ye-logo.v1.2
24 Серпня, 2019

Не чужа дочка

Євгеній Дорофєєв Суспільство 1844
Фото: колаж

У той холодний осінній вечір Діна та її донька Маша займались кожна своєю улюбленою справою: Діна читала детектив, а Маша малювала.

— Мам, а коли він прийде?
— Хто? — не відриваючись від нової книги, байдуже поцікавилась Діна.
— Ну цей, сама знаєш хто.
Діна уважно подивилась на дочку. Вона зрозуміла, що Маша лукавить.
— Потрібно було відразу сказати: дядя Антон.
Маша тільки хмикнула. «Гидкий дядя Антон» так їй хотілось сказати. Тільки це не сподобається Маші. З того часу, як помер тато, у домі немало «дядів» перебувало. Приходили, йшли, деякі жили недовго у маминій кімнаті, перед тим, як зникнути назавжди. Іноді дяді приносили плюшеві іграшки з кіоску на зупинці.
Але дівчинка відчувала: її життя цих людей не цікавить. Ось тато, він би міг її зрозуміти, але його немає вже три роки. Маші недавно виповнилось шість, а вона все ще пам'ятає тепло його великих рук. Тато любив піднімати її, маленьку, високо-високо, і вони разом сміялись від щастя. А ще любив садити її на коліна. Було обніме й розповість щось цікаве: як ростуть дерева або чому йде дощ. Дядя Антон не такий. Він приходить у гості раз на тиждень, сидить на кухні, їсть, п'є чай. Наступного дня всі йдуть на прогулянку, але й там від нього ніякого толку. І що тільки дорослі знаходять один у одному?
Діна дивилась на тіні, що пробігали по обличчю дівчинки, і розуміла, які непрості думки бродять у дитячій голівці. «Нічого, донька звикне, — втішала себе, — а не звикне, пошлю його подалі. Теж мені жених знайшовся: живіт, лисина, самому за сорок і ні разу не був одружений!».
Це мамина подруга свого синочка підсунула. Хоча, з іншого боку... Такого завидного жениха, як Антон Петрович, ще пошукати треба. Здоровий, сам лікар. Чудово вихований, із інтелігентної сім'ї, забезпечений. Якщо вже їй, тридцятилітній удові з дитиною призначено вийти заміж, то кращої пари не знайти.
Мама з донею дивились одна на одну. Господи, які ж вони схожі! Однакові сині очі, світле волосся, один і той же сум по втраченому щастю!
— Мам, а хто він, цей дядя Антон? — раптом серйозно, по-дорослому запитала Маша.
Просте запитання чомусь розсердило Діну. Вона схопила недочитаний детектив і замахнулась на дочку:
— Клоун він! Циркач! — закричала Діна. — Ось вже півроку проводить з нами усі вихідні, а про подальші свої плани ні слова!
Маша тихенько вислизнула із кімнати. До різких перемін маминого настрою вона звикла. А ось про клоуна потрібно запам'ятати. Дядя Антон — клоун?

