«Є три школи: батьківська, загальноосвітня і школа життя»

Чудова людина, прекрасний педагог, гарна жінка,віддана своїй професії – це лише невелика частина з того, що написали в анкеті читачі, пропонуючи Любов Вістовську на роль героїні нашого журналу. Мовляв, вона педагог за покликанням. Про своє дітище – початкову школу І ступеня №30 каже, що це – школа радості для дітей, творчості для вчителів та спокою для батьків. Про школу в місті знають не зі слів, про учнів теж хмельничани часто чують завдяки їхнім перемогам на різних конкурсах чи змаганнях. Сьогодні ми розповідаємо про успішного директора, щасливу дружину, маму і бабусю, веселу і запальну подружку в одній особі. Знайомтеся – Любов Вістовська.

«У нас навчаються династіями»
– Любов Захарівна, Ваші батьки далекі від педагогіки. Хто вплинув на ваш вибір?
– Я з самого дитинства гралася у вчителя тому, коли прийшла пора обирати професію, навіть не замислювалася. У дитинстві я всіх дітей розсаджувала і навчала, щось запитувала… А в цілому, мій вибір визначив двоюрідний брат. У нас різниця майже десять років і він завжди був для мене прикладом. Я навіть навчатися поїхала до Івано-Франківська бо він мені постійно розповідав що там, посеред міста, є озеро, де плавають лебеді.
– Ваші перші враження від вчителювання були такі ж веселкові як у дитинстві?
– Перші враження у мене сформувалися під час роботи у школі села Розсоша. Протягом усього періоду, від ранніх пролісків до пізніх хризантем, ми проводили уроки літератури на вулиці, в садку, в лісі. Вони так і називалися «Уроки під блакитним небом». Згодом я майже шістнадцять років працювала у школі №6, спочатку завучем з виховної роботи, а потім – завучем початкових класів. Становлення мене як педагога і як людини відбулося саме у цій школі.
– Перший раз, коли Вам запропонували посаду директора, ви відмовилися. Чому?
– Вважала, що це нудно. Я вчитель за покликанням, а не адміністратор. Саме тому й методистом у відділі освіти пропрацювала менше року. У той період почали закриватися садочки і приміщення віддавали в оренду, або продавали приватним фірмам. Тодішній міський голова Михайло Чекман першим подав ідею забирати садочки під початкові школи. У червні 1993 року мене призначили директором ще не існуючої школи, без обладнання і меблів, без педколективу і учнів. А вже першого вересня майже півтисячі дітей сіли за парти. Тоді чоловік казав мені, що я безвідповідальна, що не зможу за два місяці налагодити навчальний процес на потрібному рівні. Ось тоді на директорство я погодилася навіть не роздумуючи. Можливо тому, що мріяла бути завідуючою дитячим садочком, а школа формувалася на базі дитсадка. Перший прийом вчителів і організаційні зустрічі проводили сидячи на підвіконні актового залу, бо не було жодних меблів! Наша школа сьогодні одна з найбільш затребуваних у місті, ми не маємо жодних проблем із набором дітей до перших класів, тому що в нас навчаються династіями.
– Сьогодні школа, хоч і є безкоштовною, вимагає від батьків чимало коштів. Ваш «шкільний рай» дорого коштує батькам?
– У нас є, звісно, платні послуги, але навчання безкоштовне. Батьки платять за групу продовженого дня, тому що тільки дві групи у нас бюджетні, а решта – на платній основі. Однак діти отримують те, чого ні в інших школах, ні вдома вони не матимуть. На групі продовженого дня, окрім домашнього завдання, малеча вивчає іноземні мову. У нас щодня чергують вчителі, які займаються з дітками з різних предметів. В нашій школі функціонує фіто-бар. Більшу частину трав ми заготовляємо самостійно,а частину купуємо. А під час навчання діткам готуємо чаї. Вони коли після канікулів приходять до школи, то кажуть, що в них крутить животик і поспішають до фіто-бару. На кожен період у нас різні комплекси чаїв і є навіть киснева пінка. До речі, чай у школі коштує … десять копійок за склянку.
– Раніше Ви працювали зі старшими дітьми, а тепер з молодшими. Де Вам комфортніше?
– Тоді комфортно було зі старшими, а тепер – з молодшими. Колись мені подобались комсомольські організації, поїздки. Ми робили стільки корисних справ! Але загалом у кожній школі цікаво. Хтось сказав, що в житті людини є три школи: батьківська, та, де дають знання і школа життя. Працюючи зі старшими класами, я мала змогу простежити зв'язок між усіма цими школами. Але головною вважаю все ж таки початкову школу. У ній закладають основи спілкування, самоаналізу, дитина сприймає себе як особистість. У нас є гарна традиція – ранкове спілкування, де діти дарують один одному компліменти, вчаться ділитися враженнями, проблемами і думками. Щодня це спілкування проходить по-різному.
– Є учні, які Вам запам’яталися особливо?
– Зазвичай, найбільше запам’ятовуються учні, з якими або були проблеми, або довелося по-особливому працювати. Один учень в нас був надзвичайно розумний, але нервовий. Ми з ним так намучилися! Але, разом з тим, він був щирим: принесе мандаринку і половину обов’язково віддасть, або цукерку тримає в руці, що вона аж розтанула, але чекає поки я прийду, щоб мене пригостити. Був один учень, який кілька місяців першого класу просидів під партою. Дитина прийшла до нас, змінивши п’ять шкіл! Спочатку він повільно «сповзав» під парту, а через кілька місяців почав «виповзати». Таких дітей, котрі запам’яталися, було багато, вони пройшли не лише через нашу школу, але й через серце і душу, а іноді навіть сім’ю.

