ye-logo.v1.2

Андрій Журба: «У піснях я показую те, що є всередині кожної людини»

Культура 4974
Фото: "ІНША СТУДІЯ", З особистого архіву Андрія Журби

Андрій Журба, фронтмен гурту «STANZA», народився у Санкт-Петербурзі, навчався у Хмельницькому Національному Університеті, служив у колишній Чехословаччині. Був вокалістом різних гуртів Хмельницького: «Авалон», «Крестовый поход».

Він прийшов на фотозйомку та розмову раніше зазначеного часу, що дуже рідко трапляється з людьми творчих професій, і виявився зовсім несхожим на свій віртуально-сценічний образ: непримітний на перший погляд, з геть невловимою, але присутньою посмішкою. При перших спалахах фотокамери й після зауваження фотографа «якийсь Ви невеселий», пожвавився і сказав: а чого радіти? Проте вже через п’ять хвилин стало зрозуміло, що то Андрій дуже навіть веселий і комунікабельний. Він уродженець колишнього Ленінграду (Санкт-Петербург – авт.), який народився і до семи років мешкав у будинку, вікна якого виходили на Ісакієвський собор, у будинку, де також проживав організатор першого ансамблю народних інструментів, балалаєчник Василь Андрєєв. Проте через вологий клімат сім’я вимушена була переїхати на постійне місце проживання в Україну. Та тоді, поміняти великий Ленінград на маленький Хмельницький, де жили бабуся і дідусь по батьковій лінії, йому видавалося зовсім непривабливою перспективою. Це вже потім Хмельницьким став для нього рідним.

«Я був чемний, але з характером»
– Андрію, в тобі генетично і географічно закладена любов до музики…
– Саме так. Першу гітару батьки купили, коли мені виповнилося шість років. Хоча завжди вважали, що нормальний хлопець повинен мати більш серйозну професію ніж музика. Але я ще з дитинства мав свою точку зору.
– Яким воно було, твоє ленінградське дитинство?
– Масштабним. Не в плані мегаполісу, а в плані вражень. Я й досі, коли приїжджаю до Санкт-Петербурга, відчуваю, що мене «ковбасить» від усієї величі культурного, архітектурного та історичного розмаїття. З дитинства на згадку в мене залишився замок від квартири, в ідеальному робочому стані, на якому вигравірувано ім’я майстра і напис: «1812 рік». Окремі уривки з дитинства я й досі пам’ятаю до найменших дрібниць. Яскраві враження залишила одна з численних повеней: дорогою в дитячий садочок мама мені закривала обличчя шарфом, бо вітер був настільки сильним, що, здавалося, він задуває одразу в самісінькі легені! Також пам’ятаю, як розмалював усі шпалери в квартирі, розфарбував коня і розбризкав увесь одеколон по стінах – створював аромат. Пам’ятаю також, як поблизу пам’ятника Кірову батько вчив мене їздити на велосипеді. І я падав перед обличчям самого Кірова (сміється – авт.). А взагалі-то, я був чемним хлопчиком. Мама залишала мене під дверима дитячого садочка, а сама поспішала на роботу, а я по півгодини стояв, як укопаний, на одному місці, поки не прийдуть дорослі.
– Чемним, але не завжди слухняним. Музикою ти почав займатися наперекір волі батьків.
– Було таке. Батьки хотіли, щоб я став інженером, але коли я прийшов на вступні іспити, поклав на стіл екзаменаційний лист і сказав, що здавати не буду. Вдома був страшенний скандал! Після цього я продовжив навчання у школі. До музичного закладу я так і не вступив, але серйозно захопився музикою, після одного з конкурсів, де посів перше місце.
– Підозрюю, що доля хлопчика на стільчику, який співає чи розповідає віршики перед гостями, тебе не оминула.
– Навпаки, я ніколи цього не робив. Хоча я був спокійний і слухняний, але разом з тим – зі своїм характером. Мене в дитинстві ставили лише в куток. Співав і розповідав вірші я в садочку і школі, та й то лише до того часу, поки не перестав бути відмінником.
– Коли це сталося і чому?
– Усі друзі були старші за мене на кілька років, тому в мене раніше, ніж у всіх, десь у класі сьомому, почався період дівчат, дискотек, тусовок… Тоді ж почалися бійки, перша кров, «район на район» і все, що з цим пов’язано.
– З відмінника ти став забіякою?
– Забіякою я не був і першим ніколи не ліз у бійку, просто частенько отримував прочухана, особливо на дискотеках. Навіть з дружиною я познайомився на дискотеці, у колишньому будинку офіцерів. Тоді я закінчив дев’ятий клас, а вона – десятий. Наступного разу зустрілися на її та мого друга випускному вечорі. Як і більшість пар, ми зустрічалися, вона мене проводжала в армію, чекала два роки. Через три місяці після того, як я повернувся, ми одружилися, народили сина і досі продовжуємо зустрічатися…
– Твій син такий самий слухняний як ти?
– Так, і навіть зараз, коли йому вже 18 років, він, з одного боку, досить слухняний, а з іншого – геть самостійний і цілеспрямований. Поставив собі ціль вступити до університету на бюджетне навчання – вступив без жодної допомоги. Тепер націлився на один із закордонних вишів. Я переконаний, що йому це вдасться. Він завжди вчився самостійно, у нього, як то кажуть, над головою ніхто ніколи не стояв. Хоча ми такі батьки, з якими важко домовитися. Можливо, він завжди має чітку позицію, і впевнений у тому, що робить. А ми, батьки, намагаємося вберегти своїх дітей від тих помилок, які робили самі.
– Ти вважаєш себе щасливим?
– Кожна мить у житті може бути щасливою. Ти згадуєш якісь миті й розумієш, що тоді ти був щасливий, але тоді ти цього не розумів чи не відчував. Щастя – це розуміння, яке не завжди вимірюється у теперішньому часі. Як у Чехова: «Радійте і будьте щасливі». Адже радіти можна і за когось, а щастя – це особисте.

«Якщо перестану займатися музикою, то «заб’ю» на роботу».
– Тексти пісень, які ви співаєте, іноді аж надто серйозні. Як вони народжуються?
– Я не знаю, як народжуються мої пісні. Чесно. Якщо розкласти по полицях, то, напевне, так: спочатку в голові крутиться кілька нот, які потім переростають у мелодію. Та, у свою чергу, з часом обростає аранжуванням, певними асоціаціями, а вже потім мелодія набуває цілісності у вигляді історії.
– Скільки часу забирає весь процес?
– По-різному. Одна пісня може з’явитися за тиждень, а інша – через рік буде не готовою. Іноді крутиться в голові мелодія, а я не знаю про що вона, і ходжу з нею місяцями. Мелодія народжується від настрою, а тексти – це вже процес. Буває, що мелодія з’являється в голові раптово, десь у дорозі. Тоді я дістаю диктофон і «намугикую» її щоб не забути, а вже вдома все це розгрібаю. До прикладу, пісня «Чорний ворон» народжувалася поступово: мелодію я написав ще в армії, а слова до неї склалися дуже швидко, але аж через 4 роки. А пісня «Дощ», яку, до речі, Наталя Валевська виконувала на своїх перших концертах, народилася у тролейбусі дорогою додому. Хоча бувають пісні, які реально потрібно виношувати і народжувати: довго і боляче.
Ми працюємо в напрямку, в якому працюють одиниці серед українських музикантів, не намагаємося під когось підлаштовуватися, а просто робимо те, що нам подобається. Те, що це не приносить великих прибутків – факт, але у нас, в Україні, як і в Росії, шоу роблять заради бізнесу, тоді як за кордоном – бізнес заради шоу.
– Коли слухаєш музику, отримуєш задоволення чи помічаєш дрібниці, як і більшість музикантів?
– Музику слухаю різну і дуже багато. Сприймаю її в цілому, і не розбиваю звучання кожного інструменту окремо чи вокал. Якщо музика звучить гармонійно в цілому, і ніякі дрібниці не дратують слух, то це суцільне задоволення.
– Найближча мрія твоя і групи в цілому.
– Ми хочемо займатися своєю улюбленою справою. Щоб люди слухали нашу музику і їм це подобалося. Хочемо вийти на той рівень, коли ми своєю музикою зможемо заробляти на життя. Це щастя – займатися улюбленою справою й отримувати від цього не лише моральне задоволення. Я переконаний, що у людини не повинно бути нічого зайвого, а грошей повинно бути стільки, щоб тобі вистачило, аби сім’я не потребувала основного.
– Тобто музика для тебе – не просто хобі?
– Однозначно ні. Я не уявляю свого життя без музики й закінчення робочого дня – без репетиції. Якщо я перестану займатися музикою, то «заб’ю» на роботу. Бо життя не матиме інтересу. В моїй біографії були чотири роки, коли я не займався музикою –і я не можу пригадати абсолютно нічого з того періоду. Наче викреслено з пам’яті все.
– Якою ти бачиш вашу публіку нині?
– Вікова категорія дуже різна, а щодо якості – вважаю, що це однозначно люди не «порожні». Тому що наші пісні не можна слухати не розуміючи їх. Адже у своїх текстах я намагаюся показати те, що є всередині кожної людини. Є люди, відкриті у своїх почуттях: вони можуть плакати, коли їм погано, і веселитися – коли добре, а є люди, в яких за жорсткою оболонкою ховається вразлива душа. Своєю музикою і текстами ми показуємо, що насправді всі люди однакові. Навіть зла людина не завжди зла, а добра – не завжди добра.
– Визнач найважливіші месиджі ваших пісень.
– Вважаю, що найголовніше – зачепити все позитивне, відкрити думки людей: тебе муляють якісь думки, а ми вийшли і про це заспівали. Про радості і печалі, про Бога і проблеми, про милість і терпіння, любов і ненависть… зараз ми досягли того внутрішнього стану, коли можемо дозволити собі заспівати на будь-яку тему, не соромлячись лірики, почуттів і глибоких тем. Треба ростити в собі душу, і тоді, навіть коли ти будеш співати пошепки, тебе почує кожний. Люди, незалежно від віку, сприймають всі пісні однаково, цінують, співпереживають. Я не знаю жодного випадку, коли б людина вийшла з нашого концерту байдужою.
– Пісні на соціально-політичні теми пишеш?
– Швидше «ні», ніж «так». У нас є одна пісня на українській мові, текст для якої написала Жанна Грель з Городка «Ти підвелася з колін». І чомусь усі думають, що вона про Україну, насправді ні. Зараз у нас є пісня «Війна», яка написана у зв’язку із теперішніми змінами-перемінами влади і безладом. Насправді, мені начхати на останні події в політиці у будь-якому партійному таборі. Тому що, якби в країні було все нормально, то люди не відповідали б за вчинки минулого чи позаминулого покоління. А якщо ти знаєш, що тобі завтра і у всі наступні дні потрібно якось жити, заробляти гроші на утримання сім’ї, а вони ж заважають тобі це робити, незалежно, яка влада ця чи попередня, то чому я повинен за когось чи за щось виходити на мітинги, псувати собі нерви і здоров’я? Якщо чесно, то я дивлюся на усі ці мітинги, і мені смішно: протилежні табори між собою перегукуються як у дитячому садку. Коли ми в молодості йшли район на район, воно виглядало більш серйозно, ніж сьогодні табір на табір.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую