Мамо, німці в селі!

Ольга Рибіцька із Михайлючки Шепетівського району, сидячи у себе на подвір'ї, співає німецьку народну пісню про невеличке містечко Куфштайн, загублене у горах Тіролю. Сімдесятишестирічна бабуся не розуміє смислу пісні, але слова в'їлися в її пам'ять ще коли була зовсім малою. «Батько часто співав, пораючись по господарству», - каже жінка.
В широко розплющених очах хмельничанина Олександра Лохмана подив і захоплення. Камера у його тремтячих руках фіксує, можливо, останнє живе свідчення історії його народу на цих землях. Пісня Ольги Єрвінівни, дерев'яна церква та ще кілька загублених у лісі кам'яних хрестів - це все, що залишилось від німецьких поселень та їх мешканців, які у дев'ятнадцятому столітті вдихнули життя у ці дикі землі.
«В ті часи у Європі і, зокрема, в Німеччині, виник дефіцит землі. Крім того, розпочались релігійні війни між католиками та протестантами, - розповідає керівник Хмельницького обласного центру німецької культури Володимир Бауер. - Тож багато німців, у пошуках кращого життя, переїздили у Російську імперію, де для них, досвідчених землеробів, виділяли необжиті, малородючі землі». Густі ліси на піщаних грунтах навколо теперішньої Михайлючки та Дубівки стали місцем утворення однієї із найбільших німецьких колоній у тодішній Волині і саме сюди у пошуках історичної пам'яті вирішили навідатись представники німецької общини Хмельницького. «В Радянському Союзі бути німцем означало бути нащадком лютих ворогів. Вже починаючи зі школи, потрібно було звикати, що будь-хто може обізвати тебе фашистом. І хоч у 90-х із цим стало простіше та більшість все-одно була переконана, що німці, які живуть поруч із ними - це нащадки тих, хто воював у другій світовій, і просто не зміг втекти. Ми хочемо показати, що історія нашого народу в Україні значно давніша», - каже Володимир Бауер.
Під час останнього перепису населення у 2001 році німцями в Хмельницькій області назвалося всього 380 чоловік. Наприкінці дев'ятнадцятого століття близько чотирьох сотень німців проживало лише у одній Михайлючці. «Ще у 20-х роках двадцятого століття в цьому селі була німецька сільська рада, німецька школа, де викладали німецькою мовою, свій цегляний завод, - розповідає Олександр Лохман. - Та війна і радянські репресії «вивели» майже всіх німців. Тому ми приїхали сюди, щоб зібрати свідчення людей, котрі ще можливо пам'ятають, як жили тут останні німці. Зібрані нами матеріали, стануть в нагоді вчителям історії в тих школах, де навчаються етнічні німці».