Іван Гуцул: «Лікарня має бути партнером, а не страхом для дитини»

Протягом десяти років Іван Гуцул очолює міську дитячу лікарню. До цього Іван Володимирович працював хірургом, анестезіологом-реаніматологом. Маючи великий досвід медичної практики, зауважує, що працювати у дитячому медичному закладі — і почесно, і відповідально, і складно.

Хлопець з українського села Молдовської республіки

- Моє рідне село Медвежа колись належало до Подільської губернії. Але у 1939 році його віднесли до тодішньої Молдавської республіки, - згадує Іван Володимирович. - Це — найпівнічніша точка Молдови. Колись це було велике село з асфальтованими вулицями, новими будинками. У селі була потужна залізначна станція, працював консервний завод. Ми мали сучасну двоповерхову школу, критий спортзал, їдальню. І набирали по три-чотири паралельні класи, адже у селі було більше десяти тисяч мешканців. І дуже боляче дивитися, як сьогодні це село вимирає. Залізницю майже усю розібрали, дороги зруйнувалися, а у школі не можуть набрати навіть один повноцінний перший клас. А немає дітей — то й життя немає. Сьогодні з десяти хат на центральній вулиці живуть тільки в одній, та й то старенькі.

- Це українське село?

- Так. Але у школі викладали російською, рідної української ми не вчили зовсім, а молдавську починали вивчати з п'ятого класу. Вчителька у нас була за національністю молдаванка, то ми її не дуже розуміли. А оскільки я вчив молдавську всього чотири роки (бо після восьмого класу вступив до медичного училища), то зараз майже нічого не пам'ятаю. Українці, які жили у моєму рідному селі, сьогодні залишилися беззахисними у чужій державі. І хоч люди зверталися з проханням і до Верховної Ради України, і до влади Молдови про включення села до України, відповідь одна: державні кордони неподільні. Сьогодні нам, щоб провідати могили рідних, потрібен закордонний паспорт.

- Чому сільський хлопець обрав професію лікаря? Ви мали приклад для наслідування?

- Мої батьки не мали ніякого відношення до медицини: тато був залізничником, мама — звичайною сільською жінкою. Але мій хресний батько був фельдшером - «дохтором», як з повагою казали на нього в селі. Вже тоді він був справжнім сімейним лікарем і користувався великим авторитетом. Його приклад та бажання мами, щоб син став лікарем, стали вирішальними у виборі професії. І я вступив до Чернівецького медучилища, вчився на військового фельдшера.

- Хоч стали «військовим», в армії не служили?

- Чому ж, служив. Кожен справжній чоловік, на мій погляд, має пройти армію. Відповідальність, порядок, дисциплінованість — саме ці якості гартуються під час служби. І цей досвід потім стає у нагоді і в роботі, і в сімейному житті.

- Середньої спеціальної освіти Вам виявилося замало?

- Ще до армії протягом року я працював у Чернівецькому онкодиспансері. Саме там визріло остаточне рішення стати лікарем. Тому після армії вступив до Чернівецького медінституту.

- Крім навчання, мали якісь захоплення?

- Ще навчаючись в училищі, я займався у спортивному товаристві «Спартак». Захопився стрибками з жердиною і отримав звання кандидата у майстри спорту. Навіть мав нагоду стрибати разом із Сергієм Бубкою - в Донецьку в залі «Шахтар». Стрибки з жердиною — величний і гармонійний вид спорту. Адже людина завжди мріяла літати. А це — справжній політ, стрибок «вище себе». Мені, при зрості 1,7 метра, вдавалося стрибати у висоту на 4,6 метра. Це надзвичайно захоплююче відчуття.

Кохання на все життя — буває!

- Ви повернулися навчатися до Чернівців. Із цим містом у Вас пов'язане щось особисте?

- Із Чернівцями були пов'язані чотири з половиною роки життя, моя юність. Я там став своїм. А ще — у мене в Чернівцях була дівчина. Ми навчалися разом у медучилищі, а згодом вона стала моєю дружиною. Поки я служив в армії, вона вступила до медінституту, тому стала «старшою» на один курс. Але коли я навчаався на третьому курсі, у нас народилася донька. Дружина взяла академвідпустку, і ми зрівнялися, навчання закінчували разом. За направленням приїхали до Хмельницького. І це місто стало для нас рідним. Тут народився син, народилися онуки, тут маємо багато друзів.

- Ви вірите у кохання на все життя?

- Знаєте, кохання або є, або його немає. А якщо є, то - на все життя, я у цьому переконаний. І це — велике щастя. Я радий, що маю це щастя.

- А взагалі, на Ваш погляд, які складові щастя?

