ye-logo.v1.2
26 Травня, 2020

Ігор Дробнер: «Я - оптиміст по життю»

Суспільство 8878
Фото: Інша Студія

Лікар повинен бути оптимістом, вважає Ігор Гаррійович, оскільки оптимістам, незважаючи на проблеми, що нас оточують, живеться легше, ніж песимістам.

«Хоча, - жартує лікар, - вважається, що песиміст - це добре інформований оптиміст. Не знаю, наскільки добре ми інформовані, але чомусь хочеться бути оптимістом. Тим паче, в силу своєї роботи і в силу того, що бачиш кожен день, розумієш цінність людського життя більше, ніж інші. Адже, коли бачиш реальні людські проблеми і горе щодня, мимоволі доводиться бути оптимістом, бо по-інакшому просто неможливо...».

- Ігоре Гаррієвичу, Ви - відомий в області лікар, як і Ваш батько, Гаррій Йосипович. Рішення присвятити себе медицині Ви приймали разом?
- Ні. Лікарем я ніколи не хотів бути. І хоча мав перед собою приклад чудового лікаря - мого батька, а він справді закоханий у свою роботу, я мріяв про море. Адже народився в Криму, багато часу провів в Одесі, тому був закоханий у море і хотів своє життя зв’язати з ним. Певний час навіть збирав гроші, щоб купити його корабель.
Але мореходка була досить далеко, а ми тоді жили в Хмельницькому, і, щоб потрапити в морське середовище, я вирішив закінчити медучилище, а потім піти працювати медиком на судно. Але, провчившись рік, зрозумів, що медицину люблю більше. А море - то юнацька закоханість, яка залишилась на все життя. Так я став медиком.
- Кажуть, що для будь-якого студента медичного навчального закладу дві речі справляють незгладиме враження, це - відвідини пологів і моргу.
- І це справді так. Студенти медучилища - це діти, які вперше, не в кіно, бачать смерть дуже близько і в дуже непривабливому вигляді. І це нікого не залишає байдужим, як і народження дитини.
Так само існує синдром студента-медика, коли всі захворювання, які вчать в цей момент, студенти знаходять у себе. Адже хоч пару якихось симптомів є в кожного. І потім ходять один до одного: «Ану, подивися, в мене це є?». І, уявіть собі, знаходять... І я знаходив у себе багато чого, починаючи від шкірних захворювань, які розглядав під збільшувальним склом, і які потім виявлялися звичайними змінами шкіри, аж до інфекційних захворювань.
- Ваша дружина теж лікар. Ви разом навчалися?
- Так, в паралельних підгрупах, а наші стосунки були такими, коли від ненависті до кохання один крок. Бо перше побачення було саме таким. Ми, як і всі студенти, щоб отримати відпрацювання пропущених занять, здавали кров і отримували довідку, що два дні можемо не відвідувати заняття і закрити відпрацювання. Так ми всі ставали донорами. І от, вчергове здаючи кров, ми і познайомилися. Її подруга здала більше крові, ніж потрібно, їй було не дуже добре, а моя майбутня дружина, замість того, щоб допомогти добратися їй додому, залишилася чекати на папірці, необхідні для закриття відпрацювань. Я тоді не знав, що вони домовилися, аби моя Аня забрала папірці і відвезла в інститут, а подруга мала поїхати додому відпочивати. Я ж подумав, що Аня заради отримання папірців залишила товариша в біді. І з цього приводу ми серйозно і неприємно порозмовляли, хоча ту дівчину я не знав. Ми один одному тоді дуже не сподобалися…
Проте, як кажуть, людина пізнається у складній ситуації. І так вийшло, що ми з Анею мали її пройти. Це було в 90-ті роки, ми проходили по ринку, а саме тоді міліція проводила рейд з приводу валютників. І тут до нас підходять японські моряки з проханням поміняти гроші, оскільки люди, які цим займалися, відмовляли їм, знаючи про облаву. А ми погодилися, і тут до нас підскочили правоохоронці і ледь не в наручниках доставили у міліцію. І от, в процесі розбірок і спілкування з міліцією (історія затягнулася на весь вечір), Анна вела себе як партизан на допиті, який кістьми ляже, проте, не видасть військову таємницю. А вона запросто могла сказати правду, бо гроші збирався міняти я, і її б відпустили, а я мав би серйозні неприємності. Виліт з інституту - одна із них.
Після цього ми почали зустрічатися, а одружилися вже після закінчення інституту, вже тут, у Хмельницькому, бо розподілення отримали в наш онкодиспансер. Я - хірургом, Анна - анестезіологом. Вона і зараз тут працює, тільки в іншому відділенні.
До речі, моя дружина - одеситка, але через мене їй довелося покинути таке прекрасне місто, і, думаю, їй було боляче залишати його та батьків і їхати сюди. Але моє місце роботи було тут. У цьому відділенні я працював, ще коли вчився в медучилищі - санітаром оперблоку, потім медбратом. Це заохочувалось і давало плюси для вступу в медінститут, до того ж, це була гарна практика для того, щоб зрозуміти, що таке медицина, і чи вона тобі потрібна.
