У дев’ятнадцять – політв’язень

Цього року Хмельницьке обласне товариство політв’язнів та репресованих очолив літній, але дуже енергійний та життєрадісний чоловік – Зіновій Комарницький. Кількома роками раніше він став головою Хмельницької обласної управи Всеукраїнського братства ОУН-УПА.

«Камера сьома. Ніколи не забуду»
Пан Комарницький родом із Львівщини, села Комарники, і з дитинства міг спостерігати результати репресивної діяльності тогочасної влади (народився у 1931 році). Розповідав, як ще малим став свідком розправи у в’язниці. Купа понівечених трупів на все життя відбилася у пам’яті.
Районна Боринська школа знаходилася навпроти будинку КДБ, і всі школярі споглядали обози з трупами чи черги на допити. Саме зі шкільної лави Зіновій Андрійович разом з друзями почали активну діяльність – розповсюджували антирадянські листівки, навіть прикріпили таке послання на дверях «будинку навпроти».
Через ці листівки молоді люди згодом будуть арештовані й відправлені на примусові роботи. З паном Комарницьким це сталося посеред робочого дня. Після закінчення Самбірського педагогічного училища він працював учителем, на перерві після третього уроку за ним прийшли. На той момент Зіновію Андрійовичу було лише дев’ятнадцять років. Один із активних учасників їхнього «загону» під тиском КДБистів пішов на зраду.
– Камера сьома, ніколи не забуду, – каже пан Комарницький. – Людей – близько сотні чоловік, як примари білі, ходять туди-сюди, знервовані, знесилені. Слідство тривало довго.

«Милість»
Після допитів, голоду у камері Зіновій Андрійович отримав двадцять п’ять років ув’язнення, п’ять років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. На примусові роботи довелося їхати у Воркуту, на підземні роботи у шахтах. Пан Комарницький каже, що такий вирок був «милістю», бо прокурор вимагав розстрілу.
Загроза смертної кари нависла над Зіновієм Андрійовичем і у часи ув’язнення. Під час страйку робітників-в’язнів товариші його обрали членом страйкового комітету. Усіх комітетчиків після страйку повезли у тундру на розстріл. Але, як розповідає сам Зіновій Андрійович, він й досі не знає, який офіцер приїздив до них перед стратою, але після того їх знову «помилували» підземними роботами.
На шахті двадцять дев’ять, куди перевели Зіновія Андрійовича, також був страйк, але закінчився він значно трагічніше. Вже через місяць всім в’язням після роботи давали лопати зшкрябувати запечену на землі кров.

«Вболіваю за Україну»

Після звільнення у 1956 році приїхав додому на Львівщину, одружився, мріяв про вчительську посаду. Переїздить на Одещину, куди змушені були переїхати його батьки з родиною, щоб уникнути виселення. Трохи вчителював на другій батьківщині, але недовго – минуле залишило відбиток.
Згодом переїздить на Хмельниччину. У Вовковинецькій школі-інтернаті викладав математику, потім історію, працював тридцять з лишком років.
Дружина, Стефанія Іванівна, теж вчителька. Минулого року подружжя відсвяткувало золотий ювілей.
У свої сімдесят вісім років Зіновій Андрійович активний громадський діяч, і каже, що й сьогодні дуже вболіває за долю України.