Шарлатани чи цілителі?

Не пропускав жодної служби. А під час великих церковних свят і храмових празників годинами простоював, слухаючи проповідь священика, на одній, уцілілій ще з часів Великої Вітчизняної війни, нозі. Зіпреться на милиці і навіть не ворухнеться. Лише коли нога добряче втомлювалася, на декілька хвилин сідав на лавочку перепочити. А потім знову вставав.
З молитвою дід Степан прокидався та лягав спати. І багато років поспіль ніхто не знав, чому він так свято вірить у Бога. Бо, коли запитували, завше старався перевести мову в інше русло. І лише незадовго до смерті відкрив свою таємницю, яку свято беріг усе життя.
Я Бозю бачу!»
Коли маленькому Степанку виповнилося три рочки, в нього раптом втратився зір, сильно боліли очі. Спочатку нестерпно різало від яскравих кольорів, а потім взагалі не міг дивитися на світло. На день в кімнаті, де він був, завішували вікна темною щільною тканиною. Бо, якщо невеличкий промінчик або пучечок світла потрапляв, дитина корчилася від болю. Тому навіть у темній кімнаті ходив із зав'язаними хусткою очима.
Куди тільки не возили, до яких лікарів не зверталися батьки - нічого не допомагало. Без допомоги спеціального обладнання медики не могли визначити, що то за хвороба, а тим паче її лікувати.
І хтозна, скільки б ще довелося малюкові терпіти страшенні муки, якби одна стара жінка не порадила матері звернутися по допомогу до знахаря, що жив у далекому від райцентру селі.
«До знахаря з порожніми руками ніхто не ходить. А в ті часи які в людей були статки? Перебивалися на всьому домашньому - картоплі, молоці, свинині, хлібові, спеченому із власного борошна. Якщо заведеться в домі якась копійчина, то її берегли на вагу золота. Бабуся Наталка ледве нашкребла карбованця. Попросила у своєї свекрухи, аби та допомогла грішми. А прабаба Параска була дуже скупою людиною, сказала, що й того вистачить, та потім все ж дала. Як тільки бабуся Наталка зайшла до знахаря і простягнула гроші, він сказав, що візьме лише одного карбованця, а іншого порадив віддати тій жінці, яка шкодувала грошей», - розповідає падчерка діда Степана Надія Самборська.
Старий знахар не встановлював, як кажуть лікарі, діагноз. Він лише порадив, як вилікувати хворобу.
«У нас тут є недалеко церква. Поїдете зимою туди, як будуть обмивати хреста. Потім тією хустиною протрете очі малюкові. Вони перестануть боліти та відновиться зір. Але зразу не можна буде дивитися на яскраве світло, та й очі від вітру треба берегти. Надійно зав'яжете, і лише дома знімете пов'язку», - радив знахар.
Зробили все так, як він казав. Поїхали до церкви, в яку казав звернутися дід. Старожили розповідали легенду, ніби колись у їхнє село паломники принесли скалочку із розп'яття, на якому розпинали Ісуса Христа і вдовбали в дерев'яний хрест, що був у церкві. Відтоді він мав чудодійну силу, зцілював людей від будь-яких хвороб та пошестей.
«Як тільки батюшка після промивання хреста мокрою хустинкою провів по очах мого вітчима, він зразу ж радісно вигукнув: «Я Бозю бачу!» Усі люди, які були в церкві, не втрималися від сліз, а бабуся Наталка аж втратила свідомість», - продовжує свою розповідь Надія Самборська.
Коли вже везли хлопчика саньми додому, він час від часу піднімав пов'язку на очах і не міг нарадуватися блакитному небу, білому снігу, що яскраво іскрився на морозі від сонячного проміння.
Відтоді у Степана Дідика більше не було проблем із зором. Лише в глибокій старості він почав користуватися окулярами, і то лише для того, щоб читати газети. Бо літери в книжках він у вісімдесят років і без окулярів добре бачив.
Історія, яку мені повідала Надія Самборська, сталася із Степаном Дідиком на початку двадцятого століття. Тодішня медицина була безсилою проти багатьох хвороб. І більшість людей шукали свого порятунку, звертаючись до знахарів та бабок-шептух. Та й навіть зараз, за статистикою, шістдесят відсотків населення шукає шанс повного зцілення від хвороб навіть тоді, коли академічна медицина визнає свою безсилість. Спішать до знахарів, народних цілителів та екстрасенсів. А тринадцять відсотків людства направляється до знахарів відразу ж, обминаючи лікарські кабінети. Часто-густо це не допомагає, а інколи й спрацьовує, як це сталося із далекою родичкою моєї дружини.
Дива трапляються...
Людмила - вчителька української мови та літератури у сільській школі на Тернопільщині. Користується повагою не тільки серед учнів, а й їх батьків. Висококваліфікованого і здібного педагога належним чином оцінили в районному відділі освіти і призначили завучем школи. Здавалося б, тільки радіти цьому треба. Та в жінки раптом почалися серйозні проблеми із зором. За рік поміняла п'ять, а, либонь, і шість окулярів, щоразу збільшуючи кількість діоптрій. Не допомогло і лікування в декількох медичних закладах. Не вселяла надії наступна операція в знаменитій Одеській клініці імені Філатова, куди отримала направлення. Тамтешні фахівці обіцяли зупинити погіршення зору, але не гарантували, що він повернеться до норми.
Засмучена Людмила втратила всяку надію. Думала, що восени вже не вийде на роботу. Бо навіть в найсильніших окулярах бачила лише людські силуети. А як з таким зором вчительці в школі уроки проводити, а тим паче учнівські зошити перевіряти?
Якось під час жнив йшла біля колгоспного зернотоку, на якому завідуючим працював родич Никифір.
«Люда, тобі не соромно, така молода, а вже в окулярах? - ніби жартома запитав. - Дай я подивлюся на них».
Зняла і простягнула дядькові. А він, покрутивши їх деякий час в руках, поклав у кишеню і пішов геть.
Людмила сильно розгнівалася на дядька Никифора і не знала, як дійти додому без окулярів. Та через деякий час відчула, що до неї повертається зір. В очах ніби хтось різкість наводив. Спочатку бачила розмиті силуети людей, що йшли по вулиці. А потім вони поступово ставали дедалі чіткішими.
Відтоді минуло майже десять років. Людмила ходить без окулярів і має стовідсотковий зір. А дядько Никифір тривалий час зцілював людей. По допомогу до нього зверталися безнадійно хворі не тільки з Тернопільської, а й сусідніх областей. Багатьом з них він відновив здоров'я, вселив віру у життя.