- Вам доводилося рятувати людське життя поза стінами лікарні?
- Було якось. Ми стали свідками ДТП, а це було досить далеко від обласного центру, звідки мала приїхати «швидка», і людина просто не дочекалася б її. Проте, мені вдалося надати першу допомогу, зупинити кровотечу, і людина завдяки цьому залишилася живою.
А що стосується роботи, то кожен лікар аналізує зроблене ним, і буває, що ти, здавалось би, міг допомогти, а пацієнт помер. І хоча потім розумієш, що все зробив вірно, але мучиш себе думками, що якби зробив по-іншому, це би змінило ситуацію.
Найчастіше запам’ятовуєш тих, кому неможливо було допомогти через розвиток захворювання, а медицина не завжди знаходиться на такому рівні свого розвитку, і ми не завжди можемо допомогти. Часто виникають нерозв’язні проблеми, і де б це не було, в якому б лікарняному закладі, але допомогти неможливо. Адже дуже часто пацієнти самі собі шкодять, шукаючи допомоги у сусідів, знайомих, бабок. Словом, де завгодно, але не там, де їм можуть допомогти. А коли звертаються, зазвичай, допомогти вже нереально, а хочеться, бо часто це зовсім молоді люди або навіть діти. Але дійсно реальної допомоги надати їм уже неможливо, і такі випадки запам’ятовуються набагато більше.
А от пацієнту та його родичам часто здається, що їм дістався поганий лікар. Бо треба ж знайти винного, і простіше у всьому звинуватити лікаря, і сам хворий не хоче зрозуміти, що він рік ходив незрозуміло де, і незрозуміло чим лікувався. Але в результаті негатив виливається на лікаря, який намагався допомогти і який приклав для цього максимум зусиль, при цьому розуміючи, що допомогти неможливо.
- Але ж трапляються і дива…
- Трапляються, і не раз. Кілька років тому в мене була пацієнтка, яку принесли, бо сама вона ходити вже не могла. Причому, діагноз був достатньо серйозний. І я запропонував її родичами: «Давайте, спробуємо», не даючи при цьому ніяких гарантій. Якщо по правді, то я сам не вірив у позитивний результат, але вирішив ризикнути (хоча, ми вже нічим не ризикували). І коли через рік вона приїхала сама (!) на автобусі з Кам’янця-Подільського на черговий курс лікування, я отримав приємний шок - адже рік тому вона повинна була померти! Або коли молода жінка виписується з лікарні (не з нашої), а її родичам кажуть: «Готуйтеся, ми нічим не можемо допомогти». А ми намагаємося лікувати, і в нас виходить. І коли через п’ять років приходить її чоловік і каже: «Лікарю, внесіть ясність - п’ять років тому нам сказали, що вона повинна була померти. А вона в порядку. Хто мене обманює: ви чи ті, хто обіцяв, що вона помре?». Це справжнє диво!
- А чи було таке, що пацієнт помер, і в його смерті звинуватили вас?
- Коли людина помирає, її родичам хочеться знайти винного, напевно, це властивість людської психіки. Хоча той, кого звинувачують, в цьому випадку зробив максимум, щоб усе було в порядку. В мене були й скандали, і судові позови, адже зараз це модно, і це нормальна ситуація в наш час. Звикнути до цього неможливо - коли пацієнт і його родичі не оцінюють, скільки ти своєї праці і здоров’я вкладаєш в те, щоб допомогти. І коли результат лікування негативний, твої дії взагалі сприймають вороже. Хоча, я ніколи на зустрічав лікаря, який хотів би, щоб його пацієнту було погано. Так, кожна людина - індивідуальність, і кожен лікар - це індивідуальність, тому кожен по-своєму ставиться до хворих, але жоден не бажає поганого.
Я ж намагаюсь поводитися так, щоб пацієнт відчував, що я до нього доброзичливий, бо так і є. Інакше, якщо лікар хам, якщо від нього йде негатив, така людина не повинна працювати в медицині. Але й пацієнти повинні з повагою ставитися до лікаря. А в нас досить часто засобами масової інформації культивується образ лікаря як бездара, хапуги, який бачить у хворому лише джерело наживи. Наприклад, в жахливій історії Оксани Макар в кінцевому результаті звинуватили лікарів, хоча при такому об’ємі термічного враження людина не виживає.
- А чи чули Ви від своїх пацієнт про так званий тунель?
- Пацієнти часто розповідають, що чули, що відбувалося під час операції, про що ми говорили. Справа в тому, що хворий тоді знаходиться у стані медикаментозного сну і може чути наші розмови. Або ж, коли людина виходить з наркозу, вона адекватно не може оцінити ситуацію, не розуміючи, що це кінець операції, тому, почувши розмови в операційній, вважає, що не спала і чула все - від початку і до кінця. Дуже часто пацієнти після операції запитують: «А ви що, вже все зробили?». Справді, для людини - це певний провал, бо, з якими думками вона засинає, з тими ж і прокидається. Тому цей період викреслений з її пам’яті. А про те, що хтось бачив себе згори, мені особисто ніхто не розповідав.
