ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2019

Занадто важка атлетика (ФОТО + ВІДЕО)

Сергій ПРИЩЕПА Спорт 6900

Один день із життя фаната великого спорту на селі

Ярик
«Комп’ютера я не хочу, він мене тільки відволікати буде», - каже Ярослав, пакуючи речі у рюкзак. Чути таке від п'ятнадцятирічного підлітка щонайменше дивно. Та це не єдина «причуда» хлопця. Ярослав байдужий до спиртного, не курить і не любить дискотеки у сільському клубі. Втім, таким «дивним» він був не завжди… «Якщо чесно, я раніше любив перехилити «стопарик», цигаркою побавитись, а зараз як відрізало», - зізнається хлопець. Кардинальні зміни у його смаках почалися два роки тому, коли невеликого зросту і худорлявий хлопчина вирішив піти у сільський спортзал трішки «підкачатися».
Сьогодні Ярослав Заболотний із села Маків Дунаєвецького району - п'ятиразовий чемпіон області з важкої атлетики у ваговій категорії до 56 кілограмів і може граючись підняти над головою півтори власної ваги. Тренер, Володимир Копичинський, помітив у хлопцеві талант і переконав займатись серйозно. Тепер Ярослав майже весь вільний час проводить в залі «у дяді Володі».
Після обіду хлопцеві їхати на змагання до Кам'янця-Подільського, і він зранку майже нічого не їв. Боїться «не вписатися» у свою вагову категорію.
«Мамо, дай грошей, я після змагань поїм», - каже хлопчина підлесливо. Мама покірно дістає гаманець. «В мене чоловік перший від діабету кілька років тому помер, будинок недобудований залишився, але я останнє буду віддавати, щоб тільки дитина на тренування ходила, так я, принаймні, буду знати, що він справою зайнятий, а не під парканами тиняється та потихеньку спивається», - каже жінка.

Що за чоловік такий…
«Та ви самі подивіться, хто тут у мене займається!» - тренер Маківської спортивної школи Володимир Копичинський починає ціляти пальцем в учнів у залі». - Он напівсирота, он напівсирота, онде ще одне. Як не вмер хто з батьків, так на заробітках пропадає. Займаються серйозно ті, які бідніші і ще не зіпсовані дорогими цяцьками - мобілками, та комп'ютерами», - каже Володимир Васильович. - «А інше цигарку в зуби встромить, пляшка пива в руці і ходить селом, щоб хтось в лоба дав. Тоді заяву в міліцію напише і буде грошей вимагати!» Коли дядя Володя говорить про наболіле, то у нього аж іскри із очей, але насправді він добрий. Тільки по-своєму, по-Копичинськи. «Бог дав мені талант педагога, але у мене свій метод - із Сухомлинським нічого спільного. Я коли вчителював із класу зірвиголів за місяць золотих дітей зробив. Коли було за що, - лупив до крові» - каже він.
Невисокий, широкі плечі та таке ж широке обличчя, розплющений ніс, козацькі вуса «підковою», величезні м'ясисті долоні. Дядя Володя суне селом наче танк переобладнаний на пересувний пункт пропаганди здорового способу життя. «Що ти криваєш? - кричить він на зустріч чоловіку, що мав необережність мати нездоровий вигляд. - «Приходь до мене в зал. Швидко на ноги поставлю! Хворів? Відро холодної води зранку і буде порядок!» На паркані навпроти дверей спортивної зали чорною фарбою написано: «Водка - це слабість». Поруч: «Спорт - це сила». Дві прості формули, які Володимир Копичинський намагається вкласти у голови односельчан. У відповідь лише широкі посмішки. «Із контингентом мені не пощастило», - розводить руками тренер. - «Маків завжди був непростим селом. Колись був колгосп мільйонер, два будинки культури, чудові дороги і навіть звіринець із справжнім верблюдом. Люди з усіх-усюд на роботу приїжджали. І раніше не було тієї сільської простоти, а тепер куди не плюнь - всі круті». В очах Копичинського проскакують вже знайомі іскри.
Перший майстер спорту на Дунаєвеччині і чемпіон світу серед ветеранів із гирьового спорту Володимир Васильович Копичинський, любить говорити про себе в третій особі. «Що тому Копичинському не вистачає, що він такий божевільний?» - виголошує він свою коронну фразу, заносячи сокиру над головою. Володимир Копичинський рубає розсохлу віконну раму вже давно закинутого дитячого садка, у підвалі якого і розмістився його зал. До приходу дітей потрібно розпалити у величезній саморобній буржуйці. Саморобне тут майже все: від гантелей та штанг, до тренажерів. «Цирк на дроті! - сміється Володимир Васильович, відправляючи чергову порцію трісок у піч. - Де ще таке побачиш?» У кожному кутку складені пеньки та вже нарубані дрова. «Із цим тяжко, - бідкається тренер. - Не напасешся. Кінчаються дрова - беру свого старого мотоцикла, прошу у своєї бабки гроші на бензин і гайда до лісу. А де дінешся? Електрику, чесно кажу, - краду. Он два дроти на лінію накинув і маю світло в залі. Скільки разів вже мене обрізали! А я в бабусі своєї знов копійку прошу, їду на базар, купляю нові дроти і знову накидаю. Потрібно дітей на змагання повести - до бабусі - дай на бензин! Медальки та грамоти діткам - знову із своєї кишені. Зверху гроші тільки на зарплату дають. Викручуємося як можемо…» Може здатися, що готовність викручуватись у Володимира Копичинського безкінечна, як і терпіння його дружини, але це не так. «Я вже стільки разів думав, знайти собі іншу роботу, охоронцем, або ще кимось, щоб бодай кінці з кінцями зводити. Ну справді, скільки можна мучитися? А потім подивлюсь на цей зал, де все своїми руками зроблено, на цих діток… і далі треную. Не можу покинути. З розуму зійду. Отакий чоловік Копичинський!».
«Ходімо до сільського голови, - каже тренер. - Хай розкаже, як він допомагає спорту на селі!» Та голова, як на зло, на лікарняному, і наїзд на совість чиновника зривається. Із спонсорами і благодійниками в Макові зовсім тяжко. Великого господарства немає, а малому підприємництву не до благодійництва. «Ходить тут до мене хлопчина один, у нього батько ковбасний цех тримає, треба буде до нього зайти», - зітхає Володимир Васильович. - «Смішно сказати скільки я грошей викинув на лотерею, сподіваючись, що випаде щасливий квиток, і я зможу, нарешті, привести зал до ладу. Мені вже сімдесят і за ті десять років, які я ще планую побрикатися, навряд чи щось зміниться. Та я навчився радіти і тому що є. Так і напиши: «Радий, як не знати шо…»
Наступного дня зранку, взявши у бабки сто п'ятдесят гривень на бензин, Володимир Копичинський посадив шестеро дітей у свої старенькі «жигулі» і повіз у Кам'янець-Подільський на всеукраїнські змагання - захищати спортивну честь району. Виплекані у вологому, холодному підвалі Аліна Ломачинська та Ярослав Заболотний вкотре «взяли» перші місця.

