Василь Шуляк: «За життя нікого задарма не образив і не принизив»

Ця особливість полягає не тільки у званні заслуженого працівника сільського господарства, академіка Української технологічної академії та інших почесних титулів, багатьох державних і церковних нагород. Характерною його рисою завжди було і залишається масштабне державне мислення, яке притаманне далеко не кожному посадовцю навіть столичного рівня. Про це яскраво свідчить життєвий і трудовий шлях ювіляра.
«У двадцять два став головою колгоспу»
– Василю Корнійовичу, іноді кажуть, що у шістдесят життя тільки починається.
– Я так не думаю. Це вік, коли можна уже підбити певні підсумки пройденого шляху, проаналізувати, що зроблено, чого ще не встиг. Хоча, відверто кажучи, планів у мене зараз набагато більше, ніж було до цього.
– Який найяскравіший спогад залишили у Вашій пам’яті прожиті літа?
– Напевне, всі вони яскраві: у двадцять два став головою колгоспу, чотирнадцять років поспіль очолював Теофіпольський район, виконував обов’язки голови райдержадміністрації на Красилівщині. З двадцятирічного віку пройшов всі щаблі депутатської драбини – від представника інтересів територіальної громади у невеличкій сільській раді до народного депутата СРСР. Дві каденції поспіль обирався до обласної ради. Загальний безперервний депутатський стаж у радах різного рівня складає сорок років. Протягом 1996–2000 років був представником України, а 2002–2004-го – заступником представника у Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи.
Звичайно, найбільш пам’ятні перші роки трудової діяльності. Після закінчення Шепетівського сільськогосподарського технікуму розпочинав із помічника колгоспного бухгалтера у рідному селі Лютарівка, згодом працював головним бухгалтером Теофіпольського міжколгоспного комбікормового заводу. Далі направили головою одного з найвідсталіших господарств району. Це був період становлення, пізнання і, водночас, великої відповідальності. Переймав досвід у старших колег, постійно вчився не тільки керувати, приймати виважені рішення, а й дослухатися до порад підлеглих, районного начальства. Бо людина, яка цього не вміє, ніколи не зможе бути справжнім керівником. Буквально через чотири роки очолюване мною господарство у Строках стало одним з передових на Теофіпольщині.
Очевидно, це вплинуло на те, що у двадцять дев’ять років довірили головувати в набагато більшому колгоспі у Новоставцях. Із молодого недосвідченого керівника я виріс у зрілого господарника. На відміну від багатьох своїх колег, котрі «ганялися» тільки за високими виробничими показниками, займався питаннями соціально-культурного розвитку села. Цей напрямок діяльності був пріоритетним для мене і навіть, коли обіймав посаду найвищого керівника району: був представником Президента, очолював райдержадміністрацію, потім дві каденції – районну раду. В цей час Теофіпольщина систематично за більшістю економічних показників лідирувала в області. Першими в Україні завершили газифікацію усього району. Збудували сім шкіл, двадцять дві церкви. До цього варто додати сотні кілометрів прокладених доріг, десятки споруджених дитсадків, відремонтованих клубів, бібліотек, зведених житлових будинків.
Тепер уже собі міркую, якби тоді бездіяли, то Теофіпольщину спіткала б доля багатьох українських сіл, де, як після страшного смерчу, на місці тваринницьких ферм, тракторних станів, зерноскладів залишилися самі руїни. Завдяки налагодженню приватно-орендних відносин вдалося зберегти господарства від розвалу. В крайньому випадку, до того часу, поки я очолював район, залишалися цілісними майнові комплекси всіх сільгосппідприємств.
Коли пішов з посади районного керівника, знову зайнявся сільським господарством. Довелося працювати не тільки на Теофіпольщині, а й в Лановецькому районі Тернопільської області. Зараз очолюю товариство з обмеженою відповідальністю «Авантаж» у Теофіполі, яке займається в основному переробкою сільськогосподарської продукції.
– Велика працелюбність, організаторські здібності, звідки це у Вас?
– Думаю, передалося по генах. Мій покійний батько, Корній Микитович, хоч не мав великої освіти (закінчив усього три класи), був дуже грамотний. Він не уявляв життя без газет, книг, звідки черпав досвід, знання. Постійно займався самовдосконаленням. З поміж селян вирізнявся великою працелюбністю. Мабуть, не існувало такої роботи, яка б йому була не під силу. Та й мама всьому лад давати уміла. До цього привчили своїх дітей. Ми зналися на всяких сільських клопотах і не цурались нічого. Завдяки батьківським настановам, усі здобули спеціальну освіту, старша сестра вивчилася на ветлікаря, а я і молодша сестра стали економістами-бухгалтерами.