Дядя Антон завжди приходив до Діни по п'ятницях. З його точки зору такий розпорядок був хороший та зручний. До трьох годин Антон Петрович завершував прийом у клініці. До п'яти-шести обходив найбільш поважних клієнтів вдома.
Діна жила на околиці, зате квартира у неї сучасна, зручна, поряд знаходився старий парк, де було так приємно погуляти вранці у суботу. Ці прогулянки із Діною і Машею були важливою частиною життя дяді Антона. Навіть не життя, а ритуалу, який наповнював його існування. Рівно об одинадцятій Діна і Маша повинні були одягнутись по погоді, взяти лопатку, м'яч, купити у кіоску свіжу газету й пішки прямувавши у парк. Спускались до ставка, відпочивали, годували качок, Маша йшла гуляти, а дядя Антон із Діною сідали за столик у кафе, і він починав читати газету. Правда, сьогодні читати заважали дитячі крики. Антон прислухався. Машу виганяли із пісочниці. І це змусило її плакати від образи.
Дядя Антон похитав головою. Дитяча логіка завжди була для нього загадкою. Він знову уткнувся в газету. Але почитати із задоволенням так і не вдалося. Минуло кілька хвилин. Він знову підняв голову. Цього разу його увагу привернули не дитячі крики, а їх відсутність. Дівчинки біля пісочниці не було. Подивився навколо —- Маші не було видно. Дядя Антон піднявся, подивився на Діну, яка розмовляла із іншими мамами, і відправився на пошуки. Маша знайшлася швидко.
У безлюдній боковій алеї вона мирно розмовляла із якимось незнайомим чоловіком. точніше, Маша уважно роздивлялася невеликого білого собаку, а чоловік їй щось розповідав про нього. При цьому він підтримував дівчинку ззаду за плечки, ніби оберігаючи від нападу. Все було у порядку. Але щось у цій ідилії не сподобалось Антону Петровичу.
Це потім Антон зрозумів, що його розізлив вираз обличчя чоловіка, на ньому явно проступала хіть. Тоді він сказав Маші: «Марш до матері, бігом!». Маша послухалась. Але виконала наказ демонстративно, неохоче, і чоловік запитав: «Він хто? Твій тато?». Машині очі здивовано розкрились: як можна подумати, що цей товстий дядько її тато! І раптом бовкнула:
— Який він тато? Клоун. Приходить по п'ятницях.
На щастя, дядя Антон не почув її слів.
Цей випадок скоро забувся. Маша була товариською дівчинкою. Чоловік і його білий собака зовсім було зникли із пам'яті. Але... Наступної суботи вони знову нагадали про себе, і чекали на Машу біля кафе. Хоча з боку зустріч видавалася ніби випадковою.
Чоловік помахав рукою Маші, кивнув Антону. Здавалось би, дрібниці, мало які стосунки можуть зав'язатись на прогулянці, але Антона перекосило від такого нахабства. Деякий час він спостерігав, як Маша гладила собаку, весело щебетала із господарем, але потім це йому набридло і він уткнувся в газету.
Потім вони зустрічали його ще не раз. Діні навіть подобалось, що раз на тиждень дитина може погратися із твариною. Вона вже не хвилювалась, коли донька іноді зникала з поля зору. Навіть Антон майже перестав хвилюватись...
Дивно, але він не міг пояснити собі, чому цей незнайомий чоловік викликав у нього тривогу. Ніби порядний, веде себе тактовно. Та все ж було щось у його манері триматись неприродне. Чому він жодного разу не підійшов, не поговорив. Був момент, коли Антон сам хотів підійти до незнайомця. Але спочатку було незручно, а потім подумав: «З чого це я втручаюсь у чуже життя? Хто мені Маша? Не дочка, я їй не вітчим. Чому це я хвилююсь, коли мати спокійна?».
Але одного разу трапилось непередбачуване. Сидячи у кафе, він краєм ока у вікні побачив, як Маша із незнайомим чоловіком перетнули центральну алею і звернули на бокову. На повороті чоловік обняв дівчинку за плечі, і вона — ось що його знітило! — вона притулилась до нього усім своїм маленьким тільцем.
— Яка любов! — Антон Петрович постарався звернути увагу Діни на дочку, яка віддалялась.
— Та вона просто обожнює цього пса, — відповіла Діна.
Вони замовили каву, солодощі. Все було як завжди. Але на душі Антона ставало все тривожніше. Маша час від часу завжди забігала. Сьогодні вона не з’являлася. «Чужа дитина», — повторив він собі. Та свідомість не хотіла сприймати газетні статті. Перед очима стояли незнайомець і Машуня. Він різко піднявся і швидко вибіг із кафе. Перетнув алею, заглянув на бокову, але ні Маші, ні собаки, ні чоловіка там не було. Серце його закололо. Він побіг до кінця алеї, вийшов до недіючого фонтана. Не пам'ятаючи себе, бігав по парку без пальто, шапки. Такого з ним ніколи не було. Він, відомий у місті кардіолог, поважна людина, втратив голову. Він чітко розумів: Маша у небезпеці. З дівчинкою щось трапилось.
Раптом він побачив їх. Вони сиділи на лавочці спиною до нього. Незнайомець тримав Мащу на колінах. Собака притулився до ніг господаря. Антон Петрович постарався тихо підійти до них.
— Ти, мабуть, мій тато, — долинув до нього голосок Маші. — Розкажи ще що-небудь.
Дівчинка погладила чоловіка по обличчю своєю маленькою лагідною долонькою.
— Тоді поцілуй мене у губи, — попросив чоловік.
Маша потягнулась до нього. Чоловік обняв її і впився губами у ніжний дитячий ротик.
— Що ви собі дозволяєте?! — закричав Антон Петрович.
Підскочив до збоченця і завмер. Пальто Маші було розстебнуте, штанці теж, тепла кофтинка піднята догори. Вперше у житті Антон діяв під тиском почуттів, не роздумуючи. Сильним і точним ударом Антон Петрович вдарив нахабу в обличчя.
— Циркач! — чоловік скинув Машу з колін на землю і скочив, приготувавшись вдарити Антона в пах.
Антон не прийняв його слова на свою адресу. Звідки йому було здогадатись, що Діна якось, розсердившись, сказала дочці, що дядя Антон — клоун, а Маша розповіла про це незнайомому. Образливі слова не завадили йому оцінити ситуацію.
Зібравши всі сили, він завдав два блискавичні удари. Збоченець упав на землю. Маша заплакала, собака завила, але Антон вже всього цього не чув. Він нервово кричав комусь у мобільний телефон: «Так, у парку! Скоріше!».
На весіллі Антона Петровича і Діни зібралось багато гостей, котрі навіть не намагались приховати заздрість. Чоловіки захоплювались старим холостяком, який відхопив квітучу красуню. Жінки дивились на Діну і думали про те, як вона розпорядиться капіталами чоловіка. Тільки Маша чомусь нікого не цікавила. А якби не вона, дядя Антон, мабуть, ніколи не зробив би пропозицію Діні. Після тієї події у старому парку ставлення до Маші у нього зовсім змінилося. Він раптом відчув свою особисту відповідальність за цю дитину.
Він навіть у психологів цікавився, чому раптом чужа дочка стала йому дорога, як своя власна. Психологи пояснили, що у його підсвідомості пробудились установки на батьківство, а стрес дав додатковий імпульс.
Антон обміркував висновок і вирішив серйозно поговорити... Ні, не з Діною. З Машею.
Він чесно зізнався, що ніколи не був і не збирався бути клоуном. Потім пояснив, що ніхто на світі не замінить їй померлого батька. А коли на личку дівчинки висохли останні сльози, дядя Антон тремтячим від хвилювання голосом попросив дозволу одружитись із мамою, щоб потурбуватись про них з Машею, жити разом, любити й оберігати. «Добре, я згодна», – великодушно відповіла дівчинка. Здавалось, вона все зрозуміла і усім серцем прийняла майбутнього вітчима. Фактично, так воно й було. Тільки десь у глибині душі залишився у Маші сумнів: якщо дядя Антон не клоун, то хто він?


Любов МАТВІЄНКО. 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую