«Інвалідний візок для заняття бізнесом не перешкода», -

Шістнадцять років тому Ярослав Іщук із Моньок у числі перших серед селян не тільки на території Чернелівської сільської ради, а й, либонь, усього Красилівського району відкрив приватний торговельний заклад. Для багатьох здавалося незвичним, що він знаходився не у вагончику чи якомусь орендованому приміщенні, як тоді було заведено, а в переобладнаному гаражі під житловим будинком. До цього його односельці могли бачити таке тільки в закордонних фільмах.
«За день піднімав до 20 тонн ваги»
«За освітою я – будівельник. Ним і залишуся в душі на все життя. А зайнятися підприємництвом змусили прикрі обставини», – пояснює міцної статури з невеличкою акуратно підстриженою сивуватою борідкою сорокасемирічний чоловік, який сидить навпроти мене в інвалідному візку.
Дивлячись на нього, не скажеш, що вже двадцять чотири роки прикутий до цього єдиного для нього засобу пересування.
Того, що сталося 5 червня 1988 року, Ярослав не пам’ятає. За офіційною версією правоохоронців, його серед ночі збила машина на автошляху неподалік Красилова. А люди кажуть, що двадцятитрирічного хлопця невідомі зловмисники вивезли за місто, добряче побили та кинули помирати посеред траси. Вдосвіта лежачого на асфальті юнака переїхала машина.
«Надвечір я поїхав на міжміський переговорний пункт у Красилові. На останній автобус не встиг. Більше нічого не пам’ятаю. До тями прийшов лише на третій день після операції в обласній лікарні. Якщо руками ворушити ще міг, то ніг і спини взагалі не відчував. Усе тіло нестерпно боліло. Лікарі сказали, що в мене черепно-мозкова травма, перелом хребта та ціла низка інших травм. Саме через поламаний хребет відмовили ноги. Спочатку був шок, а коли він пройшов, з’явилася віра, що полежу день-два чи, може, тиждень або й місяць, щось підлікують, щось само пройде і стану на ноги. Сподівався на краще й ніколи не думав, що доведеться в інвалідному візку сидіти набагато більше років, ніж прожив до цього», – каже мій співрозмовник.
Лікарі відразу давали Ярославу мало шансів. Прогнозували, що взагалі не зможе сидіти, а тільки лежатиме нерухомо у ліжку. Він цього дуже не хотів. Ціною неймовірних зусиль при допомозі батьків почав поволі підніматися і сідати.
«Років з десять м’язи на руках нарощував шістнадцятикілограмовими гантелями. Підрахував, що за день піднімав до двадцяти тонн ваги. Прес качав на виготовленому братом тренажері», – каже Ярослав.
У пошуках шансів на повне одужання Іщук об’їздив багато знахарів і цілителів, голкотерапевтів і хірургів.
«Лікувати таких, як я, медики не беруться. Поставити тих, хто сидить в інвалідному візку лікарі можуть лише тоді, коли бачать, що ноги працюють. А щодо різного роду знахарів та цілителів, то скажу відверто: не вірте, бо вони тільки зазіхають на вашу кишеню. Найголовніше для інваліда – лікування в медичній установі, фізкультура і спорт. Чим більше сил набере організм на перших порах після травми, тим міцнішим він буде потім, бо період адаптації дуже довгий. Головне, не жаліти себе. Коли починаєш жаліти або бачиш, що тебе починають жаліти, то опускаються руки, нічого робити не хочеться. Тоді чекатимеш, що з тобою буде. Ляжеш, загниєшся і через рік-два помреш. Якось один інвалід мені сказав, що такі, як я, на візку максимум двадцять один рік живуть. А я вже двадцять чотири сиджу в ньому і дуже добре себе почуваю, головне – не падати духом. Потрібно постійно рухатися, бо якщо будеш сидіти на одному місці, це не принесе нічого доброго», – радить пан Ярослав.
«Коли не торгую – вишиваю серветки для друзів»
Після трагедії до нього зверталося чимало односельців та мешканців довколишніх населених пунктів. Просили, щоб продав, або віддав їм садибу в мальовничому місці на околиці села, мовляв, як же ти, неходячий, будуватимешся. А він твердо вирішив: будь-якою ціною досягти поставленої мети.
На «Запорожці» з ручним керуванням разом з матір’ю, котра, як висловлюється Ярослав, була в нього постачальником, їздив у Нетішин замовляти бетонні панелі, цеглу та інші будівельні матеріали. Кожна така поїздка була дуже ризикованою, бо, не дай Бог, якби в дорозі колесо пробилося чи спустило – сам нізащо не поміняв би.
Будівельники із колгоспної бригади швидко звели хату за Ярославовим проектом. Як для села, то вийшов досить таки красивий, пристойного вигляду будинок з гаражем, погребом та кухнею у підвальному приміщенні і дахом з масандрою. Ще не були завершені повністю оздоблювальні роботи всередині, а Ярослав вже справив новосілля. Напередодні нового 1994 року сестра народила дівчинку. Як тільки її привезли з полового відділення, відразу уступив місце для племінниці у батьківській хаті і забрав до себе маму.
«Коли завершилося будівництво, зрозумів, як це важко сидіти і нічого не робити. Виникла думка переобладнати гараж і відкрити там бар, щоб до мене могли приходити друзі, погомоніти за кухлем пива. Ніколи не ставив собі за мету отримувати від торгівлі прибутки», – каже Іщук.
Поступово бар перетворився у магазин продуктових товарів. Але у Моньках за звичкою ще досі, якщо потрібно щось купити, кажуть: піду до Ярика у капкан. Так свого часу назвали бар сільські дотепники через те, що в зимову заметіль з вузенької вулички у видолинку не те, що виїхати, а й навіть вийти важко. Тоді жартували: потрапив у капкан.
Ярослав Іщук хоча прикутий до інвалідного візка, сам собі раду дає, як він каже, повністю автономний. Якщо раніше у візку міг просиджувати днями, то після перенесеної операції, годину-півтори від сили. Перепочине трохи на тапчані, і знову сідає у візок, бо потрібно відпускати відвідувачів, які приходять до нього за покупками.
У вільний від роботи в магазині час узимку Ярослав вишиває серветки, які дарує друзям та знайомим. Каже, що це дуже заспокоює і розслаблює нервову систему .