Альпініст без рук

Підйом на гімалайську вершину Лхоцзе (четвертий за висотою восьмитисячник світу, 8516 м) радянські альпіністи здійснили восени 1990 року. Тоді найвищої точки гори дісталися лише двоє - Сергій Бершов і Володимир Каратаєв. Під час спуску Володимир дуже обморозив кінцівки. Йому ампутували всі пальці на ногах і руках. За підкорення висоти Володимира Каратаєва нагородили орденом Леніна, який, можливо, став останньою з таких високих нагород у колишньому СРСР, присвоїли звання «Почесний громадянин міста Дивногорська», дали першу групу інвалідності, забезпечили машиною, пенсією, квартирою.
Народився Володимир Каратаєв 21 серпня 1954 року в Старокостянтинові. Коли хлопцеві виповнилося десять років, його батьки переїхали в місто Дивногорськ Красноярського краю.
У дитинстві Володя мало чим відрізнявся від своїх ровесників. Він би й не став відомим, якби одного разу з класом не пішли на екскурсію в місцеві гори Стовби. Як жартують старі «стовбісти», хлопчак заразився «стовбняком». А хвороба ця невиліковна. Звичайна здатність багатьох до самоутвердження переросла з часом в тягу до гострих відчуттів. Стандартні ходи по скелях йому швидко набридли, шукав «хитринок», незвичайних, часто ніким не звіданих лазів, які вимагали спритності, точності розрахунку, дій на межі, а деколи й за межею ризику. Все це стало фундаментом того, на чому розвивався характер майбутнього альпініста екстракласу. В гори ходив як на тренування. Закономірним став його вступ до дивногорського «Замтуру» («займайся туризмом»).
Йому випало жити до і після інвалідності. Саме жити, а не просто прочитати про це в якій-небудь, навіть талановито написаній книзі і незабаром забути. Відчути кожну мить ситуації, що змінює, а інколи кардинально переломлює твоє життя. Володимиру, можна сказати, повезло. Він став інвалідом, піднявшись своєю життєвою вертикаллю до самого кінця.
На стіні Лхоцзе не було нічого такого, що здавалося страшним, незрозумілим, незвичним. Просто, якщо в кожної вершини, які раніше йому доводилося підкорювати, була якась одна специфічна родзинка, то на Лхоцзі вони ніби були зібрані докупи з усіх раніше подоланих висот. Це, зокрема, лазіння по вертикальній стіні на висоті понад 7000 метрів. А зверху був сніжний льодовий «ніж», ніби ребро, на підході до якого - снігова дошка метрів 500 висотою і кілометр у ширину. Саме по ній треба було чіпляти мотузки і підніматися. Вище - уже скелі. На них - не лід і не сніг, а фірн якийсь. Скелі заліплені цим фірном, його потрібно було відколупувати, щоб надійно закріплювати перила.
Ще під час тренувань Каратаєв привчив свій організм перебудовуватися до різких перепадів атмосферного тиску. На Байкалі міг зануритися на глибину шістдесяти метрів, де тиск складає сім атмосфер, а буквально через місяць піднятися на висоту сім тисяч метрів. Тому на 8350 метрах почував себе нормально. Про те, що може обморозитися, не думав. А думав, що буде робити, коли раптом станеться що-небудь з напарником.
Запасів кисню було дуже мало. Його вистачило тільки на декілька годин. Володимир Каратаєв дав своєму супутнику Сергію Бершову більш наповнений балон, а собі взяв залишки.
«Коли почав мерзнути, організм став саморегулюватися - рівномірно відклалася периферія, і я, не помічаючи, проморозився. Коли спустилися в печеру, було відчуття ейфорії. Знімаю рукавиці - а вони до пальців примерзли. Черевики також до пальців примерзли. Можливо, потрібно було відразу спускатися… Але ми так втомилися - добу ходили. Думаємо, трошки передрімаємо, відпочинемо, й донизу. Прокинувся - а вже вечір. Куди йти? Попереду ніч на висоті 8350 метрів. А потім сидимо - почуваю себе прекрасно, нічого не болить, дихається вільно, легко. Давай збиратися. Риюся у рюкзаку, раптом ніготь тріснув як насіння соняшника і полетів у бік. А я нічого не відчуваю. Сергій зрозумій, що справи кепські, почав кожний мій палець бинтувати. Поки сиділи - нічого, а з печери виліз, зрозумів, що відмовляє вестибулярний апарат. Відключився. Декілька кроків зроблю, маленький порив вітру і я - в кучугурі снігу. Дійти в такому стані навряд чи зміг би. Навіть з допомогою партнера. Поки піднімалися на вершину рація замерзла, зв'язок перервався, альпіністів знизу не видно. Температура вночі знижується до мінус 50. Вітри урагани. Ми перебували восьму добу на восьми тисячах кілометрів без кисню. Донизу треба йти три кілометри. А там всі практично хворі. І ось Сергій мене спускає, допомагає на перестьобуванні, і тут - Михайло Туркевич і Гена Копійка. Вони б мене вниз не донесли. Тому я дав собі установку: йдеш - значить живий; впав - помер. Гена приніс мені кисень. Я вже «доходив». На 8200 вітер подув, і я, як стовпчик, - бах! - головою донизу», - пригадує подробиці того сходження Володимир Каратаєв.
