ye-logo.v1.2
«Єдині новини» на Хмельниччині та Україні. Для цього натисніть на трансляції хмельницьких і всеукраїнських телеканалів, або слухайте радіо khm-radio.ye.ua чи radio.ye.ua
"Єдині новини" на Українському радіо

«Замість сирен - свист ракет і снарядів» - переселенка з Лисичанська про те, як жила під обстрілами

Суспільство 2965
Переселенка з Лисичанська тепер працює в обласній дитячій лікарні
Переселенка з Лисичанська тепер працює в обласній дитячій лікарні. Фото: З архіву Наталі Макаренко

23-річна дівчина втекла від війни до Хмельницького.

З перших днів повномасштабного вторгнення Лисичанськ постійно обстрілюють та намагаються захопити окупанти. Наталя Макаренко з сім'єю приїхала звідти до Хмельницького на початку квітня. Весь березень вони з мамою і сестрою жили у рідному місті, незважаючи на відсутність світла, води, газу та постійні обстріли. Наважилися втікати, лише коли зрозуміли, що війна закінчиться не скоро.

Зараз Наталя влаштувалась на роботу в обласну дитячу лікарню та намагається будувати нове життя у Хмельницькому. Ми поспілкувалися з дівчиною про те, як їй жилося у місті, яке росіяни так запекло намагаються захопити.

"Я приїхала до Хмельницького 4 квітня евакуаційним потягом. У самому Лисичанську як такого залізничного вокзалу вже не було, дорогу пошкодили обстріли. Тому ми з мамою та сестрою їхали з іншого міста — зі Слов'янська. Ми коли виїжджали, то всі вікна були прикриті, телефонами не користувалися, щоб не привертати увагу, щоб нас не помітили", — пригадує дівчина.

Дівчина приїхала до Хмельницького з Лисичанська. Фото: з архіву Наталі Макаренко

Замість води — сніг

Дівчина пригадує, що в Лисичанську обстріли велися з самого початку великої війни. Прилітало в багатоповерхівки у спальних районах. Не стало води, електрики, а потім і газу. Врятувало те, що в місті є колодязі, де можна було набирати воду для пиття. А ще — падав сніг.

"Ми там при цьому всьому ще більше місяця жили, хоча води, світла вже не було, а потім і газу. Періодично з'являлося світло в якихось районах. А з 6 березня у нас в районі не було і досі немає води. Тож коли в березні випав сніг, то всі люди були дуже раді. Тому що можна було розтопити його і використовувати хоча б для технічних потреб. Питну воду ми брали у криницях. У нас в місті є колодязі — то завдяки їм ми мали, що пити. Ще коли був газ, могли готувати їжу. А щоб зарядити телефон, бігали в інші райони міста, де періодично з'являлася електрика", — розповідає Наталя.

Лисичанськ під обстрілами з 24 лютого. Фото: з архіву Наталі Макаренко 

Чергу в банк займали у 2-й годині ночі

Довжелезні черги за продуктами і за грошима — так місцеві проводили свої дні. Хапалися за будь-яку можливість вижити.

"Ще тоді, в березні, щоб потрапити в магазин, треба було вистояти близько трьох годин у черзі на вулиці, а потім всередині приміщення. Продуктів дуже мало завозили, а зараз не привозять навіть хліба, — каже Наталя Макаренко. — Банкомати не працювали взагалі. Щоб отримати гроші, треба було відстояти чергу в банк. Люди займали чергу з 2 години ночі, не зважаючи на комендантську годину. Десь об 11 починали видавати гроші. Ти стоїш та не знаєш, чи тобі вистачить. Давали в одні руки чи 2 чи 2,5 тисячі гривень".

Читайте також: Не такий, як усі: священник Володимир Маглена про супротив системі, окупацію і літургії на кухні

"Руський мір" на Луганщині виглядає так. Фото: з архіву Наталі Макаренко

Ракети над головою

За словами дівчини, сирени в місті не працювали. Дізнавалися про повітряну тривогу з інтернету. До того ж, у їхньому будинку небезпечний підвал, і сенсу спускатися туди не було жодного.

"Якби сирени працювали, то гуділо б цілодобово. Так було: робиш собі щось, чуєш вибух, чуєш, як гуде, як летить прямо над тобою і думаєш, куди воно: кудись далі чи до тебе. Свист ракет та снарядів — це були наші сирени. То ми ховалися в коридор", — говорить переселенка.

Дівчина каже, що в місті залишилися її знайомі, тож вона добре знає — зараз там ще гірше, люди сидять по підвалах без електрики і зв'язку. Обстріли посилюються, росіяни хочуть повністю захопити місто.

"Ми довго не їхали, бо думали, що це все скоро закінчиться. Виїжджати в нікуди — це дуже важко насправді. Але потрібно було їхати, бо вже медицини не було в місті. Але я знаю, що там ще багато людей залишається, які не можуть виїхати — важкохворі, лежачі", — пояснює Наталя.

Читайте також: Знищене місто – як маріупольці мріють повернутися додому

У місті досі залишається багато людей. Фото: з архіву Наталі Макаренко

Нове життя у Хмельницькому

Вирішили зупинитися у Хмельницькому, бо тут мають знайомих. Спершу тут все дивувало, пригадує Наталя. Каже, дивно було навіть, що з крана тече вода.

"Коли я приїхала сюди, я була дуже здивована, що все працює. Було дуже дивно, що тут мало того — що є вода в крані, так вона ще й гаряча. Живемо в 21 столітті, але коли вдома топиш сніг, щоб мати воду, то дивуєшся таким речам", — пригадує переселенка.

У Лисичанську дівчина працювала в обласній дитячій лікарні, потім у лабораторії в приватній клініці. А через війну вся робота зупинилась. У Хмельницькому Наталя прийшла в обласну дитячу лікарню в пошуках роботи, і зараз допомагає виходжувати немовлят.

"Я тепер нічого не планую. Ми жили собі, все було добре, ніхто не очікував, що на нас нападуть. Але навіть коли війна закінчиться, ми переможемо, я все одно розумію, що мені вже немає куди повертатися. Місто знищене. Будемо влаштовуватися тут і будувати життя заново. Мені здається, в мене ще все нормально. Дехто ж там залишився, дехто став калікою. А ми виїхали, у нас все добре", — ділиться Наталя.

Вона каже, була в Хмельницькому років 10 тому. Зараз тут все дуже подобається, затишно і гарно. А головне — люди дуже доброзичливі.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую