Село до кінця ХІХ століття не знало, що таке ялинка

З-поміж низки різдвяних свят особливо поважали – Спиридона, Гната, Різдво Христове, Меланії та Василя. Обрядовість кожного з них в одному схожа – всі вони мали захищати людей від впливу злих сил, забезпечити добробут і щастя в сім'ї в наступному році, визначити перспективи на майбутнє. Зробимо огляд "різдвяних святок", які прискіпливо дослідили етнографи минулого – П.Чубинський, А.Свидницький, В.Сапіга.
День Спиридона
25 грудня свято на честь святителя, чудотворця, єпископа Тримифунтського Спиридона, який помер близько 348 року. У День Спиридона Сонцеворота – сонце, за народними уявленнями, повертає із зими на літо. День ставав довшим, а ніч коротшою. Похолодання, що звичайно наступало в цей час, відзначали прислів'ям: "Сонце на літо, зима на мороз". Від Спиридона до Різдва залишалось 12 днів. У зв'язку із цим, наприклад, в Ушицькому повіті спостерігали за погодою від Спиридона до Різдва і по кожному із 12 днів передбачали погоду відповідного місяця наступного року (таким чином виходило, що 26 грудня характеризує січень, 27 – лютий і так далі).
День Гната
Цикл передріздвяних свят на Поділлі завершує день Гната – 2 січня. Свято установлено в честь священномученика Ігнатія Богоносця, учня апостола та євангелиста Іоанна Богослова (замучений у 107 році). Головна прикмета цього дня – забій свиней, призначених до різдвяного столу. Існувало навіть прислів'я: «Браття, завтра Ігнаття. Хто має свині, хай ріже нині». Люди вірили, що якщо зарізати свиню в інший час, м'ясо зіпсується. В українців, як і в інших європейських народів, побутували ворожіння за нутрощами свині. Головна мета цих ворожінь – передбачення погоди та врожаю в наступному році. Слід зазначити, що "гаруспіція" – ворожіння за нутрощами тварин – належить до найдавніших прикмет язичницького походження.
Дід мороз та ялинка – їм всього трохи більше ста років
Багато століть українці фактично не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібно до французького "П'ер Ноеля", чи німецького "Санта Клауса". В українських казках і легендах зустрічається такий фольклорний персонаж як "Мороз", "Морозко", "Морозенко" – старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом. Він абсолютно не пов'язувався з веселощами та Новим роком, а навпаки малювався як крижано-снігова потвора, яка могла нанести шкоду людям і їх худобі та всьому господарству. Про нього згадували у Святвечір та намагались задобрити кутею. Так, етнограф П.Чубинський, описуючи звичаї святвечора в Заславському повіті, відзначав, що господар з ложкою куті підходив до вікна або виходив у подвір'я і говорив: "Морозе, морозе, ходи до нас куті їсти!" Повторивши цей заклик тричі і почекавши трохи, продовжував: «Не йдеш, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю!".
А от образ доброго "Діда Мороза" порівняно новий, він з'явився спочатку в російській літературі XIX ст., а розповсюдився як новорічний святковий персонал на початку ХХ ст.
Так само, Поділля фактично до кінця ХІХ ст. не знало звичаю новорічної ялинки. Як елемент новорічної обрядовості вона взагалі не характерна для східних слов'ян у минулому і була запозичена, очевидно, з Німеччини, де згадується вже в XVI ст. Разом з тим, ялинка або точніше – різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів, але з іншим змістом. З вічнозеленими гілками були пов'язані вірування в існування рослинних духів. Так, росіяни ще в XIX ст. підвішували у дворі "відьмине помело", тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому – як місце його проживання.
За давніми народними уявленнями ялинка втілювала в собі ідею рослинної або життєвої сили. Саме в такому символічному значенні вічнозелена хвоя як специфічний атрибут широко використовувалась й тепер використовується у побутовій обрядовості українців: весільній, поховальній, виробничій (при будівництву житла). Достатньо згадати тут хоча б весільне гільце, що дуже часто виготовляється із крислатих гілок сосни або ялиці. Оздоблене весільне деревце, висота якого в деяких районах Поділля перевищує метр, дуже нагадує новорічну ялинку. Можна припустити, що звичай виття гільця й прикрашання ялинки на Новий рік споріднені і беруть свій початок із тих часів, коли календарна і весільна обрядовість складали ще нероздільне ціле.
Й лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Поділлі з'являється новорічна ялинка. Першими її почали встановлювати у своїх хатах парафіяльні священики та у народних школах вчителі. Зрозуміло, що й ті та інші влаштовували ялинки виключно для дітей.