«Люди мають пелюшки до року, а я – донині», -

Перше, чим ми були вражені, зайшовши до квартири Галини Герли, це чистота і абсолютна відсутність неприємних запахів, які, що там казати, є обов’язковим супутником помешкань, де живуть люди, які не можуть себе обійти. «Я перу двічі-тричі на день, - каже Галина Петрівна. - Щойно Віра прокинулась, перевдягну, помию, перестелю, і - за прання. Щодня мию все в квартирі - стіни, меблі…
Тепер мені простіше, вже п’ять років, як з’явилася пральна машина. А раніше, нехай сусіди скажуть, о п’ятій ранку вже всі покривала, простирадла висіли на дворі. А я ще батька, інваліда війни першої групи, обходила. Після того, як померла мама, не було кому за ним дивитися, він жив сам, ослаб, і я мусила його забрати. Обійти себе він не міг, - поставить варити їсти, подибав на город, але поки на протезі назад дійде, все вже згоріло... Доглядала його десять років, бо з 1990-го він теж лежачий був - мав рак простати і помер після останньої операції. Лікар приходила і теж питала, як я справляюся з двома інвалідами. А я о четвертій ранку вже була на ногах.
Зараз Галина Петрівна взяла до себе 17-річного онука - сина старшої доньки, бо сама не може підняти-посадити доньку, вагою під 90 кілограмів, у якої ДЦП з диплегією (паралічем, який вражає обидві половини тіла). Раніше обходилася сама, але після того, як на сходах коляска вирвалася з рук, і Віра головою вниз випала з неї, боїться.

У 22 роки овдовіла і стала матір’ю дочки-інваліда
Перший Галинин шлюб не склався, бо чоловік пив, і невдовзі вона залишилася сама з маленькою Оленкою.
Потім зустріла Миколу - свою половинку. У них народилася Віра, семимісячною, бо жінка послизнувшись, упала зі сходів. Ніяких ознак того, що дитина хвора, не було, вона вже й на ніжки спиналася. Але в рік і два місяці захворіла, і потрапила до інфекційної лікарні. І там, після перенесеної нею клінічної смерті Галині сказали, що у дитини ДЦП, і ходити вона не буде…
А через три місяці помер чоловік - від ущемлення грижі. З ним Галина прожила трохи більше двох років. Відтоді виховує Віру сама...
«Люди мають пелюшки до року-двох, а я - до 38, - каже жінка. - От запитайте її, чого вона хоче. Памперсів. Вона цукерка не просить, бо знає, що в нас немає за що його купити. Їй потрібні дорослі памперси, а за кожен такий треба викласти 10 гривень.
А без памперсів нам не обійтися. Вона не відчуває, коли їй потрібно до туалету, тому ми постійно з пелюшками. Пролежнів зараз немає, у нас було гірше - мокрі пелюшки, вага, нерухомість привели до того, що в неї на сідницях аж до кісток випадало тіло. Вона ж постійно сидить, лежати не хоче. Тільки прокинулася, і - на коляску.
З памперсами нас часто виручає Поліктин Яновський, який недавно знову дав упаковку. Але їх ми тримаємо для особливих випадків. А так - з пелюшками ходимо. Бо ж живемо від пенсії до пенсії».
У Галини Петрівни пенсія 762 гривні, у Віри - 1006. З цих грошей треба заплатити за квартиру, за ліки, на які йде більша половина.
Вірі в місяць на медикаменти потрібно 300-400 гривень. У Галини Петрівни найдешевші коштують 90 гривень. Жінка сама важко хвора - не працює правий шлуночок серця, гіпертонія 220 на 180, камені в жовчному міхурі, на нирках кисти. Видаляти їх не можна, бо, за словами лікарів, серце не витримає.
Вона вже років п’ять періодично лікується на денному стаціонарі, бо лягти в лікарню не має можливості. Два-три місяці минуло - і треба приймати крапельниці, найдешевша з яких коштує 160-180 гривень. В місяць таких їй треба десять штук.
У Віри ж перша група «а», найважча. А ще у неї онкологія. У 2000-му, того ж року, коли помер її дідусь, жінку оперували, потім вона пройшла курс ін’єкцій, які, як пояснили спеціалісти, дають 95 відсотків позитивного ефекту. Поки справді, все добре. І Галина Петрівна вдячна обласній лікарні, яка надала їм ці ліки безкоштовно.
А ще б і ремонт не завадило зробити, клейонку, що на стінах вже більше 20 років, поміняти. Але нема за що. Віра їздить по квартирі візком, координації немає, руки не діють, тому всі кутки в хаті пооббивані. Галина Петрівна вже не один рік планує почати відкладати з кожної пенсії по 100 гривень на ремонт. Поки що не виходить.

«Ось так і живемо…»
«Зараз ми не виходимо з дому, а влітку вона зранку до вечора на вулиці, - продовжує жінка. - Сусіди в нас дуже добрі, кожен щось винесе, пригостить її, а коли йду на город, можу залишити дочку на них. Знаю, що за нею подивляться. Вона ж сама не дасть собі ради, бачите, який в неї хребет викривлений. А руки які... Ложку втримає, але їсти не може, бо все виливається. А ноги взагалі не діють…
Зараз же, взимку, у Віри тільки й втіхи, що мама та собака Ніка. До речі, собака стара, дуже хвора і не раз прооперована. Але навіть при злиденних статках Галині Петрівні й в голову не прийшло викинути тварину. А після важких операцій прала після неї, як і після дочки, пелюшки та килимки. «Собаку через дочку тримаю, - каже жінка, - бо я піду, а вона весь час біля Віри… Одна розрада. Що вона в житті бачила? Коли ще була легша, то в парк її возила, а зараз не можу. Хіба що, коли товариство інвалідів запрошує нас на свій захід, то прошу прийти старшу дочку, викликаю таксі, і ми всі разом завантажуємо її в машину. Вона зі своїм сином дуже нам допомагає. Ми взагалі Віру всі любимо, бо вона в нас як дитина».
Третього грудня, якраз на день інвалідів, у Віри день народження. Вона вже запросила подруг, таких же хворих, як сама. Тішиться, що прийдуть дівчатка. А Галина Петрівна вкотре в цей час сидітиме з їхніми матерями на кухні і гірко плакатиме. Та й як не плакати матері, яка мало не щодня чути: «Краще б я померла!», «Здай мене!», «Я не хочу жити!».
… Коли чоловік Галини помер, їй казали: «Віддайте, нащо вам той клопіт?». На його роботі вже й документи без її відома оформили, аби віддати дитину в інтернат. Навіть додому принесли, аби підписала. Але Галина тоді сказала: «Не буду мати шматочка хліба, воду буду пити, але не віддам ніколи».
«Якби не слабувати, то було б легше, - каже жінка, - але ж буває таке, що й не встану. Але встаю, бо їсти треба дати, помити, перевдягнути. І я щодня прошу Господа, хоч би не померти, хоч би ще трошки доглянути…».