– Що для Вас є найголовнішим пріоритетом у політичній та керівній діяльності?
– Насамперед, турбота про людей. Вони повинні мати роботу, своєчасно одержувати заробітну плату, жити комфортно і у власне задоволення. Постійно спрямовував свої зусилля, аби до кожної хати на селі і в місті була прокладена, нехай не асфальтована, але надійна дорога з твердим покриттям, щоб в оселях було водопостачання, газ, одним словом, те, без чого не можна жити цивілізовано.
Свого часу, коли ще працював керівником сільськогосподарського підприємства в Новоставцях, відкрив будинок престарілих. Згодом, коли очолив район, прагнув створити подібні будинки в кожній сільській раді. Відкритий у Теофіполі соціальний центр для престарілих став одним із перших серед закладів аналогічного типу на Хмельниччині.
Я завжди з неприязню ставлюся до керівників багатих підприємств, які виплачують своїм трудівникам мізерну заробітну плату. Хіба буде у людини бажання працювати, коли вона не має за що шматок хліба купити, лікуватися чи вчити дітей?
– Ви віддаєтеся сповна роботі і вимагаєте у своїх підлеглих, щоб вони працювали з повною віддачею.
– А як же інакше. Щоб чогось суттєвого досягти, треба самому наполегливо працювати й іншим спокою не давати. Мені часто дорікають, що занадто перевантажую себе. Але роблю це в міру власних сил, можливостей та здоров’я. Інша справа, що не їжджу кожного року на курорти. Хоча торік собі це дозволив.
«У мене на серці два штучні клапани»
– До слова, про здоров’я. Наскільки мені відомо, Ви перенесли важкі операції на серці.
– Це дійсно так. Мені зробили дві операції на відкритому серці і ще дві з цим пов’язані. Виконав їх наш земляк, неперевершений спеціаліст у галузі кардіології після академіка Амосова професор Леонід Ситар з Ямполя Білогірського району. Якби не він, могло б по-іншому статися. Зараз у мене на серці два штучні клапани. Але почуваюся досить добре.
– За гороскопом Ви Водолій, а за характером?
– Холерик, напевне. Я не такий вже добрий, як про мене в газетах пишуть. Страшенно не терплю брехні, не прощаю неробства. Якщо хтось чинить не так, закипаю відразу, аж танки літають. Але нікого задарма не образив чи принизив. Хоча, як і в кожної людини, бувало, помилявся і карав нізащо, але потім обов’язково вибачався.
– Яку роль відіграє і Вашому житті дружина?
– З дружиною пощастило. Вчителька за освітою Віра Володимирівна має досить таки толерантний характер. Якщо приходжу додому без настрою, заспокоїть, розрадить. Але ніколи не втручається у мої справи. Та й я ніколи не ділюся з нею своїми проблемами по роботі, як і не розпитую її про шкільні клопоти. Дружина відіграє найголовнішу роль у моєму житті. Разом ділимо сімейні радості і печалі, святкуємо успіхи і переживаємо невдачі. Гордимося, що виростили та виховали двох прекрасних дітей. Дочка Інна викладає іноземну мову і водночас обіймає посаду заступника директора в школі-гімназії. Син Володимир – вчений-економіст, захистив кандидатську дисертацію, працює в сільському господарстві, депутат обласної ради.
– Останнім часом Ви багато займаєтеся меценатством.
– Сприяю видавництву книг з історії Теофіпольщини, допомагаю клубам, бібліотекам, дитячим садкам, усім нужденним людям. Минулого року на власні кошти і своєї родини збудував церкву у Великому Лазучині, яку освятив патріарх Всієї Руси України Святіший Філарет.
«Маю намір завести власну пасіку»
– Якби колесо історії повернути назад і довелося заново починати життя.
– Пішов би тим самим шляхом. Не жалію ні про один свій прожитий день.
– Про що мрієте зараз?
– Виростити онуків, дочекатися правнуків. Маю наміри завести пасіку. І не тому, що вже старий. Це в знак доброї пам’яті про свого батька, який був неперевершеним бджолярем на селі.
Не виключаю із своїх планів розширення власного підприємства, поглиблення переробки сільськогосподарської продукції. Буду і надалі займатися меценатством та громадської діяльністю. Хочу приносити користь не тільки людям, а й державі, нації. У цьому – весь сенс мого життя.