Безпалько

Чоловік совав ногами по траві, товк кулаками по стіні, від чого лущилася і рясно сипалася фарба і репетував на всю околицю.

Він хотів тільки одного – горілки. Горіли труби.
– Сто грамів знайди мені хоч з-під землі! – ледь не зі сльозами благав дружину.
Голова не варила.
– Нема ані краплини, нічим і ока закапати, – доповідала, відходячи подалі від знавіснілого п’яниці.
В хвилини отаких емоцій, той міг і огріти по спині костуром. Воно ж бо боляче.
– Треба було вчора менше дудлити.
– Хіба ти не пила? Ні, щоб сховати для мене, так сама, жаднюга, висушила пляшку. У-у-у!
Викричавшись, Пилип, відкинув голову на стіну хати. Думав. Певно, в голові ще залишилось трохи клітин, котрі могли ще народити якусь ідею.
– Давай поб’ємся об заклад, що за сто грамів я відрубаю собі півпальця, - сказав Пилип і ледве звівся на криві ноги. Ним хитало. – Ото бачиш оцього, вказівного? Приносиш пляшку самогонки і тоді я кладу його на довбеньку. Цюк сокирою – і нема! Навіть не скривлюся.
– Тю, дурний! І так нічого не годен робити. А тут ще й без пальця, – сказала Дуська. Хоча самій також хотілося хильнути бодай-бо чарчину. Вона вірила і не вірила в те, що чоловік спроможний заради склянки оковитої зробити себе калікою.
Бабця-самогонщиця жила недалеко. Отож дружина-чаркувальниця довго не забарилася і принесла горілки. Сивої, буцім нею помили слоїк.
– Давай! Наливай! Для хоробрості. Як на фронті, перед атакою, давали сто грамів, - просив Пилип, пробуючи лезо сокири.
– Дзуськи! – заперечила жінка. Її розбирала цікавість. Адже не кожного дня, захмелілий бовдур відчикрижує свою, ще здорову, частинку тіла.
– Хай буде по-твоєму! Сказав – зробив.
Над головою Пилипа взлетіла сокира. На ній блиснув сонячний промінь. Гах! Ой-ой! Півпальця закотилося в зелений подорожник. Цівка крові зросила давно непрані штани. Блідість вкрила змарніле обличчя. Дуня швидко, абияк, нестерильною шматиною забинтувала те, що залишилося від пальця.
– Ну що, бідо моя! – мовив чоловік. – Програла! Клади могорич.
Під старою, найгіршою хатою в селі, з самісінького ранку почалася пиятика. Закусували черствим хлібом і цибулею.
Через декілька хвилин Пилип-інвалід складав собі неповоротливим язиком характеристику:
– Жоден мужик в селі не має стільки сміливості, як я. Якби почалась якась заворуха, то я… я би перший кинувся в бій. Будь-який ворог мені… мені по цимбалах. Тобі би люди побачили, що Пилип ще ого-го.
На цьому його монолог закінчився. П'яний хазяїн із забинтованою рукою впав у траву. Роїлися над ним мухи. Неподалік спала п'яна медсестра – Дунька.
Відтоді Пилипа в селі називають Безпальком.