Зла казка про багатшого брата
У Володимира Копичинського із Макова є брат близнюк. Він також тренер із важкої атлетики і живе в селі, де колись процвітав колгосп мільйонер. Невисокий і кремезний, він так само зігріває вуха сільських дітлахів між величезних долонь. Так само, як і дядя Володя, хає шкільних вчителів фізкультури за байдужість і недолюблює сільських футболістів, які «тут зіграли і тут же напились» Як і Копичинський він не переносить спиртне і пропагує у простір: «рух - це життя». Звуть його Антонюк Василь і мешкає він у селі Летава Чемеровецього району. Та «близнюки» все ж різняться…
У 2004 році, в самий розпал передвиборчих перегонів, у Летаві, із великою помпою, відкривали спортивний комплекс побудований, начебто, за активної допомоги одного із кандидатів у Президенти. Із роздягальнею, душовою, туалетом, футбольним залом та залом важкої атлетики.
На відміну від Макова, у Летаві збереглося господарство і тут є куди, коли дуже припече, піти з простягнутою рукою. У вечірній час спортивна зала завжди повна дітлахів і підлітків і гуркіт залізяччя тут чутно щодня. По списку, у секції важкої атлетики займається п'ятдесят чотири чоловіки. За роки, що у Летаві існує секція важкої атлетики, виховано п'ятнадцять майстрів спорту, двоє з яких міжнародного класу. Показники фантастичні. Подільське село відоме по всій країні і на доброму рахунку у обласного спортивного начальства. Уявили спортивну ідилію в окремо взятому селі? Зал, у якому займаються п'ятдесят чотири чоловіки - невеличка кімната, шість на сім метрів, де влізло аж чотири помости для занять із штангою. Десять чоловік створюють тут таку тисняву, що ходити, без остраху отримати штангою по голові, неможливо. Цього року опалювальна система у спорткомплексі вийшла з ладу - довелося купувати електрообігрівачі, але із душем довелося попрощатися. Автопарк колись славетного колгоспу, котрим возили дітей на змагання, вже давно погнив і тренеру доводиться просити, як не Петра, то Миколу, щоб «підвезли». «Щоб підготувати спортсмена до серйозних змагань потрібно щонайменше тисячу доларів на квартал, а ми нині отримуємо кілька тисяч гривень на рік», - розводить руками Василь Семенович. «Звідки ж перемоги?» - питаю. «Викручуємось», - каже тренер.
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую