ye-logo.v1.2
6 Червня, 2020

«Не було б так цікаво, якби не було так важко» - хмельничанин про 100 кілометрів пішки за добу

Туризм 3897
Хмельничани подолали пішки 102 кілометри за 25 годин
Хмельничани подолали пішки 102 кілометри за 25 годин. Фото: з архіву Павла Козюка

Двоє хмельничан подолали 102,5 кілометра за 25 годин.

Кому з нас в голову не приходили ідеї якось себе випробувати? Щоправда, підходи у кожного різні. Хтось, скажімо, ставить собі певні обмеження. А хтось, навпаки, шукає, як здолати нові вершини і випробувати себе на міцність знову і знову. А відтак - довести, що не варто шукати причин, щоб уникати випробувань, а треба шукати можливості, щоб їх здолати.

Марафон у 100 кілометрів за 24 години – ідея не нова. Щоправда, донедавна у Хмельницькому піти на таке випробування ніхто не зважувався. Принаймні, на загал про не чули. Але якось про цей своєрідний марафон на виживання згадали у групі хмельницьких підприємців «Морські котики», на рахунку яких чимало мандрівок, походів, сплавів на байдарках та інших не позбавлених екстриму і романтики способів провести час цікаво і з користю.

Отож, обговорили, вирішили, зробили… Не було довгих підготовок – хто виявив бажання випробувати свої сили – той приєднався. Наважилося на це, як каже один з учасників екстрим-походу Павло Козюк, вісім відчайдухів. Стартувало семеро (в одного з друзів після поїздки на велосипеді ноги були «не готові» долати ще й 100 кілометрів пішки). До фінішу дійшли двоє – Павло Козюк і Віктор Гайдамака. Втомлені, виснажені, вони подолали 102,5 кілометра околицями Хмельницького за 25 годин без сну та їжі…

Маршрут проклали околицями Хмельницького. Фото: з архіву Павла Козюка.

«Звісно, я розумів, що це не так просто і легко, як може здатися комусь на перший погляд. Розумів, що буде важко. Бо в житті бували і сплави річкою, які не назвеш простеньким випробуванням, і походи в горах, коли снігу по пояс... Але 100 кілометрів пішки - це таки найважче, що було у моєму житті», - пригадує Павло.

Перші десятки кілометрів долали з ентузіазмом

Прокласти маршрут команда екстремалів вирішила околицями довкола Хмельницького. Мовляв, якраз гарна нагода подивитися краєвиди, що неподалік рідного міста. Потім, зізнається, ще до обіду ті краєвиди помічали, далі свої умови все більше диктувало тіло, а воно боліло, особливо ноги. І уся увага концентрувалася на цьому.

Стартували від автомобільного кільця в районі «Темпу» о 5-й ранку. За добу мали повернутися сюди знову.

«Перші десятки кілометрів долали з ентузіазмом, ще фотографувалися, розглядали усе довкола. Спочатку кілометр долали за 12 хвилин, потім 13… Потім темп уже падав. Поволі починало усе боліти. Голова, серце, печінка, плечі, спина, але найбільше ноги. Час від часу ми ще сідали ненадовго перепочити. Пили воду. Такі миті відпочинку спочатку допомагали. Тіло, ноги трішки розслаблялися, зникав біль, ставало йти трохи легше», - пригадує Павло.

Наважилися на екстремальний похід вісім відчайдухів, стартували семеро. Фото: з архіву Павла Козюка.

Пропустивши потрібний поворот вони намотали 2 зайвих кілометри до визначеної сотні.

На 27-му кілометрі їх залишилось п'ятеро. Давні травми у двох чоловіків дали про себе знати. На 38-му кілометрі через сильні мозолі забрали ще одного екстримала. А потім ще двох виснажених і промоклих від дощу на 73-му кілометрі врятував той, що з мозолями, приїхавши за ними автівкою.

Останні кілометри тяглися вічність

«Нас залишилось двоє. Двоє божевільних. Я і Вітя. Почалася ніч. Попереду ще залишалось близько 30 кілометрів. До дощу приєднились пронизливий вітер і низька температура, близько 5-ти градусів, від чого тіло трохи знобило і притрушувало. Одяг і взуття промокло, але по-справжньому, через постійний рух, холодно не було. Щоб трохи скоротити пішли з Вітьком польовими дорогами. Було слизько. Болото налипало на взуття. З трьох ліхтарів два розрядились повністю. Заряду вистачило завдяки тому, що в темноті половину шляху йшли із вимкнутим світлом, берегли на складні відрізки. Два павербанки сіли. Лишались останніх 30 відсотків заряду на телефоні, а по переду ще 20 кілометрів... Боялися залишитись вночі в полі без навігатора…», - пригадує ту екстимальну ніч Павло Козюк.

Каже, останні кілометри тяглися вже вічність.

«Але ми підтримували одне одного. Такі моменти ще раз перевіряють на міцність дружбу. І саме цей екстремальний похід довів, наскільки ми можемо довіряти одне одному та підтримати у важкі моменти», - зазначає Павло.

Вже й не пригадує, скільки вони йшли останні кілометри до фінішу. Каже, найважчим відрізком були останні 8 кілометрів по трасі на Старокостянтинів. Темп упав, тіло ломило, не хотілося навіть говорити, лише впасти і дати тілу розслабитися. Але тепер вони намагалися не робити зупинок, бо розуміли, якщо сядеш, то піднятися і йти далі тіло вже не примусиш…

Фінішу на «Темпі», звідки стартували добу тому, вони таки дісталися. 102,5 кілометра були позаду. Тут Павло залишав машину, тож додому вже доїхали на автівці.

З ногами просто не можна було домовитися

Та найважчим випробуванням, як виявилося, були останні кроки. Коли, здавалося, вже на межі, і тілом не вдається керувати. Павло згадує, що з ногами просто не можна було домовитися. Коли дім – така бажана мета вже на відстані погляду, а ти просто не можеш дійти. Це випробування не лише для тіла, а й для свідомості.

До фінішу дійшли двоє – Паша Козюк і Віктор Гайдамака. Фото: з архіву Павла Козюка.

«Сівши в машину тіло трохи розслабилося, боліти стало дещо менше. Коли я підїхав до свого будинку, то автівку довелося залишити біля четвертого підїзду, а самому потрібно було дістатися першого. Так, саме дістатися. Бо, як виявилося саме ці останні кроки додому виявилися найважчим випробуванням. Встати з сидіння знову на ноги - то справжнє катування. Вони не слухалися і відмовлялися йти. Тих сотню метрів я йшов десь пів години. Чесно, навіть задом йшов. Я вже не знав як йти… Це було дуже боляче і важко», - пригадує Павло Козюк.

О 6-й ранку він був вдома. Упав на ліжко і проспав 6 годин. Зізнається, думав, що спатиме три дні, а виявилося, що адреналін ще тримав, біль та втома минули доволі швидко. Нині, коли вже той екстрим-похід позаду, каже, що сподівання від випробування таки виправдалися – перевірив себе на міцність. І жодного разу не було бажання здатися. Хоча, іншим, якщо хтось також надумає піти на таке, радить зважати на стан свого здоров’я.

«Це було найважче у моєму житті, - відверто зізнається він. – Але не було б так цікаво, якби не було так важко».

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую