ye-logo.v1.2

Як упав Донецький аеропорт: розповідь кіборга, який вижив

Суспільство 2806
Хмельничанин Віктор Шиян вистояв в останньому бою за Донецький аеропорт. Сім років по тому він розповів про пережите пекло війни
Хмельничанин Віктор Шиян вистояв в останньому бою за Донецький аеропорт. Сім років по тому він розповів про пережите пекло війни. Фото: автора

Цього дня, 26 травня, сім років тому почався перший бій за Донецький аеропорт.

Це історія захисника донецького летовища, бійця роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону Віктора Шияна із позивним «Папай». Він став одним з тих, хто останнім залишав аеропорт. Боєць вижив після підриву нового терміналу, коли в повітря знесло три поверхи будівлі.

Себе героєм Віктор не вважає. Говорить, йому просто пощастило уціліти. Натомість згадує про військових, з якими пліч-о-пліч утримував оборону та пережив пекло війни. Багато з них не повернулися, залишившись під завалами, дехто потрапив у полон.

Про бої, падіння терміналу, повернення та життя «після» Папай розповів сайту «Є».

«Війна або забирає зовсім, або не відпукає»

Хмельничанин Віктор Шиян до війни працював у будівельній сфері. Нині йому 46 років і за станом здоров’я він на пенсії. Маючи інвалідність, знайти роботу йому було вкрай важко. Однак, щоб не сидіти з дня в день вдома, чоловік зміг влаштуватися працівником у «Парки і сквери». Тепер приводить все до ладу у хмельницькому парку Чекмана.

Про війну колишній атовець згадує неохоче. Каже: мирне населення до правди не готове. В реальності все не так, як показують у кіно, там страшно.

В зону АТО Папай потрапив сім років тому добровольцем.

«Закінчував роботу і бачу, щось відбувається не те. Малому було 12 років і треба зараз щось робити, щоб потім не довелося йому. Це був серпень, я зібрався і пішов у військкомат. Поїхав на Житомирський полігон, там були тренування. А в жовтні ми колоною виїхали в зону. Прибули Костянтинівку, там було постійне місце дислокації батальйону, - говорить ветеран. - Вперше наші хлопці зайшли в новий термінал і на диспетчерську вишку 29 листопада. Ми їх мали за 3-4 дні замінити, але це сталося значно пізніше».

На війну Віктор пішов добровольцем.

У ДАПі боєць був двічі. Спочатку 12 днів у грудні. Після того його відпустили додому на новорічні свята. Потім 16 січня вони повернулися підкріпити знесилених оборонців. Тоді вони сходили «крайній» раз в новий термінал.

«Це було чотири доби безперервних боїв. До нас вже ніхто не заходив. Одна коробка ще зайшла (броньована машина), ми завантажили поранених і «двохсотих». Задача була: зайти, закріпитися і чекати підмогу. За ідеєю, мав бути штурм із зачисткою Донецька, але атака задушилася. Був сильний туман. Комбат з хлопцями проїхали повз нас і прямо до «сепарів» заїхали, потрапивши в полон, - говорить він. - Я не аналітик, я штурмовик. Знаю, що ми повинні були прорубати коридор на захід і коридор на вихід. Але сталося по-іншому».

19 січня стався перший підрив. Як розповідає Віктор, тоді вони швидко оговталися і продовжували оборонятися.

«Після першого вибуху навіть не пам’ятаю, чи були тоді «двохсоті». Вилізли з-під завалів, зброю в руки і вперед. По іншому ніяк. Ми тримали кругову оборону на п’ятаку розміром десять на вісім метрів, - каже колишній військовий. - Вони замовили перемир’я, а самі заклали вибухівку в підвалі під нами. Спочатку потравили трохи газом, потім підірвали через день другий раз».

До теми: Марш Героїв у Хмельницькому. Як живуть бійці після війни.

За словами хмельничанина, вони розуміли, що отримали «квиток в один кінець». Але телефонуючи дружині, не розповідав всього.

«Казав, що все у нас спокійно. П’ємо каву з печивом. Я ж не знав, що по телику вже показали, що нас бабахнули один раз. А коли рвонуло вдруге, зв’язку у мене вже не було», - зізнається чоловік.

