ye-logo.v1.2
25 Серпня, 2019

Заповіт батька

Євгеній Дорофєєв Суспільство 2006

Незадовго до смерті мого батька Володимира Сигізмундовича Федоровича (помер 2 травня 1995 р., народився 1924 р.) він сказав мені:

«Синку, залишаю вам незаплямоване прізвище. Історію нашої сім’ї і мою долю ти знаєш, багатства не нажив, але заповіт для вас є. Тобі, як старшому синові, мій наказ – живіть дружно, пам'ятайте про коріння своє, допомагайте одне одному, не залишайте у біді. І ще в мене буде прохання до тебе: незалежно від часу, знайди можливість і напиши листа до Німеччини, передай слова подяки тій німецькій родині, де під час війни я був на примусових роботах». Саме ці слова, як і багато інших сказаних мені батьком, я визначив для себе, як його заповіт.
…Коли почалася війна, багато молодих хлопців і чоловіків призовного віку з нашого Нового Села, що в Ярмолинецькому районі, пішли на фронт. Батькова похідна торбинка вже була зібрана, але до військкомату не викликали. Тоді він сам прийшов туди і запитав, чому його не відправляють на фронт? Відповідь була така:
– Ви син «ворога народу» , а таких ми не призиваємо. До того ж сім'я Федоровичів походить з поляків, відповідно, із неблагонадійних. Мій дід Федорович Сигізмунд Михайлович, 1896 року народження, репресований 15. 12.1937 року, а 5.02.1938 року розстріляний в підвалі Проскурівської в'язниці (нині місто Хмельницький). Реабілітований у 1991 році.
З цієї ж причини свого часу батькові було відмовлено у вступі до ФЗНу (фабрично-заводського навчання), а незабаром сім'ю виселили з власного будинку ...Так батько залишився на окупованій території. Деякий час продовжував працювати в колгоспі, але молодь відправляли до Німеччини на примусові роботи. Щоб уникнути цього, батько разом з товаришами ховався у лісі. Однак за доносом поліцаїв, батько і ще кілька його товаришів були схоплені і відправлені до Німеччини. Намагалися втекти, стрибаючи на ходу з потяга, та, на жаль, безуспішно – декого розстріляли, а інших жорстоко побили. Стрибаючи на ходу з потяга, батько сильно травмував ногу, тому бігти не зміг – товариші ледве встигли втягнути його назад до вагону.
Потяг прибув до міста Саарбрюккен. Ринок рабів був організований в таборі Пірмазенс-Норд. Щодня відбувався розподіл робочої сили на заводи, фабрики, до господарів – бауерів. В один із днів бауер Андреас Шувер вказав на батька і на його сусіда, Василя Савенкова. Таким чином, вони «працевлаштувалися». Маєток Андреаса Шувера розташовувався в невеликому містечку Ормесгейм Ной-Мюле. У сім'ї Андреаса Шувера було дві дочки, Анна-Ліза і Люці та дружина Емма. Роботи було багато, але, в основному, працювали на млині. На подив, ставлення до робітників з боку господарів було рівним. Не ображали і не били. Несподіваним для них було й те, що сніданок, обід і вечеря були спільними, їжа для всіх була однаковою. Місце для відпочинку і сну працівникам було відведено в окремій кімнаті, вночі з дому виходити заборонялося (під ліжками були нічні скляні горщики...).
І, тим не менше, незважаючи на всі ці умови, в робітників визрів план втечі. До нього готувалися, таємно запасаючи продукти. У призначений час, рано вранці, через вікно на горищі вони втекли. Ховаючись, пройшли кілька кілометрів. Шувер наздогнав їх на велосипеді. З втікачами відбулася серйозна розмова:
– Вольдемар! Не треба більше бігати, інакше смерть! Треба терпіти і чекати: скоро прийде той час, коли ти поїдеш додому і побачиш свій матка!
Йшов 1943. Батько дуже часто згадував цей епізод, дивувався і разом з тим радів, що все так обійшлося. Але ж могло бути інакше – один раз на тиждень до маєтку Шувера приїжджали жандарми, довідувалися про благонадійність і дисципліну робітників, але господар їх не здав.