- Складовою щастя кожної людини на Землі є мирне небо. Другою складовою є сім'я, родина. Якщо є кохання, взаєморозуміння в родині, ростуть здорові діти й онуки, це — велике щастя. Третя складова — улюблена справа. І я дякую Богу, що маю таку справу, що яможу реалізувати себе і приносити користь людям. Ще однією складовою щастя є справжні друзі, які завжди поряд з тобою — незалежно від посади, яку ти обіймаєш. І я маю таких друів.

- Ви почали набувати досвіду керівника ще студентом?

- На останньому курсі я отримував так звану «ленінську стипендію». Лише добре вчитися для цього було замало, обов'язково потрібно було брати активну участь у громадському житті. Я працював у профкомі вузу начальником житлово-комунального сектору, займався організацією житлово-побутових умов студентів. Тоді наш інститут був єдиним у Союзі, де було вирішене житлове питання усіх студентських сімей.

- Цей досвід став Вам у нагоді, коли очолили колектив дитячої лікарні?

- Я ніколи не прагнув бути керівником, все складалося само по собі. І досвід студентських років, спорту та армії став у нагоді. Дисципліна, порядок і досягнення результату — ці якості виховувалися у мене ще змолоду. Я переконаний, що керівник — це не лише погонич, котрий «роздає патрони наліво і направо». Керівник має знати людей, з якими працює, вболівати за них і бути з ними в радості й у біді.

- Хоч раз у житті пошкодували, що стали лікарем?

- Ні, але були моменти безсилля, що не можеш допомогти людині. Особливо — якщо знаєш, що допомогти можна, але немає чим. Були моменти, коли ми не мали доступу до хорошого обладнання — лікувального і діагностичного. А лікувати дітей досить важко, і не лише у плані лікувального процесу, а й у моральному. Та й інструменти для проведення операцій чи маніпуляцій дітям значно відрізняються від дорослих, інші дози медикаментів. Є такі вислови: «підкувати коня» і «підкувати блоху». Так-от: лікувати дорослого — це кувати коня, а дитину — кувати блоху.

Справжні меценати

- Вам часто доводиться звертатися по допомогу, ходити «з простягнутою рукою»?

- Ми часто чуємо, що медицина фінансується на сто відсотків. Але якщо проаналізувати, то майже всі ці гроші йдуть на зарплату, комунальні послуги та податки. На розвиток залишається дуже мало. Але зараз ходити, як ви кажете, «з простягнутою рукою» не доводиться. Багато допомагає міська влада. Однак, можливості міського бюджету не безмежні. А спонсори знаходяться самі, приходять, запитують, що потрібно.

- Це, здебільшого, підприємці?

- Не тільки. Перед минулими виборами до мене прийшли молоді люди й розповіли, що хочуть допомогти лікувальному закладу. Я думав, що це — передвиборчий піар. Але гості запевнили, що ніяку партію не представляють. Спершу я в це не повірив. Свого часу обласне управління охорони здоров'я купило нам лапароскопічну стійку. Та для неї не було спеціальних інструментів — дитячих. І волонтери зайнялися якраз дооблаштуванням цієї стійки, на що потрібно близько 300 тисяч гривень. Вони зібрали цю суму. І ми «запустили» малоінвазивну хірургію.

- Хто ж вони, ці благодійники?

- Це молоді подоляни — від кандидата медичних наук до звичайного робітника. Вони збирали гроші всюди, навіть переконали подільських митців і організували благодійний концерт. Молоді люди об'єдналися, щоб творити добро. Я не раз хотів назвати їхні прізвища, але вони цього не бажають. Ось це — справжні меценати. З таким явищем я зустрівся вперше у житті.

- А якою Ви собі уявляєте ідеальну лікарню?

- Саме наша лікарня першою в Україні отримала статус лікарні, доброзичливої до дитини. Ця програма проводилася експертами дитячого фонду ООН «ЮНІСЕФ» та Міністрерством охорони здоров'я України. Якою я бачу ідеальну дитячу лікарню? У першу чергу — щоб побутові та санітарно-гігієнічні умови були наближені до домашніх, і навіть комфортніші. Друга складова — професійний і злагоджений колектив медичних працівників. А сьогодні у нас таке навантаження на лікаря, що він не встигає приділити достатньо уваги хворій дитині та її мамі. У дитячій лікарні дефіциту лікарського часу бути не повинно. Крім того, у лікарні потрібно запровадити посади психологів. Особливо ці спеціалісти потрібні у дитячому закладі, насамперед — для психологічної підтримки батьків у непростих ситуаціях. Звичайно, у закладі має бути нормальне харчування, сучасна лабораторна, діагностична та лікувальна база, повноцінне забезпечення ліками. Ну і хотів би, щоб на території лікарні була капличка — місце, де люди могли би поспілкуватися з Богом. Головне — щоб лікарня не була страхом для батьків і дітей, а була партнером, який допомагає у біді.