ВУСАТІ «ОХОРОНЦІ», ЗБРОЯ, ТАРГАНИ І НІЧНІ ЕКСКУРСІЇ...

На класичне запитання – коли ви востаннє були в музеї – більшість із нас одразу починає губитися в спогадах, невпевнено маневруючи десь між четвертим і шостим класами. Не кривитимемо душею, що якби не особлива специфіка журналістської роботи, то, можливо, приблизно така ж відповідь на вищезгадане питання злетіла б і з наших вуст. Тому у переддень (вибачайте за тавтологію) Міжнародного дня музеїв, ми вирішили здійснити рейд кількома хмельницькими музеями. «Та їх у нас і так кілька», – зауважить дехто! Але це не так. Порахуймо разом: краєзнавчий – раз, художній – два, історії міста – три, а ще ж фотомистецтв, ім. Олександра Купріна, Проскурівського підпілля, музей-бібліотека світової культури та культурно-просвітницький центр зі статусом музею ім. Миколи Островського. Крім того, у багатьох школах також є музеї, приурочені історіям та долям видатних хмельничан, котрі там навчалися. Як не крутіть, а все наше життя – суцільний музей – речей, фотографій, спогадів.

Неформальні колекції чекають свого часу
Поглянути на скарбниці історії свіжим незаангажованим оком виявилося нескладно, особливо, коли у гардеробі Хмельницького обласного художнього музею нас зустріла гладка попеляста кішка Люся. Ось хто стоїть на варті спокою у цій царині мистецтва! «Люся у нас вже вісім років, – каже працівниця гардеробу, – дуже розумна і охайна. Якщо серед ночі їй «припече надвір», то піднімає на ноги усю охорону!».
Художній музей цьогоріч відзначив свій чверть­столітній ювілей. Його працівники мають що показати і розказати. Майже сім тисяч одиниць зберігання і лише невеличка часточка, що представлена в постійній експозиції «Свій шлях, свій поступ». Вона презентує творчість сорока чотирьох сучасних українських художників. Решта робіт трепетно очікують свого часу у музейних сховищах, адже на всі площі не вистачає. Така ж доля і «Портрета дівчинки» художника Олександра Мурашка. І хоча «дівчинку» (зображення Тетяни Язєвої, родички пана Мурашка) частенько запрошують до столиці, де відбуваються виставки живописця, проте у Хмельницькому вона отримала тавро «неформат». «Річ у тім, – кажуть екскурсоводи, – що одна з найцінніших перлин музейної колекції не відповідає напрямку музею».
Загалом у художньому музеї п’ять експозиційних залів, кожен з яких має власну естетику, ауру та своє особливе звучання. Тим, хто любить споглядати твори мистецтва під музику, обов’язково припаде до душі кабінетний рояль, що граційно визирає з одного із залів і доповнює будь-яку композицію не лише візуально, але й чуттєво. «Квартирник» в гостях у художника Георгія Верейського в цьому музеї влаштувати також можна без проблем. Хоча Георгія Семеновича і прийнято вважати великим російським художником, проте його дитячі роки минули у Проскурові. Після смерті митця його вдова передала на його малу батьківщину деякі твори та речі. Меблі із санкт-петербурзької квартири художника, його робочі інструменти та особисті речі, оригінальні фотографії, все як було за його життя... Здається, художник просто ненадовго вийшов із кабінету і ось-ось повернеться.
Подібні відчуття охоплюють душу і під час відвідин музею Олександра Купріна та літераторів Хмельниччини, що на вулиці Михайла Грушевського. Окрім огляду численних особистих речей письменника, його фотографій, листів і книг, у цих стінах з легкістю відбуваються літературні вечори, читання, зустрічі та «посиденьки» творчої молоді.