Після цієї події батько став відвертішим із Шувером, розповів йому про те, що його батько – репресований, і тому він не в Червоній Армії. І тоді Шувер сказав, як висловився батько, свої головні слова:
– Вольдемар! Я розумію горе вашого народу і твої образи. Так склалося, що зараз на світі є одна «величезна паща», яка хоче проковтнути весь світ, але у неї нічого не вийде.
Після цих слів хлопці зрозуміли, що цей німець «не такий, як інші».
Неподалік від маєтку Шувера розташовувався табір, в ньому утримували людей, які працювали на заводі. Умови життя там були аж ніяк не «шуверовські».
На той час батькові та його товаришу дозволялось виходити із дому не надовго. Вони бували біля табору, спілкувалися, знаходили земляків, таємно передавали продукти. Розповідали своїм землякам, де вони працюють і, в яких умовах живуть. Їм не вірили і казали:
– Такого не може бути! Хіба бувають такі гарні німці? Дивіться там, а раптом це провокація?!
Для Шувера, як і для багатьох інших німців, було очевидним, що фашистська Німеччина програє війну. Але до перемоги було ще довго, і вільнодумство господаря могло коштувати йому життя. Слова, сказані Шувером батькові та його товаришу після невдалої втечі, були дуже ризикованими для нього самого, і тим не менше, він їх сказав.
Вранці 15 травня 1945 року американські війська зайняли південно-західну частину Німеччини. Багато людей було звільнено, зокрема, і мій батько.
Через кілька днів всіх звільнених перевезли до Франції, до міста Нансі. Всіх перевірили і розмістили в таборі №36 в містечку Ла-Куртін. Загальна кількість звільнених в цьому таборі складала близько 4500 чоловік. Люди раділи перемозі, багато хто шив собі формений одяг з відповідними знаками відмінності, лунали пісні, створювалася художня самодіяльність. На одному зі знімків збережена так звана «театральна рота» – таку назву вона отримала за активну участь у художній самодіяльності.
Умови перебування в таборі були більш, ніж гарні. Ситно годували, щодня кожному видавалася пляшка червоного вина, на місяць виплачували по 450 франків. Але поступово табір № 36 рідшав, зазвичай, після чергової перевірки. Решту завантажили у вагони і 16 серпня 1945 року відправили назад до Німеччини, до міст Ерфурт та Айзенах. Тут органами СМЕРШ було влаштоване справжнє перевірочне сито. Багато кого заарештували, декому вдалося втекти до американської зони.
Перш ніж батькові вдалося повернутися на батьківщину, він, як і багато інших звільнених, багато разів перевірявся органами СМЕРШ.
Батько завжди із гіркотою говорив:
– Дуже образила мене радянська влада: залишився сиротою після репресованого батька, виселили зі свого будинку, в ФЗН вчитися не дозволили, до Червоної Армії не призвали… Тим не менше, у мене ніколи навіть думки не було про те, щоб стати на шлях зради своєї Батьківщини.
Незважаючи на численні переїзди, перевірки та інші поневіряння, батькові все ж вдалося зберегти і привезти з Німеччини кілька фотографій. Тепер вони як дорогі сімейні реліквії зберігаються в домашньому архіві. . Я веду свій архівний щоденник, і всі спогади батька намагався записувати якомога точніше, пам’ятав приказку, що «погано заточений олівець надійніший, ніж найгостріша пам'ять».
Тим самим хочу виконати волю свого батька, якому за його життя обіцяв все виконати. Хочу висловити слова щирої подяки і вдячності нащадкам родини Андреаса Шувера за те, що в такі важкі і трагічні часи він проявив мужність і людяність до робітників, завдяки чому вони залишилися живими і повернулися на Батьківщину.

Микола ФЕДОРОВИЧ.
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую