ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

Тікала на велосипеді з дитиною – історія жінки, яка вибралася з Маріуполя

Суспільство 2231
Розповідь про життя під обстрілами і порятунок на спокійну територію
Розповідь про життя під обстрілами і порятунок на спокійну територію. Фото: автора

Нині матір з донькою прихистили у Хмельницькому.

Рівно місяць Тетяна разом зі своєю маленькою донькою Аліною трималася в заблокованому Маріуполі. Без зв’язку, у повній невідомості, вони спали в холодному коридорі квартири, де ховалися від постійних обстрілів. Шукали продукти на розбомблених складах, а потім готували з них їжу на вогнищі посеред житлового двору. І щодня сподівалися, що скоро все закінчиться. Але війна тривала.

«Я просила поїхати звідти. Було нестерпно більше чекати. Щоночі засинаєш під звуки вибухів, які не переставали бахкати. Чуєш літак летить, як він наближається. Не знаєш, чи не впаде щось на нас», - говорить 33-річна маріупольчанка.

Тетяна і семирічна Аліна жили в квартирі разом з її батьками. Коли почалася війна, жінка прийняла рішення переїхати з рідного дому, бо той розташований поруч з трасою. Дівчата переселилися в сусідній двір , де було безпечніше. З наростанням боїв переїхали і батьки. Невдовзі у їхній дім попав під обстріл.

«Я хотіла виїжджати з міста, але виїжджати було небезпечно. Просила батьків піти хоча б до іншого двору. Мінімальні речі взяти і все. Інше залишиться, то залишиться, а як ні – то ми хоч будемо живі. Батьки не погодились, але через кілька днів прибігли до нас, - згадує вона. - Потім я ходила за речами додому. Прийшла до нашого будинку, а він горить. В нього стріляли в цей день. Горіли сусідні квартири, не наша. Але я побоялася зайти. Коли було спокійніше, все ж пішла. Забрала дещо, взяла шоломи для велосипедів».

Тетяна розповіла, як рятувалася в Маріуполі.

Батьки підселилися у квартиру, де мешкала невістка з дітьми. Тетяна оселилася в тому ж будинку у квартирі знайомих. Як і решта маріупольців, жили без світла, газу, води та у повному холоді – часом температура повітря в помешканні опускалася до п’яти градусів і нижче.

«Запаси їжі закінчувалися. Магазини закриті. Довелося бігали на розбомблені бази. Бо діти, їх треба годувати. Готували на вулиці. Під’їздом зібралися, зробили щось схоже на мангал. Каміння поклали, а зверху решітку. Дрова носили, ставили каструлі. Написали графік, в які години готуємо. Води не було, але нам пощастило, поруч був струмок. Можна було так жити, якби була впевненість в тому, що в наш дім нічого не попаде. А літало постійно».
Зв’язку в місті не було. Новини люди один в одного просто на вулиці випитували.

«Треба було кудись йти під обстрілами і шукати зв'язок. Ми одного разу так ходили з другом, щоб дізнатися новини. Пройшли певний відрізок і я попросилася назад, бо страшно, - каже Тетяна. - Сусіди їздили якось на драмтеатр, дізнаватися про зелений коридор. Там розповідали, що є, а російські військові того нам не підтверджували. Казали, що не знають. Вони говорили, що є автобуси в Донецьк. Кому в Росію треба, теж відвозили. Люди їхали на тих автобусах, бо їм було так легше виїхати».

Тетяна ж збиралася в Бердянськ, а далі на Запоріжжя. Разом зі знайомим вони шукали машину, але не знайшли. Намагалися знайти пальне для мопеда, якого теж не було. Врешті зрозуміли, що єдиний варіант – їхати велосипедами. Зібрали сумки, прикрутили сидіння на велосипед , в якому сиділа Аліна, і вранці 24 березня вирушили з рідного міста.

Семирічна Аліна тепер бігає поміж ліжками в центрі переселенців і розповідає як звати тварин, яких тут прихистили разом з господарями.

Втрьох на двох велосипедах вони подолали за два дні сотню кілометрів. Дорогою ночували в селі в незнайомих людей.

«Погода була хороша. Коли ми їхали було тепло. Дощ і вітер зірвалися, коли ми прибули в Бердянськ. Я люблю велосипед, це була наче віддушина після всього пережитого. Дитина почувала себе так само. Вона спочатку казала, що вже не може сидіти, з часом звикла. Ми годину їхали, потім 15 хвилин відпочивали. Коли їхали другий день, за нами собака приблудила і бігла з нами до Бердянська. То вони розважали один одного», - ділиться жінка.

Два дні вони жили в бердянській школі. Разом з десятками інших людей спали на матрацах, постелених на підлозі спортзалу. В Запоріжжя одразу виїхати не могли, оскільки там встановили кількаденну комендантську годину. Евакуаційні автобуси мали бути в понеділок вранці. Однак до того часу в місті вже пропав мобільний зв'язок.

«Треба було їхати маршрутками, йти пішки за місто і там мали чекати автобуси. Ми не знали, чи вони точно будуть. На щастя, автобуси стояли. Дорогою на Запоріжжя було багато блокпостів. Чоловіки виходили, в них перевіряли документи. Жінки і діти залишалися в салоні, - говорить вона. - Виявилося, що того дня не було зеленого коридору. Було дуже страшно. Ми не знали, чи доїдемо».

Сім'я адаптовуєтся до нових реалій життя.

Врешті, опинившись у Запоріжжі, через кілька днів вони вирушили потягом у Хмельницький. Тепер Тетяна з Аліною мешкають в одному з місцевих центрі переселенців.

До слова, приблизно в той же час, коли Тетяна з донькою покидали Маріуполь на велосипедах, вибиралася і їхня рідня. З Польщі зміг повернутися її брат. Автівкою він вивіз дружину з дітьми і батьків на Київщину. У Маріуполі ж залишається 84-річна бабуся. Забрати її змоги не було, бо в ту частину міста не пускали. Тепер сподіваються, що старенькою опікуються знайомі, які зараз там.

Як житимуть далі – Тетяна не знає. Каже, чекає поки закінчиться війна. До тих пір будуть в Хмельницькому, бо тут безпечніше.

Нині в тому ж центрі переселенців у Хмельницькому мешкають й інші маріупольці, які втекли від війни. Про життя під обстрілами, втечу з пекла і приїзд до Хмельницького раніше вони розповіли сайту «Є». А ще своєю історію порятунку поділилася сім’я з Краматорська. Родина до останнього сподівалася, що зможе залишатися вдома. Проте 18 березня їхнє помешкання рознесло вибуховою хвилею. У цей час родина перебувала в квартирі на п’ятому поверсі. Дивом вони уціліли.

До теми: Як хмельницькі ріелтори організували прихисток для переселенців

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую