Зимовий одяг подолян

Відзначимо відразу, що переважну більшість (понад 80%) подолян складали українці. Традиційний зимовий одяг українців на наших землях формувався не одне століття, отож був перевірений роками на практиці, й не дозволяв замерзнути навіть у найлютіші зими. Загалом, нічого надто складного в подільському зимовому однострої не було: за верхній одяг наші земляки мали кожухи або свити, на ногах – чоботи, на голові – смушеві шапки (у чоловіків) та хустки (у жінок). Але були цікаві нюанси та назви.
Халява на халяву
Почнемо з чобіт. Були вони з довгими халявами, юхтові, у чоловіків чорного кольору, у жінок – червоні або жовті. Правда, жінки старшого віку ніколи кольорових не носили, а одягали тільки чорні. Зазвичай кожен подолянин мав дві пари чобіт: одні “нові” й одні “підшивані” (або “пришиви”). Тут слід сказати, що “підшивані” не означає, що вони були старі та залатані. Це теж було нове взуття – єдине, що до нового низу пришивали стару халяву. Таким чином люди елементарно економили: готуючись до чергової зими, купували у крамниці лише низ чоботів, а халяву брали з тих, які носили минулого року. Звідти, до речі, й прижилося друге значення слова “халява” - тобто, задарма. Зрозуміло, що “нові” чоботи одягали на вихідні та свята, а “пришиви” – у повсякденні. Аби взуття не боялося снігу та не пропускало води, його змащували дьогтем. Для захисту ніг від холоду брали теплі онучі, а в сильний мороз – ноги натирали горілкою та обгортали у грубий папір, а вже потім зверху – онучами.
Власний кожух – як мірило заможності
Найпоширеніший зимовий одяг подолян – кожух, який був відомий нашим предкам ще з давніх давен. Він згадується в Судійському Уставі 1193 року, в Іпатіївському літописі від року 1252. Виготовляли кожухи з шкіри овець, довгі, приталені, як правило, білі або коричневі, прикрашали чорним смушком (комір, поли, низ рукавів) та вовняними кольоровими нитками. Комір у кожухів був частіше стоячий, іноді виложистий, із чорного хутра овець. У людей заможних окремо були святкові кожухи – прикрашені вишивкою, кольоровими шовковими нитками. Але, зазначимо, що не всі подоляни у ХІХ столітті мали статки, аби купити собі власного кожуха. Часто був один кожух на родину – носили його по черзі “на вихід” як батьки, так і діти.
Отож, народ бідніший, що кожухів не завжди міг собі придбати, мусив носити всю зиму верхній одяг, який у різних районах Поділля мав різні назви – здебільшого свита та опанча, рідше – гунька, сіряк, сермяга, чугай, чемерка, чекмен. Всі ці, хоча й різні назви, означають, по суті, теплий суконний одяг. Відміна – лише у фасоні, кольору сукна та вишиваних прикрасах. Святкові свити (а також інші її різновиди) мали настільки багаті вишивання та прикраси, що були доволі яскравими та гарними. До того ж, свити та кожухи підперезувались кольоровим поясом, модними тоді вважалися – сині чи червоні.
Гарний верхній зимовий одяг у подолян був мірилом заможності селянина. Недаремно серед народу казали: “У кого кожух та свита – у того душа сита”.
Кучма на голові
Чоловічий стрій подолянина завершувала чорна смушева шапка. У західній частині Поділля вона була висока, циліндрична, з розрізом опушки з тильного боку та з суконним верхом синього чи червоного кольору. Колір денця головного убору мав гармоніювати з кольором широкого пояса. Таку циліндричну смушеву шапку називали “почаївською шапкою”. На східному Поділлі смушеві шапки були не такими високими та, здебільшого, без верху.
Не менш розповсюдженим головним убором була кучма – патлата шапка з овечих шкірок. Причому, кучма зі шкірок овець волоської породи називалась волоською кучмою, з шкірок звичайної м’ясної породи овець – простою кучмою. Найбільшим шиком серед молодиків-франтів була кучма волоська біла. 
Жіночі зимові головні убори були традиційними – різноманітні хустки та намітки. Причому, у барвисті хустки «завивалися лише молодиці», а от літні жінки одягали намітки – стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови.
На Поділлі шиють – подоляни носять
Всі названі елементи одягу на Поділлі вироблялись фактично у кожному великому селі чи містечку власними майстрами, як-то кажуть, «для внутрішнього ринку». За бажанням на ярмарках можна було придбати й завезені вироби із інших місцевостей. Справа в тому, що були на Поділлі окремі населені пункти, що славилися своїми виробництвами. Так, містечко Соколець (нині село Дунаєвецького району) було відоме своїм шевським ремеслом – тут 265 майстрів займалися пошиттям чобіт та черевиків. А якщо врахувати, що кожен швець за рік виготовляв від 80 до 150 пар взуття, то чимало соколецьких чобіт потрапляло на різні ярмарки.
Потужним центром кушнірства на Поділлі був Зіньків, де цим промислом займалося понад 120 сімей. Крім вичинювання та обробки шкіри в домашніх умовах, у містечку діяло 2 шкіряних заводи. У зіньківських кушнірів були секрети при дубленні, а також фарбуванні шкір, вони славилися тим, що вміли досягти гарного світло-жовтого відтінку овечих шкір. Кожухи із Зінькова за загальним силуетом, конфігурацією та розмірами окремих деталей наближалися до виробів прикарпатської України, разом з тим, подільські кушніри  вміли надати своїм виробам своєрідності та неповторності в художньо-композиційному, колоритному вирішенні орнаменту.
Свити, опанчі та гуньки вироблялися з саморобного сукна, але продавали й фабричне. Перші суконні мануфактури з’явились у Миньківцях та Ярмолинцях, а з 1829 року – у Дунаївцях. Саме останнє містечко стало головним місцем суконного виробництва, де у 70-х роках ХІХ століття діяло 53 фабрики (!).