Михайло Загородний: «У нас в родині абсолютне взаєморозуміння»

Зрозуміло, що Михайло Васильович рідко має вихідні, дуже довго затримується на роботі (бувають дні, коли на підприємстві проводить по 20 годин на добу) і замало часу приділяє сім’ї. Проте рідні сприймають це нормально.
Іноді ті, хто незнайомий з родиною Загородних, але знає, що дружина Михайла Васильовича – заступник голови райдержадміністрації, вважають, що лідер у родині – вона. «Насправді ж усе не так, – каже він. – Адже їй комфортніше знаходитися за чоловічою спиною, тому й не претендує на лідерство».
І не дивно. Адже Михайло Васильович вважає, що дружина повинна відчувати себе за ним, навіть, не як за стіною, а – за скелею. Чоловік же, за його словами, повинен повністю забезпечити своїм рідним комфортне існування. «Кажуть, що жінка – берегиня сімейного вогнища, – каже Михайло Васильович. – Це так, але, на мою думку, це не означає, що вона повинна думати, де взяти дрова, як нарубати і чим привезти. Її завдання полягає лише в тому, щоб підкладати їх у це вогнище. За все інше в неї не повинна боліти голова. Це я маю заробити стільки, щоб задовольнити усі її запити».
Єдине, чим любить займатися поза роботою Михайло Васильович, це – спілкування з сім’єю. «Коли діти були меншими, – згадує він, – дружина часто казала: «Моя справа – щоб вони були здорові і нагодовані, а решта – виховання, спілкування… це – твоє».
Справа в тому, що вона росла у дитбудинку і дітей виховувала так, як виховували її саму: головне – нагодувати і простежити, щоб були здорові. А я виріс у звичайній сільській родині, і, може, батьки чогось і не дали мені, але те, що мама заклала в мою душу, намагався вкласти у своїх дітей. Тому й робив усе, щоб вони відчували родинне тепло, турботу і знали, що, як би десь їм не було гарно чи комфортно, чи, навпаки, дуже погано і скрутно, то вдома на них завжди чекають батько і мати, сестра і брат. Тобто, найближчі люди, і з ними можна розділити і проблеми, і радості».
І нині Михайло Васильович задоволений стосунками в родині. Згадує, як колись, коли донька була ще маленькою, дружина жартівливо запитувала, до кого ж вона підійде за порадою, коли вперше закохається, коли в неї з’являться якісь дівочі проблеми… Чи просто, коли потрібно буде поплакатися найближчій людині, якою, зазвичай, є мама. Хоча обидвоє ні на хвилину не сумнівалися, що цією людиною буде тато. Так і було, так і є нині.
Люблячий тато міг дві години стояти під школою, терпляче чекаючи доньку з дискотеки. І хоч домовлялися, що о десятій вечора забере її, додому приходили майже о дванадцятій. «Донька каже, що бачила, що я вже є, – каже Михайло Васильович, – а я бачив її, і вона знала, що може побути ще, і ніхто її за це сварити не буде».
… Так вийшло, що донька перейняла батьків характер, його самостійність і відповідальність. Тому, в 17 років пішла з дому, вступивши до одного з київських університетів. Де, після закінчення навчання, її залишили викладачем. А два роки тому вона подарувала батькам онука – Тимофійка.
До сина, як молодшого, Михайло Васильович ставився менш вимогливо. Навчаючись у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті і намагаючись стати самостійним, Толік поїхав до Англії на так зване стажування. Яке, насправді, зводилося до важкої роботи на фермі. «Але це дало йому можливість досконало вивчити англійську мову, – каже пан Михайло, – і завдяки цьому взяти старт у кар’єрі. Повернувшись зі стажування, перевівся на заочне відділення… і нині працює у бельгійській фірмі «Сенгента».
Здавалось би, така ідеальна людина повинна бути віруючою. Проте, як розповів Михайло Васильович, вихований він атеїстом, бо в радянські часи по-іншому бути не могло. Таким він залишився і нині. «Але чим старшим стаю, тим більше розумію, що людина повинна мати в душі десять Божих заповідей, за якими треба жити, – каже він. – І не обов’язково уявляти Бога на хмаринці, який наглядає за кожним. Це такий собі самоконтроль, внутрішні правила життя. Адже є такі, хто називає себе віруючими, а вчиняють далеко не по вірі».
Всі в родині Загородних хрещені, ходять у православну церкву Київського патріархату. І Михайло Васильович зіграв не останню роль у тому, що нині на Чемеровеччині 28 приходів (найбільша кількість в області) саме цієї церкви. Не залишаються без уваги й церкви інших конфесій, і лише у 2008 році ЗАТ «Оболонь» надало їм усім допомогу на 600 тисяч гривень. А вже наступного – майже 500 тисяч гривень на ремонт реанімаційного відділення Чемеровецької районної лікарні. А днями пан Михайло з власної кишені, як робить це нерідко, оплатив операцію на хребті, вартістю у 12 тисяч гривень, 32-річній К.
… Михайло Васильович перечитав Біблію, на його робочому столі стоїть Закон Божий, його він щороку дарує і випускникам шкіл. І вважає, що для свого духовного збагачення людина повинна прочитати Біблію хоч раз, щоб знати норми, які людство виробило за не один десяток поколінь, і за якими має жити кожен. І живе він.