«Заздрість кольоровою не буває»
– Що б Ви взяли у свої шкільні роки із сьогоднішньої школи?
– Розкутість, свободуа думки і поведінки. Мені це дуже імпонує. Особливо, коли дитина намагається щось довести, думає над аргументами. Це важливо не лише у школі, але й протягом життя.
– А що варто взяти у сьогодення зі школи Вашого дитинства?
– Ми вже частинку взяли. У нас функціонує дитяча організація «Барвінчата» – це ідея схожа з жовтенятами і піонерами. Дитина вчиться брати на себе відповідальність, стає виваженою, свідомою того, що окрім неї є інші діти, які, можливо, чогось не мають, або мають більше. І ще одне, чого не вистачає сьогодні: колись, на мою думку, стосунки учнів та вчителів були щирішими. Нині забагато прагматизму. З обидвох боків, на жаль. Матеріальні цінності нівелюють ідею. Справжнім педагогам, на відміну від «урокодавців», окрім фінансового аспекту важлива ідея і честь професії.
– Кажуть, що колектив педагогів – один із тих, де найважче працювати. Як вважаєте, чому?
– Напевне тому, що вони люди творчі, а з ними завжди важко. Кожен урок вчителя – це інша історія, інше життя. Однак, у творчих людей все ж таки є заздрість, нехай навіть вони її називають білою. Ми у своєму колективі визначили, що заздрість кольоровою не буває: вона або є, або її немає.
– У вас теж «важкий» колектив?
– У нашій школі немає вчительської. Кожен вчитель проводить максимум часу з дітьми, а коли потрібно щось обсудити чи чай попити, то є для цього методичний і медичний кабінети чи бібліотека.
– Є дисципліна, яку Ви ввели б у сучасній школі?
– Обов’язкова логіка. У нас вона є поки що факультативно. Також, основи економічних знань, уроки каліграфії, адже це культура людини. А щодо інших дисциплін, то однозначно – це етикет і етику поведінки. Але її потрібно робити паралельно для дітей та батьків. Тому що дитина наслідує поведінку батьків – у школі це помітно, як ніде!

«Я щаслива в усіх іпостасях»
– Ви зі своїм чоловіком прожили уже багато років. Як усе починалося?
– З інституту. Він на два курси старший, навчався на фізико-математичному факультеті. Я працювала в культ-масовому секторі, організовувала і проводила вечори. От на них він спочатку спостерігав за мною, потім запрошував танцювати, а коли я відчула, що є почуття – почала втікати від нього, ховатися. Однак він завжди домагається того, чого хоче. Таким був, таким і залишається нині. Якби він не був таким настирливим, то нічого не вийшло б, бо я була далека від усіх цих загравань-любові-почуттів.
– Дві Ваші донечки теж педагоги?
– Наразі ні, але починали обидві з гуманітарно-педагогічної академії. Старша донька Олена закінчила академію, теж працювала у школі, але працює в центрі зайнятості. Молодша Галина теж починала з педагогічної академії, але закінчила прикордонну і сьогодні з чоловіком, прес-аташе посольства, проживає у Німеччині, виховує дітей. Зате моя внучка – педагог. Для мене це – як бальзам на душу. Малою вона завжди сиділа біля мене, коли я перевіряла зошити, або читала «перли» з учнівських творів. Вона сідала біля мене і казала: «Люба, розкажи, що твої діти сьогодні утнули?». Нині вона викладає іноземну мову і я для неї – директор Любов Захарівна, а вже потім бабуся.
– Ви щасливі?
– Так! Я щаслива як мама, бо в мене прекрасні діти, спочатку було лише дві донечки, а тепер маю ще й два сина, по-іншому зятів назвати не можу! Я щаслива як бабуся: онуки завжди до мене їдуть з радістю. Я щаслива як дружина: ми прожили з чоловіком вже багато років у гармонії і коханні. Він працював заступником начальника УБОЗ, а нині пенсіонер, займається пасікою. Це була давня мрія, яку він нарешті втілив у життя.
– Що необхідно для того, щоб коли говориш про життя світилися очі?
– Для мене – бути потрібною у всіх сферах життя. Якщо я відчуваю, що комусь потрібна, то готова вилізти зі шкіри.
– Окрім школи і всього, що з нею пов’язано, чим Вас ще можна зацікавити?
– У мене єдине захоплення – це моя дача. У дитинстві не було роботи в полі чи на присадибній ділянці, бо я виросла в місті. Для мене було дивним, коли однокурсниці приїздили і казали, що наїлися черешень «від пуза!», бо нам мама купувала кілограм і ми ними тільки насолоджувалися. Тоді я вирішила: коли стану дорослою, обов’язково матиму багато черешень, вишень… Згодом ми купили з чоловіком хату в селі з понад сорок сотих землі і тепер отримуємо задоволення від власних помідор, огірків… Моя сусідка, коли бачить мене у хустині, кедах і старому халаті, каже, що з колгоспниці директора школи за п’ять років не зробиш, а з директора колгоспницю можна зробити за п’ять хвилин.
– Крім школи і дачі у Вашому житті є місце ще чомусь?
– Завжди є місце кросвордам і літературі. Кросворди, я вважаю, це гімнастика для розуму. Я шукаю відповіді, вичитую в книжках, відшуковую на картах… А читання – це любов протягом усього життя. Нещодавно перечитала О’Генрі. Люблю також випікати щось смачне, з онуками можу грати у м’яча. Я не відчуваю себе традиційною бабусею «зі спицями, клубочком ниток для в’язання і вкритою пледом». А ще я люблю плавати, сауну, Карпати, збирати гриби і ходити в ліс сама, щоб ніхто не заважав насолоджуватися тишею і красою.

Поради педагога:
Дуже важливо, щоб вчитель бачив у дитині не об’єкт виховання, а особистість, рівну собі.
Критикувати потрібно не виконавця, а роботу.
Дитина – це не посудина, яку потрібно наповнити, а факел, який потрібно запалити.