Не треба мстити, треба просто жити!

 І хоча в офіційних документах смерть Віктора значилась як „нещасний випадок”, Михайло не йняв тому віри. Син, у минулому десантник, був міцним і дужим. Ну, не міг він просто так утопитися в тому озері. Бо ж скільки разів, коли вони удвох їздили туди на риболовлю, Віктор по кілька разів перепливав від берега до берега. І ось раптом – утопився. А численні поранення і синці на тілі? Так усе це від „підводного каміння”? Ні, це була неправда. Та й свідок, потаємний, у Михайла теж був. Не хотів той чоловік нікому нічого розповідати. Розповів лише йому, батькові, що у той день, вранці, бачив, як від озера бігли четверо молодиків, як сіли в авто і швидко поїхали геть.
Саме після розповіді того чоловіка у Михайла і з’явилося оте почуття і бажання – знайти і покарати. Помститися за смерть сина! Це було дивне і страшне відчуття, бо за характером своїм був він м’якою, доброю людиною. А ще завжди жалів усе живе, навіть поламану гілку на дереві. А тут і прагнення помсти розгорялося у ньому усе сильніше і вогонь пекельний перетворив його душу на палаюче вогнище. Знайти і покарати! Самому! Знайти і покарати! Усе його єство – душа, серце, думки – усе кричало – покарати, помститися!
Ніколи Михайло не звертався ні до чаклунів, ні до ворожок, ні до усяких екстрасенсів. Тепер же розшукував і розпитував, де можна знайти таких людей. Багато їздив, майже по всій Україні. Проте того, що хотів, не знаходив. І все ж уперто рухався далі. І, нарешті, в одній із областей, порадили йому звернутися до жінки, назвали село й ім’я. Та попередили, що ніяких таких „прийомів” вона не веде, не заробляє усякими „чаклуваннями” і „заговорами”, проте має „дар”. Щоправда, дуже рідко ним користується. Словом, усе буде залежати від неї, від її бажання.
Не зважаючи на усі ці перестороги, Михайло поїхав до того села. Постукав у ворота. Хвіртку відчинила миловидна, досить ще молода жінка і привітно запросила: „Заходьте”. А вже в хаті: „Ви ж з дороги? Спочатку відпочиньте, поїжте, а потім поговоримо”.
Усе було незвично і незвичайно. І оцей обід, яким його пригощала в незнайомому домі незнайома жінка, її тиха, спокійна розмова з ним, так собі, ні про що: про погоду, про квіти, що он як розквітли у неї під вікном... І саме тут, зараз, навіть не втямивши як, вперше за довгий час терзань і мук, він відчув якийсь незбагненний спокій і тишу в своїй душі. І саме тоді жінка раптом запитала: „Ви і зараз хочете помститися?” І він відповів: „Ні. Не хочу. Хочу просто усе знати”. „Якщо тільки знати, то я вам усе розкажу”. І розказала. Про вбивство. З усіма подробицями. Михайло слухав її дуже спокійно, лише час від часу відчував гострий і пекучий біль у серці. Не гнів, а лише біль. Вона назвала навіть імена. Їх справді було четверо, як і казав йому той чоловік. А наприкінці вона сказала: „Зараз і тут ви звільняєте своє серце від бажання помсти і самосуду, і, запевняю вас, їх усіх покарає сам Господь. А ви ідіть з Богом і з миром”. А ще жінка та, коли проводжала його до воріт, зірвала лілею зі свого квітника і простягнула Михайлові. „Посадіть на могилі сина, вона розквітне, а ви будете просто жити!”.
Додому Михайло повернувся в стані умиротворення. Тепер він знав усе. Та йому, як це було не дивно, стало легко і вільно. Жахіття помсти ніби ніколи й не жило в ньому. Це було щось, ніби спогад про страшний сон, що колись давно наснився та й минув. Убивці його сина мешкали через дві вулиці, та він їх навіть не помічав. Жив, працював, виховував свого онука. Так минуло півроку. І раптом – похорон. „Оттак, раптом помер, ні з чого, а такий іще молодий”, - казали його сусіди. Це був перший вбивця його сина. А через місяць знову якась дивна смерть. Це був другий вбивця його сина. Третій теж пішов із життя через короткий час. Збувалися слова тієї жінки... Минув ще рік. Але ж їх було четверо. Щоправда, про цього, четвертого, жінка сказала, що у вбивстві він участі не брав, лише був присутній. І ось якось влітку, повертаючись на своєму авто з ділової поїздки, Михайло ще здалеку запримітив чоловіка, що лежав при самій трасі. Зупинився. Голова чоловіка і обличчя були побиті і скривавлені. Був він живий та тільки зовсім п’яний. А ще це був отой – четвертий... І раптом – оте, страшне, жахливе заворушилося в Михайловому серці. Адже варто, ось, зараз, лише трішки підняти його голову і вдарити нею об асфальт! І теж буде „нещасний випадок”...
І в ту саму мить він почув цвірінькання. Маленька пташка, горобчик, сидів у нього на плечі... І Михайло попрямував до своєї машини.
По дорозі додому заїхав до хати того чоловіка і розповів його батькові, де саме на трасі лежить його п’яний син. А ввечері слухав подяки від батьків за його спасіння. „Бо ж усі проїжджали і ніхто не зупинився, а ти – врятував!”.
... А лілея і справді розквітла і розрослася великими гарними, пахучими квітами. І для нього, для Михайла, були ті квіти, як символ перемоги світла і життя над темними силами жаги помсти.

Анфія ПЕТРОВСЬКА, м. Хмельницький.