Гаряча тема:
- Війна
Їїдолю затьмарила чужа нелюдяність
Не раз ловлю себе на думці, що людські, особливо ж жіночі долі на нашій благодатній землі, здебільшого, далекі від звичайного земного щастя.
І що є тому виною, важко сказати, але у програші чомусь чи не завше залишаються чисті серцем, добрі люди, багаті душевним теплом, доброзичливістю й чуйністю, щирістю світосприймання, як ось в цій невеселій бувальщині.
Згадуються слова Сократа: «В кожній людині є сонце... Тільки не треба його гасити».
– Красивая ты, Шурка, работящая, но ох и странная какая-то. Неужели действительно сама заявила? Чокнутая точно... Зачем?! Пусть бы думали – само случилось... И никто бы тебя не судил.
– А-а! Коли отут-о (показала на серце) пекло так, що не витримати було... Ні-і, так треба було! Ні їм, ні мені! Хай би мали людськість.
– Вот удумала. Себе самой тюрьму уготовила. Дурища! Даже не верится, что ты со своим покладистым характером такое могла отмочить...
Мовчала. Бо що казати? Й справді зробила непоправне. Та, коли уявляла насуплені очі тих, що І виганяли її з хати, І знову відчувала, ту, вже наче й відболілу, гірку-гірку образу.
Олександра якось одразу стала своєю в камері. За все, що веліли робити, бралася з охо¬тою, іноді щось нишком мугикаючи. Спершу мила посуд на кухні, потім, завваживши моторність та неабияке вміння новенької (на весіллях куховарила, бувало), куховарка взяла її під своє надійне крило. Тож і не присідала Саша з досвітку до ночі. Тільки Сашею звати її не захотіли: «Будешь Шуркой», – оголосила старша по камері. І Саша всміхнулась у відповідь: «Шурка? Най буде. Шуркайте, тільки в піч не всувайте!» І подруги по нещастю належно оцінили характер жінки. Хоч якось і дивувало те, що привело її, таку погідливу, веселу у цей казенний дім. Виходить, що і їй було не під силу витерпіти лиху долю.
Їй було всього 26, коли прийшла похоронка на її Альошу. Олі, донечці, йшов п’ятий рік. Скільки сліз вилила безсонними ночами, одна подушка і знала, хоч на людях болю не показувала. Наче то й не вона ламала у німому риданні руки над сонною дитиною. А що була балакучою, привітною, то рідко хто й підозрював біль, який молода жінка носила у собі роками. У тяжкій роботі на фермі (ні свята, ні вихідних) вміла знайти хвильку, як казала, для душі. Любила співати, тому нерідко сідали жінки, натомившись, поряд із Сашкою-пташкою, вкладаючи у пісню кожна своє: наболіле, несказане... Здебільшого заспівувала Саша сумовиті, журні пісні. З чого мала радіти? З того, що літа минають, обпадаючи вишневими пелюстками, наче дощ рясний, а вона все скніє самотою. І хатина її зовсім на ладан дихає, й дочка вже, мов ясочка. І жених є. І весілля ось-ось... А їй же тепер для кого, для чого жити?
Тож зовсім, несподіваним було для подруг-доярок , що їх Сашка, щойно видавши заміж Олю, й сама пішла у прийми. Набагато старший вдівець, геть змучившись домашніми кло¬потами, сам не вірив своєму щастю. А Саша ластівкою літала в його хаті, чистила, мила, білила, прала. Чоловікові і його дітям годила, як рідним. А як же інакше? Хоч серцю таки не¬легке було нарівні ділити любов між своєю дочкою й зятем та його, чоловіковими, дітьми, але совість навіть у думці не дозволяла скривдити пасинків. Дуже боялася гіркого слова «Мачуха». І не чула його й разу за двадцять років: нерідні діти щиро мамою її звали, внуки – бабкою. Бо ж любила їх, як рідних.
Та, виходить, що ще не всі виверти долі вона звідала. Несподівано помер зранений війною чоловік. І одразу після сорокаденної тризни по батькові його діти, ніяковіючи, ховаючи очі, заявили названій мамі:
– Бачте, ви, той, не розписані жили з нашим татом.., то ми... той думаємо.., вибирайтеся з нашої хати... У нас уже й купець є.
