Дід-відлюдник відчував як приходить смерть до односельчан...

Того року я, 15-річний хлопчина, відпочивав у бабусі в селі. Купалися, засмагали, ходили по гриби, лазили по чужих садках… Єдине, куди місцевих хлопців калачем було не заманити, це стара халупа, яка стояла за селом. Вікна в ній були забиті дошками і такими брудними, що світла точно не пропускали, двері висіли на завісах, дошки на стінах порозлазилися, і в щілини між ними можна було засунути руку. 
Як не дивно, у тій хатині жив старезний дід - з довгою бородою, у куфайці, навіть у літку, про якого в селі ходили погані чутки. Старенькі бабусі казали, що таким древнім він був, ще коли вони пішки під стіл ходили, і що так само сторонився людей. За що він жив, ніхто не знав, бо дід пенсії не отримував, городу не обробляв. В селі з’являвся рідко, але тільки тоді, коли хтось помирав. Тоді він наближався до будинку вмираючого і стояв, аж доки людина не відійде. Як він знав, коли кому прийде час, теж невідомо.
І ось одного спекотного дня якось ми з хлопцями пішли купатися. Стрибали у воду, пірнали, кричали і ніхто, крім мого сусіда, не помітив, що в кущах біля річки стоїть дід. Почувши про це, ми полякалися, почали вистрибувати з води, бо ж знали, що старий не з добром прийшов. І тут один із хлопців раптово пішов під воду. В розпачі ми бігали по берегу, а дід не зводив очей з води. Хвилин через п’ять він повернувся і пішов геть. А ми зрозуміли, що наш товариш втонув... Його знайшли наступного дня, виявилося, що його затягнуло у вирву, про існування якої ніхто до тих пір не знав. А мене батьки забрали того ж дня, коли сталася трагедія.
От, збираюся з сином поїхати до родичів у те село. Страшно подумати, але мені здається, що дід і досі живий.

Микола Б., Старосинявський район.