«Руки геть від експонатів!»
Чималу колекцію меблів, предметів побуту та канцелярського приладдя ми відшукали у Хмельницькому краєзнавчому музеї. Потрапивши до одного з його семи залів під назвою «Проскурів: романтика старовини», хочеться, перетворившись на панночку, впасти в різьблене дерев’яне крісло з вишиванням у руках.
«Торкатися до експонатів заборонено», – повертають нас до реальності заступник керівника відділу масово-просвітницької роботи Хмельницького обласного краєзнавчого музею Оксана Мельничук, – якщо кожен це робитиме, то від колекції невдовзі нічого не залишиться». Але так хочеться доторкнутися до прекрасного не лише душею й зором, але й пальцями! Хоча б до цього дерев’яного предмета незрозумілого призначення у вигляді величезної голови дикого кабана (нічний горщик, як пізніше пояснила пані Оксана). Хоча є й ще одна причина, чому, скажімо, не можна гладити опудал птахів чи звірів у музеях. «Усі експонати систематично обробляють спеціальною речовиною, тому торкатися їх небезпечно для здоров’я. Це отрута». До речі, опудал птахів – великих та маленьких, звірів найрізноманітніших розмірів, метеликів, комах, плазунів тут сила-силенна. І всі вони – неначе справжні. Яким було життя цієї музейної фауни зараз сказати ніхто не береться, проте, за словами Оксани Анатоліївни, дуже багато опудал надані хмельничанином-таксидермістом (спеціалістом, котрий займається виготовленням опудал – авт.). Він багато подорожував, співпрацював з лісниками і власноруч робив опудала з уже мертвих тварин. З живих музейних експонатів тут хіба що велетенські гидкі тропічні таргани. Хоча, працівники краєзнавчого музею характеризують їх, як «дуже симпатичних». Волога, тепло і постійний підігрів – умови, без яких їм не жилося б. Але у спеціально обладнаному тераріумі вони, схоже, почуваються, як вдома. І частенько тішать працівників музею потомством. А ще в краєзнавчому – музеї величезна колекція вогнепальної та холодної зброї. Зал «Зброя ХХ століття» – улюблене місце сильної половини відвідувачів закладу, адже тут знаходиться справжня зброя, як кажуть, усіх часів та народів. Чомусь одразу спадають на думку стіни кабінетів деяких можновладців, котрі полюбляють, ніби ненароком, але на найвиднішому місці вивішувати свої трофеї. І не обов’язково мечі чи шаблі, але й старовинні ікони та полотна відомих майстрів пензля.

Музейні цінності на стінах депутатів
Чи прикрашають чиновницькі кабінети музейні експонати, ми поцікавилися у співробітників хмельницьких музеїв. У краєзнавчому нас запевнили, що це неможливо. «Зброя, взагалі, під надійною охороною. Її не те, що до рук брати, але й фотографувати не дозволено», – каже Оксана Анато­ліївна. А ось заступник директора Обласного художнього музею з наукової роботи Людмила Тимофєєва, розповідає, що подібні випадки таки мають місце у їхній практиці.
«Таке час від часу трапляється, – розповідає пані Людмила, – особливо, коли до міста приїздять закордонні делегації. Але все робиться офіційно. До нас надходить лист, скажімо, з Хмельницької обласної ради або адміністрації. Складаються відповідні акти, і полотно здається під розписку. Співробітники музею час від часу навідуються до чиновників у гості і перевіряють експонати музею. Такого, щоб щось зникло, не повернули, чи пошкодили, слава Богу, не було. Але ми – комунальний заклад культури і грошей на цьому не заробляємо».

П’ятниця, тринадцяте: Проскурівська в диму
Вогнем, мечем і хрестом відлякували відьом та упирів з головної вулиці міста актори театральної студії «Охоронці спадщини». На загальний подив приголомшених хмельничан, котрі аж ніяк не чекали, що прогулюючись вечірнім Хмельницьким стануть свідками справжніх бойових баталій, молоді воїни билися палаючими мечами. Не злякавшись жодних забобонів, хіба що не прихопивши з собою чорного кота, театральні актори презентували уривок з вистави «Охоронці спадщини» режисера Радомира Міляра. Вони ж, переодягнувшись у розкішне вбрання тих часів, відтворили частину спектаклю «Троянда і хрест» за мотивами поезії Олександра Блока.
Цього року музей історії міста вперше вирішив провести театралізоване, майже нічне, дійство під назвою «Куточок середньовічної Європи» в рамках традиційної акції «Європейська ніч музеїв». «Таким чином музей приваблює молодих глядачів, котрим більш звично присвячувати дозвіллю вечір, ніж день, – розповідає директор Хмельницького музею історії міста Юрій Марко. – А ми цим незвичайним заходом отримуємо шанс заявити про себе. «Ніч в музеї» – це міжнародна акція, в котрій минулого року взяли участь дві тисячі музеїв з 42 країн світу».
А на десерт – фаєр-шоу. Ось такі вони, сучасні музеї. І це не містика.