«Генерали «граються» у війну, ніби не розуміючи, що гинуть люди»

Чоловік боротьбу за вільну Україну почав ще у грудні, приїхавши на Майдан. Каже, думав через день-два повернутися додому, але пробув там аж до 27 лютого. Сміється, що затягнуло. На Майдані перебував у четвертій козачій сотні, був комендантом Академії наук України, де знаходився медичний пункт.
Коли на сході країни розпочався збройний конфлікт, не замислюючись пішов добровольцем. Олег раніше служив за контрактом у 8-му окремому полку спецпризначення. Під час першої хвилі мобілізації у березні звернувся до військового комісара з проханням направити його у той же полк. Зараз Олег Бляхарський — командир відділення групи СпП 8-го окремого полку спецпризначення. З 11 червня до 12 серпня спецпризначенець воював на Луганщині.
«Майданівська «Небесна сотня» вже давно не «сотня» і навіть не «тисяча». За Україну загинуло вже дуже багато людей. Я не розумію цього перемир’я, яке зараз оголошено на Сході. Нас товчуть, а ми мовчимо. За кілька днів бойовики захопили ту територію, яку ми так тяжко виборювали. Це перемир’я вкотре показує, що там нема з ким говорити», — каже Олег Бляхарський.
Олег вважає, що українці воюють не з терористами, він каже, що наших вбивають «проросійсько налаштовані незаконні військові формування». За його словами, вони мають різноманітну зброю, «скоро й літак, певно, матимуть», а українська армія не забезпечена належним чином ні зброєю, ні технікою.
«Ми воюємо також проти регулярної російської армії, з якою чеченці, найманці. На нашому боці теж добровольці з інших країн. Наприклад, в батальйоні «Айдар» є канадець українського походження. У Канаді служив у регулярній армії сержантом. Але приїхав захищати Україну. Тут він — рядовий», — каже Олег Бляхарський.
За словами Олега, під час прориву нашої колони до оточеного сепаратистами аеропорту в Луганську, українські війська обстрілювали з усіх боків. Тоді загинув боєць 8-го полку спецпризначення Сергій Муравський, дев’ятеро бійців отримали поранення.
«Ми мали завдання вести колону у Луганський аеропорт. За день до того до мене підійшов товариш і сказав: «Олеже, будьте обережними, є чутки, що на вас готують засідку». 12 липня ми вирушили. Дивним був навіть маршрут, який нам проклали: через болотисту місцевість. Ним ми ніяк не змогли б техніку переправити. Таки натрапили на засідку, і коли нас почали «накривати» мінами, ми вже не думали про маршрут, а тільки думали як вижити», — розповідає військовий.
Спецпризначенець нарікає, що війна затягується через неправильне керівництво.
«Нам в АТО дуже не вистачало правильно прийнятих рішень і команд від генералів. Таке враження, що вони не продумують, що й до чого робити, щоб було менше втрат особового складу і техніки. Ніби вони досі ще граються в гру під назвою «війна», але те, що відбувається, — не гра, гинуть люди», — каже військовий.
«Натомість генерали дбають про своє життя. Розповідали хлопці, як прилетів один з генералів, зійшов з вертольота, одягнений в дуже хороші берці з м’якої шкіри на блискавці, бронежилет 5-го класу, кевларову каску. А у солдатів не вистачало на всіх ні бронежилетів, ні зброї, — розповідає Олег Бляхарський. — Інший випадок: одному генералові треба було викладати з цегли доріжку через багнюку, бо той не хотів забруднити взуття. А ще з іншої частини казали, що бачили в генералів чудові переїзні сауни, де ті паряться, розслабляються.»
Олег повернувся додому з Луганщини в середині серпня, а 3 вересня під обстріл ракетної установки «Смерч» потрапили майже 40 бійців його полку. Багато поранених, зброя, бронежилети, медикаменти і речі знищено.
«Згоріло все, абсолютно. Хлопці в самій білизні залишилися. Матеріальної бази ніякої немає. А за день до того звідти виїхав генерал… Самі розумієте», — розмірковує чоловік.
Солдат зізнається, що люди, котрі живуть на Сході, досі не розуміють, що відбувається.
«Я бачив, як місцеві зустрічали українську армію насторожено або відверто вороже. Коли наші хлопці зайшли одного разу поїсти у кафе, повертаючись із завдання, офіціантка розгубилася, коли ті заплатили за обід. Здивування пояснила тим, що «ополченці» ніколи не платять, — каже Олег. — Таке враження, що найбільш адекватні люди на Сході країни — це діти. Коли бачили нас, махали руками, посміхалися і кричали: «Українці»! Це зворушувало до сліз…»

Галина МЕЛЬНИК