Скільки падав, як довго був без свідомості, не пам'ятає. Прийшов до тями, висячи головою донизу, рука заплуталася в мотузці, тому й не розбився.
У таборі Каратаєва поклали під крапельницю. Почалася гангрена - суха на руках, мокра на ногах. Завдяки підтримці урядів Непалу, Індії і СРСР (Індія затримала на 8 годин міжнародний рейс літака) - його за сорок вісім доправили в клініку Скліфосовського. За п'ять років пережив 10 складних операцій. Відрізали пальці рук, ніг, п'ятки. Згодом у Харкові пальці на руках наростили. Зробили надрізи по суглобах і витягували.
Після перенесених важких операцій став інвалідом першої групи. Лікарі пророкували, що йому не довго жити залишилося. А тут ще й сімейні негаразди звалилися на голову, зникли старі «друзі». Не витримав такого психологічного удару і запив. Втік в тайгу, від людей подальше. Став натуральним «бичком», як потім сам зізнався.
Може й загинув би забутий усіма, якби не випадковість. У Красноярську відбувалося чергове спортивне свято. І раптом хтось з організаторів згадав про славу і гордість краю - Володимира Каратаєва. З великими труднощами знайшли, помили, побрили, одягли в костюмчик з чужих плечей, привели трохи до тями і випхнули на сцену, мовляв, говори. А що говорити й про що? Спочатку не міг зібратися з духом, а потім слова якось самі по собі приходили. Розповів про себе, про товаришів по команді. Говорив скупо, невміло… Але, коли побачив, як за ним із залу спостерігають тисячі пар зацікавлених очей, непомітно відтанув і зрозумів: ще не вечір! З кожним виступом все більше усвідомлював: якщо тобі важко, потрібно йти до людей. Зустрічі з ними додають впевненості в тому, що ти повинен обов'язково залишитися людиною.
На тих зборах Каратаєв відчув покращення свого психологічного стану, вже вкотре утвердився у власних намірах почати життя по-іншому. У правильності прийнятого рішення ще більше переконався після зустрічі зі знаменитим французьким альпіністом Морісом Ерцогом, який раніше при подібних обставинах, після підкорення восьмитисячника Аннапурни, також позбувся пальців рук і ніг.
Зустріч зі «старшим братом» окрилила, укріпила психологічно. Душа співала, хотілося літати. І після чергової операції він полетів на параплані. Спочатку в Красноярську, потім у Дивногорську, на Кавказі, в Саянах. А одного разу ризикнув при тридцятиградусному морозі і сильному вітрові махнути через Єнісей. Залишився живим, завдяки тому, що витягнув із води випадковий рибак. Але на протилежному березі річки. Протилежному до того, де був відчай, одинокість. Цей політ він присвятив товаришам по нещастю, інвалідам. Хотів довести, що сліпо коритися долі, плисти за течією людині, яка себе поважає, не можна.
Ці польоти були підготовкою до наступного кроку, який Каратаєв зробив у 1997 році - піднявся на вершину Ама Даблам, яка знаходиться недалеко від пам'ятної Лхоцзи. Хотів спуститися на пароплані. Але ж у Непалі для польотів з такої висоти потрібен спеціальний дозвіл, щоб запобігти зіткненню з іншим літальним апаратом. Таких документів на руках у нього не було. Тому довелося спускатися до низу ногами, які страшенно нили від нестерпного болю.
А внизу, як завжди: лікарня, докори розгніваних медиків, що не можна так жити. А що робити, коли він по-іншому не вміє.