- Ви вірите в існування вищої сили?
- Не можу однозначно відповісти. Але як лікар, я реаліст, і вірю в те, що можна помацати, на що можна вплинути. Моя робота змушує мене бути реалістом, і від цього нікуди не подінешся, і в переселення душі не повіриш. Я реаліст і знаю, що треба зробити, щоб було добре, а якщо цього не зробиш, результат буде негативним. Але іноді бувають ситуації, коли мимоволі повіриш у щось надприродне. Коли ти викладаєшся на всі сто, коли людина йде на поправку і…помирає, або ж навпаки - пацієнт безнадійний, ти прикладаєш максимуму зусиль, в той же час розуміючи, що він має померти, а він одужує. І я зовсім не проти, якщо хворий хоче поспілкуватися з Богом чи зі священиком. На території лікарні є церква, яку пацієнти можуть відвідати, тим паче, щосереди отець Леонід приходить до нас у відділення. Сам я туди не ходжу і не можу сказати, чи я віруючий, але точно скажу, що живу за заповідями - не убий, не вкради…
- В інституті Ви вступилися за незнайому дівчину. А чи ще коли Вам доводилося за когось вступатися?
- У школі. В мене був товариш, до речі, ми й досі товаришуємо, хоч він живе в Америці. І чомусь старшим хлопцям завжди хотілося його образити. Проте, коли ми «пояснили» їм, що так робити не гарно, вийшло так, що це ми ображаємо старшокласників. Мало того, навіть б’ємо їх! І я, через погану дисципліну, змушений був перейти в іншу школу. Моїх батьків (до речі, моя мама - вчителька математики), не раз викликали, бо з тими хлопцями ми билися не раз. І завжди достойно виходили з цих розбірок. Справа в тому, що я спочатку ходив на плавання, а потім той самий товариш заманив мене на бокс. І хоча я був не в захваті від того виду спорту, але це придавало впевненості, тому що знаєш, що можеш дати здачі. До речі, в новій школі ситуація знову повторилася, - мене, як новачка, прощупували, але дуже скоро ми знайшли спільну мову і з багатьма й досі спілкуємося.
- Ви любите тварин?
- Так, і навіть пару разів у дитинстві намагався привести собаку з вулиці. Якось у мене був собака, якого я знайшов на вулиці. Підгодовував, і він жив у під’їзді, в мене на порозі. Це був мій друг, дворові пси взагалі дуже вірні. Він проводив мене до школи і знав, коли закінчуються уроки, тому чекав мене після уроків, і ми разом йшли додому. Але чимось він не сподобався сусідам, і вони його вивезли. І хоч, зазвичай, собаки повертаються, мій не повернувся, і я дуже переживав. Намагався відомстити і пару разів навіть спускав колеса в сусідській машині.
… Коли вже одружився, ми з Анею завели кицьку, хоча я котів не дуже люблю. Це була ініціатива дружини, яка побачила у дворі помираючу кицьку і почала її підгодовувати. На прохання взяти її додому, я категорично відмовився. Проте, вийшло так, що та кицька зникла, і дружина дуже переживала і звинувачувала мене, що через мене тваринка загинула або її роздерли собаки. І я проявив слабкість, сказавши, що якщо вона з’явиться, заберемо її додому. І якось приходжу, а в нас - кицька. Причому, така нещасна, блошлива, але коли ми її помили, відвезли у ветлікарню і привели до тями, виявилося, що вона ще й породиста. Вона й досі в нас, і у нас з нею чудові стосунки. Були можливості взяти й собаку, але через кицьку не наважуємося, бо не знаю, як вони вживуться. Хоча, швидше за все, не хочу через те, що собаки довго не живуть, і коли твій друг помирає, це трагедія, а переживати таку ситуацію кожних 10-15 років дуже важко.
- Незважаючи на молодий вік, Вас вважають досить досвідченим хірургом. Це правда, що Ви стажувалися за кордоном, в тому числі й в Америці?
- Кажуть, що мій батько теж стажувався в Америці. Насправді, ні він, ні я, там ніколи не були. Я особисто, їздив в багато країн по обміну досвідом. Насправді, дуже гарне стажування в мене було в онкоцентрі в Москві, на сьогодні - це один із найпотужніших центрів у світі. Був у Варшаві, стажувався в Ізраїлі та Німеччині.
- Ваші діти вже визначилися, ким будуть?
- Мої діти ще досить маленькі, щоб обирати професію: меншому, Марку, 6 місяців, старшому, Семену, 8 років. Але коли вони виростуть, нехай вибирають самі. Захочуть піти стопами батька та дідуся, я не буду заперечувати, але вмовляти стати медиком не буду. Тому що лікар - це не людина в білому халаті, яка пише папірці. Я знаю цю роботу зсередини, з її неприємними і негативними сторонами, а не лише з того боку, як це виглядає в «Інтернах».  

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Віддалена робота

  Так  Ні, дякую