Брати наші... зайві

Де у Дубовому знаходиться притулок для тварин, знає кожен пес. Двійко чотирилапих зустріли нас просто на кінцевій зупинці маршрутки №30, що у мікрорайоні Дубове. Хоча, як виявляється за кілька хвилин, насправді, вони хотіли нас лише обнюхати, а зустрічали жінку, котра одразу ж взялася пригощати їх кістками.
Ззовні територія притулку огороджена двометровим металевим парканом. Але, як розповідає дружина директора Наталя Буряковська, котра разом із чоловіком і кількома волонтерами опікується тутешніми мешканцями, трапляються клієнти, як мавпи, котрим жодні перепони не страшні. «Буває привезуть собаку, ми її посадимо у вольєр, а за дві-три хвилини вже доводиться бігати по всій території, аби спіймати», – сміється жінка. «Тварини перебувають у нас не більше 14 днів, – розповідає директор притулку Ігор Буряковський. – Їх привозять із ветлікарні після стерилізації. За два тижні реабілітації ми вивозимо і випускаємо їх у той же район, де спіймали. Вже понад два роки працюють у нас Валентина Герасимова і Тетяна Кликова. Це волонтери від Бога! Коли тварини почали хворіти на чумку, ці жінки навіть ліки купували за власні гроші».
Але у притулку є й такі пси, котрих уже ніколи не випустять на волю. Приміром, величезний Джек, що ззовні нагадує алабая, тут уже два роки. Пес злий і, окрім Наталі й волонтерів, нікого до себе не підпускає. «Його привезли працівники «Спецкомунтрансу», коли він був під дією снодійного, – пригадує Наталя, – лише на третій день я змогла зайти до нього у вольєр. Аж плечі були мокрими, до останнього не знала, чого чекати. Такого небезпечно випускати на вулицю».
Білий – брат Рекса по нещастю (до речі, котрийсь із його батьків також був алабаєм). Але, на відміну від Рекса, совість якого чиста, Білий кусав дітей у районі однієї з хмельницьких шкіл. За це його й ув’язнили. А ось двох безіменних сестричок – чорну й рябу (тих, котрі зустрічали нас на зупинці), сюди підкинули ще песенятами. У клітках їх ніхто не тримає, але й з притулку вони нікуди не йдуть. «Куди ми їх лише не вивозили, – зізнається директор, – завжди повертаються – звикли. Це вже для них рідний дім!».
На запитання про те, чи доводилося їм хоч раз страждати від собачих зубів, і Наталя, й Ігор, показують шрами на руках. «Особливо часто кусаються, коли знімаємо шви, каже Наталя, – не всі собаки звикли до людських рук».