Згадує боєць, було дуже тихо. Лише коти нявкали і лізли постійно під бронежилети. А потім вибух. Три поверхи здійнялося в повітря. Багато людей загинули одразу, дехто стогнав під завалами. Було чути, як їх діставали знизу бойовики і дострілювали.

Боєць розповів про пережиті події на війні події.

Як врятувався Віктор, сам точно не знає. Каже, під час вибуху ногами за щось зачепився так не потрапив у воронку. Від удару втратив свідомість. Розплющивши очі, зрозумів, що автомата його немає. Через контузію нічого не було чути, а гранати продовжували кидати.

«Коли робили перекличку до першого підриву, було 53 чоловіка. А після другого зриву у ніч на 22 січня ми виходи в складі групи 13 чоловік, - згадує кіборг. - Пізніше, десь у березні, наші хлопці-військовополонені розбирали ті завали і діставали останки. Хтось був під плитою, кого порвало на шматки. Впізнавали по штанах, по телефону, ДНК», - додає хмельничанин.

Вихід з аеропорту

Покидали термінал крайній раз уночі – всі побиті, потрощені. Як додає Папай, коли вийшов звідти, взяв у хлопців телефон і набрав дружину.

«Хоча номеру її не знав напам’ять, але цифри набрав вірні. Сказав їй кого з наших немає, щоб шукала в Інтернеті чи щось відомо», - зазначає він.

Рухались у напрямку «своїх», так вийшли на станцію, де стояв «Правий сектор».

«Як виявилося, там були мої земляки з Городка. Ми випили у них всю воду, з’їли булочки, викурили всі сигарети. Потім приїхала бригадна розвідка БТРом, вони чекали своїх хлопців. Коли всі підтягнулися, важких повантажили, а хто «живіший» їхав на броні. Повантажилися, завели і нас одразу, як годиться, обстріляли з міномету, - ділиться атовець. – Пам’ятаю, як Юру Шкабуру з Білої Церкви вели по телефону, потім в нього сіла батарея. Він двічі обійшов термінал і вийшов на донецький залізничний вокзал. Там його взяли «сепари». Його розстрілювали у полоні, а він не зламався».

Повернення до мирного життя

Після боїв у Віктора було дев’ять місяців госпіталю. Говорить, до спокійного життя повертатися вкрай важко. Зізнається, найкращий психолог, психоаналітик та коректор – дружина. Саме вона його й «витягла з болота».

«Розслабитися не можеш. Бо тихо. Не знаєш звідки прилетить. Там зрозуміло, де гупає – з того боку готуватися. Хлопці стають після війни не потрібні. Був там – молодець, а тут на роботу не хочуть брати. Не підходимо ми. Через це багато наших повернулися до армії, пішли на контракт», - коментує чоловік.

Говорить, те, чого навчили на війні знає найкраще. Ніщо так не сприймається в мирному житті, як на межі смерті. І додає, зрозуміти це все зможе лише людина, яка сама побувала на війні. Тож поговорити або помовчати про пережите вдається, коли збираються з хлопцями разом. Щороку вони їздять в Деражню, де ходять на могилу Івана Зубкова, який загинув під час підриву терміналу.

До теми: Легендарний «кіборг» Іван Зубков до останнього боронив Донецький аеропорт.

Серед тих, хто захищав руїни Донецького летовища, був і старокостянтинівець Андрій Казмірчук із позивним «Флай», у мирному житті – фахівець-комп’ютерник, а на війні – кулеметник ДШК. Його історію про пережиті події в аеропорту, підрив нового терміналу летовища, читайте за посиланням.

Додамо, загалом оборона летовища тривала 242 дні – з травня 2014 по січень 2015 року. Захисники летовища стали справжньою легендою, а завдяки незламності їх стали називати «кіборгами». Найзапекліші бої відбувалися у січні. Була зруйнована диспетчерська вежа з українським прапором. Потім сталося два підриви терміналу. Після цього аеропорт фактично перестав існувати. Ховатися більше не було де, позиції українських бійців були зруйновані, тож вцілілим військовим залишалося покинути територію ДАПу.

У боях за Донецький аеропорт загинуло дев’ять військовослужбовців з Хмельниччини. Шестеро з них полягли саме 20 січня 2015 року.

Читайте також: «Коли отямився, в лікарні аплодували». Історія бійця, який втратив на війні зір і ногу

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення

Гаражі: продаж/оренда

  Так  Ні, дякую