Моя невістка – мов донечка

Маленьке, худорляве дівчатко вперше з’явилось у нашому житті років шість тому. Син привів її додому і коротко представив:
– Це моя Маринка.
Кароока тендітна дівчинка, схожа на балерину, лагідно усміхалась, хоча відчувалося, що соромиться.
– Маринка, так Маринка. Хіба мало ще буде таких Маринок? – подумалося тоді, але дівчинка сподобалася своєю безпосередністю. З тих пір Маринка частенько навідувалася до нас на вихідні, коли син приїздив із навчання додому. Вона тоді навчалась у Чернігові на зубного техніка, а Андрій – у Києві, спочатку у комерційному училищі, а потім заочно – у Київському національному торгово – економічному університеті.
Батьків Маринчиних я знала лише звіддаля, але бачила, що найбільше опікується дівчиною її бабуся – Олександра Павлівна. Марина завжди була старанною і розумною дитиною, завдяки своїй наполегливості та бажанню вчитися. Із золотою медаллю закінчила школу, із червоним дипломом – медичний коледж. Ще з дитинства мріяла стати лікарем – стоматологом. Мабуть, гени далися взнаки.
Річ у тім, що її двоюрідний дідусь по матері Анатолій Лазар, родом із с. Виблі нашого району, був професором Київського національного медичного університету ім. Богомольця. Та от біда, коли після закінчення школи Марина вступала до цього ж університету, Анатолій Пилипович трагічно загинув. Колись ця історія була на слуху в усього району. Професор частенько бував на своїй малій батьківщині, любив рибалку, полювання і якось на лузі, за трагічним збігом обставин, потрапив під колеса свого ж автомобіля. Він був медиком від Бога і всього у цьому житті досягав сам.
От і Марині доводиться самій торувати важку стежку науки. Після невдалої спроби вступити до університету на бюджет, дівчина подала документи до Чернігівського медичного коледжу, який закінчила з червоним дипломом. Пізніше вона все-таки вступила у цей медичний вуз, саме на стоматологічний факультет, однак на навчання за контрактом.
Тоді, ще до кризи, Маринчин батько працював у Києві на будівництві і планував оплачувати її навчання, а це чимала сума. Так тривало близько 1,5 року, а далі – криза. Батько втратив роботу, з’явились інші проблеми. Вже тоді їхня сім’я розпалась і двоє дітей (у Маринки ще є молодший братик) стали нікому, окрім бабусі Шури, не потрібними. Ледве змогли назбирати необхідну суму грошей, щоб оплатити до кінця другий курс навчання.
А потім – безвихідь. Тоді майже кожну родину дістала криза. На той час Андрій з Мариною жили разом, винаймали у Києві кімнату. Андрій працював, щоб утримувати обох та платити за своє навчання. Потім і Маринка теж пішла працювати. Іншого виходу не було. Благо, що у Києві, при бажанні, можна влаштуватися на роботу. І дівчина працювала то кур’єром, то презентувала якусь продукцію. У той час Андрій закінчував свій вуз, саме писав дипломну роботу. Та от біда – без труднощів ніяк. Новенький ноутбук з усією інформацією до дипломної вкрали злодії, які залізли до їхньої квартири. Довелося все починати спочатку. Утім, як кажуть, труднощі загартовують характер, тренують волю і рухають людину вперед. Пережили мої діти і це. Дипломну Андрій таки написав і успішно захистив.
Баба Шура дуже вже побивалася, що внучці довелося відкласти навчання, взяти академвідпустку і заробляти самій. А батькам, напевно, було байдуже, і копійкою тоді не допомогли, кожен влаштовував своє особисте життя. Пропустивши рік і заробивши за цей час кошти, щоб заплатити за третій курс Маринка із величезним бажанням і жагою до навчання знову переступила поріг свого вузу.
Пам’ятаю, із яким захопленням вона розповідала про своє навчання. Зараз мало хто з молоді так ставиться до занять, в основному, навчаються заради оцінок у заліковій. А тут зовсім інше. Я бачу, як вона прагне до знань. Тепер дівчина вже на п’ятому курсі і минулого літа у неї була практика. На базі стоматологічної клініки, що працює при університеті, студенти старшокурсники під наглядом викладачів лікують зуби і проводять протезування всім бажаючим. І мені довелось побувати у Маринки пацієнткою.
– Маринка у мене молодець, видно, що старається дівчина, – каже її досвідчений викладач Іван Миколайович. Було б добре, аби ще не поспішала після занять на роботу, а то постійно з останньої пари трохи раніше відпрошується. Я ж розумію, що треба за навчання платити, тому і відпускаю. Іншу студентку не відпустив би, а Маринку відпускаю.
Чесно кажучи, раніше, як, мабуть, і більшість недовірливих свекрух, я не була впевнена у її щирості у стосунках із сином, зі мною. Однак минув час, їх стосунки переросли у сімейні і мені дуже приємно бачити, що мої діти тепер як дві частинки одного цілого. Їм добре разом, вони вдвох долають усі труднощі, всі негаразди, планують надалі своє життя і радіють сьогоднішньому дню.
Хочу ще розповісти про безліч інших талантів моєї Маринки. Скільки живу, такої вправної рукодільниці ще не бачила. Своїми малесенькими рученятами вона творить справжні дива. Старенька швейна машинка – її найперша помічниця. Найвишуканіші строї із наймодніших журналів для цієї пари – не проблема. Гострий розум дівчини, неабияка фантазія, вправні руки, і машинка – помічниця вже слухняно виконує вказівки своєї господині. Як на мене, то справжній шедевр – її літній сарафан із вишитими ромашками. Очей не відвести. – Не даремно, – казав Андрій, – коли цього літа відпочивали у Феодосії, місцеві модниці частенько оглядалися, очима «фотографуючи» модний фасон.
А як вправно вона працює спицями та крючком. Рівненькі петлі, витіюваті узори та мережива – справжні рукотворні шедеври вміє і творить моя донечка. Їй замовляють не тільки подружки. Благо, що є таке диво, як Інтернет. Тут можна і свої вироби демонструвати, і замовлення приймати, і так якусь копієчку заробляти. Спитаєте, коли вона знаходить час для рукоділля? А от і знаходить. Її руки ніколи не відпочивають. Шиє у кожну вільну хвилину, плете, коли їде у метро, в електричці, у машині, навіть коли дивиться телевізор, у руках – якесь рукоділля.
Ось така у мене невістка, працьовита, розумниця й рукодільниця.

Наталія КОНОВАЛОВА.