50 років кохання і відданості

Золоті ювіляри Ангеліна Володимирівна і Володимир Кирилович Васьки.. Фото: автора

Не кожному подружжю випадає відзначити щасливий і рідкісний ювілей – золоте весілля.

Зустріти таку дату випадає тільки обраним.
Запитаємо себе: коли люди доживають до золотого весілля? У тому випадку, коли у них золоте серце і золотий розум. Ці якості і визначили пару Ангеліну Володимирівну та Володимира Кириловича Васьків із села Лучки, що на Полтавщині. 7 листопада подружжя відзначило золоте весілля – 50 років свого кохання.
Ангеліна Володимирівна і Володимир Кирилович Васьки прожили разом у любові та злагоді півстоліття. Життєвий шлях їх не був встелений трояндами, вони разом пройшли всі випробування і труднощі, які випали на їхню долю, однак зберегли взаємну любов і відданість, їхні очі і сьогодні випромінюють тепло.
Познайомилися вони улітку далекого 1963 року на будівництві у тодішньому колгоспі «Передовик» у Лучках. Молоді люди одразу зрозуміли, що не зможуть жити одне без одного, тому вже восени стали на весільний рушник.
- Ми разом возили на будівництво нового корівника будівельні матеріали, тоді й познайомилися, розговорилися, — пригадує Ангеліна Володимирівна. – Володимир щойно повернувся з армії, такий стрункий, гарний, у нього неможливо було не закохатися. Мені було лише 16 років коли ми одружилися. Батько дуже відмовляв мене, певний час навіть забороняв нам зустрічатися, але я не змінила своєї думки і ніколи про це не пожалкувала.
- Я чотири з половиною роки служив у морському флоті, коли повернувся, закінчив курси шоферів, — розповідає Володимир Кирилович. – Коли побачив Ліну, одразу вирішив, що ми одружимося: дівчина гарна, молода, - сміється. - Наступний рік був високосним, тому хотілось зіграти весілля в 63-му. Розіслав своїм рідним листи із запрошенням на свято.
Наречена коли дізналася, відступати було нікуди: гості – рідні сестри жениха — вже збиралися на весілля. Одружилися 7 листопада – у знаменну тоді дату Великого Жовтня. Вона працювала дояркою, він – водієм у місцевому колгоспі.
- Почали зводити будинок, до Нового року вже й фундамент заклали, - каже Ангеліна Васько. – Та з нашими заробітками дуже не розженешся. Я отримувала 40 рублів, чоловік – 60. За те й будувалися. .Поспішали, бо чекала дитину – в грудні 64-го в нас народився син Андрій. Пішли жити в недобудовану хату, була лише одна кімната, замість підлоги – долівка. Важко було: я ще молода, а вже в самої дитина маленька. Багато недосипала, на фермі була триразова дійка, тож у 5 ранку йшла на роботу, тільки повернулась додому — їсти зготую, щось пороблю, вже й знову треба бігти на роботу. Син у дитсадок не хотів ходити, увесь час коло нас був: то зі мною, то з батьком на машині катався. Андрійка такого замурзаного привозив! – сміється жінка. - Нелегке було життя, а тепер би й пожити, так здоров’я нема. Але нічого, всі труднощі ми здолали, всі страждання пережили разом. Було всього: і сварилися, і мирилися, але ми не можемо довго ображатися одне на одного, обоє завжди швидко відходимо.
Володимир Васько має 42 роки водійського стажу, дружина 35 років пропрацювала на фермі. Сьогодні за свою працю отримують мізерні пенсії. Кажуть, що тих грошей ледве на ліки вистачає. Раніше подружжя тримало чимале господарство, але тепер немає здоров’я за ним доглядати.
- Аби ще грядкою мама не займалася. Ніяк її не вмовлю, - приєднується до розмови син золотих ювілярів Андрій. – Батьки мають біля хати 12 соток землі. Мама не може без грядки, то цибульку, то огірок посадить. А ще в неї дуже гарна клумба. Без діла мама не сидить.
Володимир Кирилович після інфаркту вже чотири роки прикутий до інвалідного візка. А раніше був відомим у селі й далеко за його межами бджолярем, залюбки займався пасікою.
- Найбільше у мене було 32 бджолосім’ї, - каже Володимир Васько. – Медом усіх пригощали, його дуже хвалили. У селі мав багато учнів, своїми знаннями з бджільництва завжди радо ділився з іншими.
А ще чоловік дуже любив рибалити. Тараньку сушили, а з більшої риби дружина готувала смачні страви.
- Ми як приїжджаємо із сім’єю у гості сюди, то мама нас так смачно нагодує завжди! Вона дуже хороша господиня, — каже син Андрій. – В батьківському домі дуже затишно, у Лучки часто з’їжджається уся наша рідня. Ми тут відпочиваємо душею.
Андрій Васько зараз мешкає у селі Супротивна Балка, що не так і близько до Лучок, але чи не кожні вихідні разом з дружиною Іриною і доньками Анною і Яною приїжджає до батьків.
- Яка то для нас радість, коли навідують син, онучки! – говорить Ангеліна Володимирівна. – Ми дуже пишаємося своїм сином, адже він виріс розумною, хорошою людиною, усього в житті досягав сам.
І з поглядів батьків одразу видно, як сильно вони люблять свою дитину. А син віддячує їм теплом і турботою.
Ось такі золоті ювіляри живуть у Лучках. За роки моєї журналістської праці буває трапляються такі люди, про яких просто неможливо не написати, в них настільки цікаве життя, що хочеться вилити на папір кожен його момент, кожну подію, передати кожне слово оповідачів. Саме такими людьми виявилися Ангеліна Володимирівна та Володимир Кирилович – з ними було приємно спілкуватися і про них приємно писати. В їхніх очах стояли сльози, коли вони пригадували своє життя, яке злилося в одну долю, коли подружжя з’єднало свої серця 50 років тому. Ці золоті скромні люди кажуть мені: «Та що там про нас писати? Жили як усі». Може, як і всі, але не кожна пара зможе зберегти тепло і любов один до одного протягом п’ятдесяти років подружнього життя. Мені дуже хочеться привітати ювілярів із їхнім золотим весіллям і побажати міцного здоров'я і ще багато-багато щасливих років.