– Як?! – дивилась на них зацьковано, злякано, – що ви, діти?! А мені ж тепер куди?!
Відводили погляди, блідли, червоніли, але стояли на своєму:
– Ви тут чужа. Ми терпіли, доки тато жив... Ради нього.., а тепер...
І все немов зламалося . Серце молотом билося в грудях. Ще раз заглянувши невдячним пасинкам у вічі, не своїм, якимось дивно-спокійним, ба, навіть лагідним голосом мовила: Ну що ж... Хай буде по-вашому. Приходьте завтра за своєю хатою. Я виберуся». Хоч зовсім не знала ще, де має віку доживати. Просто не могла більше дивитися на тих, кого мала за рідних…
Пішли вони, присоромлені власною кривдою, але задоволені результатом: «Ти ба, погодилась.., стільки літ, що там казати, проробила тут, а навіть про якісь сплатки не сказала. Чи ж не дурна?»
А Саша, випровадивши непроханих гостей, злягла від плачу. А другого ранку подалася до колгоспу й випросила у хлопців каністру бензину. Вдома діловито-спокійно винесла все, що вважала своїм, вигнала з хлівів худобу, курей. І взялася ретельно поливати все-все бензином. Видно, перестаралася бо не вистачило. Довелося ще раз йти через село з каністрою за бензином. І знову поливала, не жаліючи, все довкруг. Озирнулась по такій зна¬йомій, та вже чужій, хаті, зітхнула з болем і... черкнула сірник. Ледь встигла вихопитись з дверей, за якими, як у вулкані, загоготіло червоним демоном дике полум’я. Ще раз огляну¬лась вже у хвіртці на чорну справу своїх рук. Ні, не каялася. І зловтіхи не було, бо таки не звикла чинити зло. Тож, не чекаючи, доки збіжаться односельці, попрямувала до сільради. А звідтіль, з пожарища, чулися вже сполошені крики. І хтось з тих, які бігли їй назустріч, злякано крикнув: «Сашо, а горить же так страшно там, де твоя хата! Оглянься!».
– Моє вже згоріло, – відповіла здавленим, не своїм голосом.
Потім, коли її питали, як могла підняти руку на хату, в якій роками жила і працювала, відповіла теж питанням: «А як мене за все моє двадцятирічне старання й турботу діти, яких ще до пуття доводила й старого їх батька до смерті обходила, виганяли з дому, мов приблуд¬ного пса? Як?! Це – по-людськи? Нема у них серця, не стало його й у мене».
У тюрмі все дивувало, ба ні, радувало Сашу. І їжа тричі на день (про яку не треба журитися), й постіль чиста, і, людоньки добрі, щодесятиденки – банний день! Коли ж вона це знала вдома, на фермі днюючи й ночуючи? Й недаремно жіноцтво одразу полюбило жит¬тєлюбну вдачу Саші, мимоволі горнулося до неї в хвилини прикрощів. Тож і тут роки збігли для неї напрочуд швидко. І настав день, коли молодий начальник, викликавши її в кабінет, сказав:
– Ну от, ви вже своє відбули. Радійте звільненню. Збирайтесь додому.
- Я-як? Куди-и? Додому? Я не хочу! Я нікуди, нікуди звідси не поїду, – розгублено просилася Саша у не менш розгубленого начальника, який ще не зустрічав людини, яка б не прагнула волі. А Саша, відчувши його вагання, викинула останній «козир»: «Звільните? А я в якомусь магазині вікна переб’ю і знов тут буду!»
Пожалів жінку начальник, взяв до себе додому бавити дитину, аби й справді згарячу дурниць не накоїла. Хай звикне до волі.
Давно те було. Згадуючи пережите, баба Саша все ж ніколи не нарікала на долю. Чи ж її вина, що сонце її життя не раз так безжально гасили чужа нелюдяність, терни майже кріпацького буття? Чи ж її вина, що народжена бути ніжною, веселою, красивою, вона робо¬том животіла обабіч життя. А його ж не зупинити й на мить. Промчало вишневими дощами, і тільки пелюстки днів і пройдений тернистий шлях щоразу нагадують бабі Саші, що життя позаду...
Ніна КОРОП.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: