«Цього літа зрозуміла, що дуже хочу жити», - особиста історія вдови загиблого азовця Тамари Яніної

Знайомство з героїнею історії почалося із запису коментаря з приводу двох виставок, які проходили у Хмельницькому. Одну вона організовувала самостійно, у другій - виступала співорганізаторкою. Тоді під час розмови прозвучало питання про особисте переосмислення життя та життєвих принципів за час, відколи почалася у країні повномасштабна війна. Питання це її здивувало, бо, як Тамара Яніна сама прокоментувала свою реакцію, за час безлічі інтерв'ю для різноманітних видань та телеканалів, ніхто про це її не запитував...

Всі запитання стосувалися її загиблого чоловіка – військовослужбовця з полку «Азов» Олексія Яніна з позивним «Індєєц». Для себе Тамара Яніна переосмислила поняття місця поховання, а також ритуалів пов'язаних із цією тематикою. Бо могили її чоловіка немає та не буде: Олексій Янін загинув, боронячи Маріуполь, а його тіло знайти у морі було неможливо. То ж і для свого сина вдова військового розповідає, що його тато всюди – світить сонечко, то тато... Тато для малого присутній у вітрі, дощі та у інших речах та явищах...

Фото Олексія Яніна є на у Хмельницькому на Проскурівській «стометрівці». «Разом» із татом маленький Назарчик їсть смаколики, ліпить наліпки, приносить йому малюнки, а також кожного разу обіймає банер при зустрічі. Тамара Яніна каже, життєві обставини «змусили» зробити вибір між собою і майбутнім свого сина та позицією пожиттєвої ролі «вдови азовця». І як би складно не було зробити цей вибір, жінка обрала життя та дорогу вдячності у ньому своєму чоловікові за те, що їх об'єднувало.

«Разом» із татом маленький Назарчик їсть смаколики, ліпить наліпки та приносить сюди малюнки, а також кожного разу обіймає банер при зустрічі. Фото: з фейсбук-сторінки Тамари Яніної

Розмова вже у форматі офлайн з Тамарою Яніною відбулася через кілька тижнів у кав'ярні в одному з мікрорайонів Хмельницького. Бажання було більше дізнатися про те, чому так важливо попри всі життєві обставини все ж таки вибирати шлях розвитку, відновлення та відбудови, яким би складним він не був.

Не легкий шлях до етапу «відродження»

Усміхнена та легка, поруч з нею йде син - вона просто випромінює життєву силу. Але цій жінці довелося за останній рік пройти дев'ять кіл особистого пекла. Проте одразу ж з'являється думка, що у цьому і полягає та сила і міць українського духу. Наша розмова починається з обговорення шляху, на який Тамара Яніна, за її словами, вже ступила. Для себе цей період вона називає «етапом відродження або оживання». Тамара Яніна зазначає, що тільки починає ним рухатися, але йде ним впевнено.

«Цей момент розуміння прийшов до мене влітку цього року, я зрозуміла, що дуже хочу жити. І мій чоловік також би хотів жити, але вибору у нього не залишилося. А далі з'явилася думка, що саме йому я і завдячую своїм життям. Бо, якщо по-чесному, то кожний військовий на передовій в першу чергу захищає свою родину, - не сусідів чи всіх на світі українців, а своїх самих найрідніших. І мій чоловік стояв там за нас з сином. І тим, що ми сьогодні з Назарчиком живем не на окупованій території, живі та «неґвалтовані-некатовані» ми завдячуємо саме йому», - розповідає Тамара Яніна.

Проте одне діло так говорити та думати, інше – пропустити через себе та прийняти, відзначає жінка. І тільки нещодавно вона знайшла у собі сили усвідомити це, зрозуміти та щиро подякувати своєму чоловікові за дароване життя. Початок етапу відродження відобразився на її зовнішньому вигляді: жінка почала по-іншому одягатися, дозволяти собі фотосесії та частіше собі нагадувати, що вона є жінкою, як би банально це не прозвучало.

Всі проєкти, які робить Тамара Яніна, вона присвячує пам'яті свого чоловіка - Олексія Яніна

«Для мене це моя терапія. Бо стан вдови настільки поглинає, що забуваєш про інші ролі, які у тебе були колись чи ти би хотіла, щоб вони були. І в першу чергу я забула, що я – жінка. Це за собою тягне табу на увагу чоловіків у твій бік, тому що це не можна, бо ти таким чином осоромиш пам'ять свого чоловіка. Та і що про тебе подумає суспільство…», - ділиться своїми роздумами Тамара Яніна.

Суспільство, якому до всього є діло, або «поважна місія»

Далі розмова переходить на слизьку доріжку. У складні часи, насправді, видно справжність кожної людини, бо немає можливості для носіння «соціальних масок», якими люди користуються у спокійні та мирні часи. Зараз вже трохи по-іншому. Частіше з'являється потреба бути чесним не тільки з собою, але й з іншими. Саме з цього слова і починається наступна репліка жінки:

«Якщо казати по-чесному, то у нашому суспільстві є така поважна місія – вдова військового, вдова азовця, - і ти цей прапор маєш все життя нести. Але ти нічого нікому не винна. І коли я почала відроджуватися через рік після загибелі свого чоловіка, то почала свої думки транслювати у своїх соцмережах, - згадує Тамара Яніна. - І тут я зібрала багато думок: то я дуже рано почала відроджуватися, а для когось це занадто пізно – ви забагато горюєте. Були думки, що скільки можна писати про свого чоловіка, починайте жити своє життя. Ти людям не вгодиш і я пришла до висновку, що навіть до цього не треба прагнути, бо це моє життя і воно одне. І якщо я для себе відчуваю, що хочу жити, значить треба це робити».

Рідні та друзі радіють початку етапу відродження, а до думок пересічних людей, говорить жінка, їй діла немає. Та додає, що за рік війни вже навчилася для себе не вірити всьому, що говорять люди.

«Це, насправді, дуже погана навичка для мене, бо я тоді є не дуже щира та відкрита, але цьому навчило мене життя та люди. Здебільшого радіють, але я впевнена, що не всі вдови мене зараз розуміють. Ті, які зараз знаходяться в активному стані горювання – їм моя поведінка здається дикою та незрозуміло. Я дуже сподіваюсь, вірю і бажаю їм того, щоб стан відновлення у них все ж таки був попереду. Я читала різні історії від різних жінок, які у житті пережили трагічні події. І серед різних думок була така: я жалію, що на горювання витратила десять років, бо все могло скластися для мене по-інакшому», - говорить жінка.

Зараз на негативну реакцію від суспільства з приводу будь-якого питання Тамара Яніна реагує набагато легше. Проте ще пів року тому такого імунітету вона для себе ще не мала. Зізнається, є серед суспільства іноді хворобливий попит на інформацію про особисті речі. Серед «популярних» питань – скільки грошової допомоги отримали або як складається тепер із особистим життям. Зазвичай, розповідає жінка, такі питання виникають неформально, на рівні чуток та осуду, - його дуже багато. «Можливо, саме через це, - розмірковує вдова військовослужбовця, - жінки і продовжують перебувати у психологічному стані «жертви», тому що така позиція комфортніша, якщо так можна сказати. Суспільство вважає її за правильну та не осуджує». 

«Я настільки стала концентруватися на собі, чесно кажучи, що мене тепер стало менше хвилювати, хто та що про мене думає. Якість мого життя від них тепер не залежить. З останнього, що мені коментували, була світлина з ліфту. Я його зробила навмання з дитиною, і текст там був абсолютно пересічний. Але я «спіймала» зауваження, що хизуюся своїм манікюром, брендовою сумкою, годинником та телефоном останньої моделі. Звідки це береться? Я стала аналізувати, та виявилося, що сумочка, чесно кажучи, підробка відомого бренду, яку мені ще подарував чоловік, годинник отримала від подруг в дарунок на свій день народження, телефон змінила минулого року і він не останньої моделі. А манікюр... Я не знала, що це прямо розкіш для жінки у наш час. Розумієте, я навіть не хочу вступати у ці діалоги, розповідати свої думки та виправдовуватися. Тепер я просто блокую ці моменти».

Інше сприйняття світу та Всесвіту

Як не дивно, але відсутність могили на кладовищі коханої людини дійсно допомогла наблизити етап відродження, розповідає Тамара Яніна. Хоча це був для неї найважчий момент, який потребував переосмислення та прийняття протягом року.

«Можливо це звучить абсурдно, але навіть цю новину я сприйняла важче, ніж новину про загибель Олексія. Я і зараз проходжу різноманітні практики та шукаю інструменти для трансформації цього стану. Але десь під роковини його загибелі я почала розуміти… коли з'їздила на кремацію побратима Олексія. Коли побачила, як люди прощаються на цих могилах, як тяжко це все відбувається, чи, наприклад, очікування результатів експертизи, - розповідає жінка. - Тоді до мене почало доходити: «Дякую, Льоха, що ти саме так пішов. Дякую, що не було цього велелюдного прощання – я би, напевно, втрачала свідомість, ридала, і вся моя увага була би направлена туди». А вдома після цього на мене би чекала пустка та болюче відчуття, що ніхто більше не прийде, бо офіційно цей процес прощання вже відбувся, а після нього – нічого».

Для себе у цій ситуації вдова азовця знайшла свої «плюси». По-перше, у цьому для себе вбачає символізм та красиву історію, коли Олексій Янін вийшов з дому 23 лютого 2022 року і не повернувся. По-друге, немає потреби водити маленького сина на кладовище, де, за її словами, в принципі сумна аура.

«Але ми з ним ходимо «на куби» до батька. Носимо свічечки, картинки, наліпки. На пам'ятник ми ж не змогли би наклеїти наліпку, а так у моєї дитини є можливість їх залишати на банері. Знаєте, ще багато залежить від того, хто яка людина. От я така: завжди з будь-якої ситуації витягну плюс для себе. Я навіть часом сама собі дивуюся, як можна так сприймати світ в таких ситуаціях. Але зараз я вдячна своєму чоловікові за те, що його душа вибрала саме такий шлях».

Дякую за увагу, але для себе більше хочу спокою

Далі розмова повернула на тему медійності. Через рік українці знайшли в собі сили для переосмислення та знайомства з трагічними історіями інших людей, тому зараз уваги до вдів та дружин військовополонених та поранених стало менше, проте вона вийшла на інший рівень – рівень довгострокової психологічної, фінансової та фізичної допомоги, бо життя та боротьба продовжується.

«До нас у цьому році вже менше уваги, але минулого року було багато співчуття, допомоги та жалю і дуже багато турботи. Я можу сказати по собі та по двадцяти родинам, яким я допомагала, нас просто огорнули турботою та любов'ю. І я буду мати гріх, якщо скажу, що мені тоді трапилася бодай хоч одна погана людина, - згадує Тамара Яніна. Проте вже зараз я особисто цієї уваги не потребую. Навпаки, мені сьогодні вже важче даються інтерв'ю, записи на телеканалах, і у мене не має бажання розповідати свою історію. Але я розумію, що це потрібно робити, бо я зможу розказати про свого чоловіка, про його та нашу історію, і я для цього хочу використати будь-яку можливість. До речі, в інформаційний простір цьогоріч виходить тема вдівства – як вони живуть та як себе почувають. Про це треба говорити. Та і суспільству пояснювати, що ці жінки нічого нікому не винні і ми маємо право жити так, як нам хочеться. Але при цьому ми вдячні».

До Дня народження Олексія Яніна у Хмельницькому з'явилося кілька бігбордів та сітілайтів із привітаннями від дружини та сина

Вести просвітницьку діяльність серед жінок Тамара Яніна планує доти, поки матиме можливість. Основна мета – розповісти, що може бути все по-іншому, і що це потрібно, насамперед, для зростаючих дітей, які переймають модель поведінки батьків та переносять її на свої майбутні сім'ї. замкнене коло жертовності потрібно розірвати задля формування іншого покоління. Але її особиста потреба наразі – тихенько жити десь в горахх, не беручи участі у чисельних інтерв'ю. Не підтримує жінка також зв'язок із комьюніті азовців - вийшла з групи у соцмережах після того, як зробила всі необхідні документи по чоловікові.

За час війни до жінки прийшло ще одне усвідомлення – нелюбов до людської фальші у будь-якому її прояві. При цьому вона зазначає, що не стала краще розбиратися у людях, проте всі події у країні та особиста втрата чоловіка точно розставили на місця людей в її житті, які були до цього близькими. Стало зрозуміло, кому є діло, а кому байдуже.

«Не хочеться мені вертатися до моментів грошових виплат, але неможливо це питання оминути. Коли почали дізнаватися, що а почала отримувати виплати, всі почали від мене особисто чогось очікувати, наприклад, допомоги. Всі хочуть дізнатися конкретну суму. Я не відповідаю на це питання, кажу, що це пенсія моєї дитини, а не моя. А скільки отримала? А всі отримала чи ні? Питання про виплати для мене особисто звучало цілий рік, допоки я їх не отримала. І не всі одразу, а йдуть вони частинами, але то ні для кого не секрет, це держава так постановила. Але пересічні люди не вдаються у подробиці, вони чують конкретну суму і для них вона є космічною. Вони собі думають, що можна купити 20 квартир, 30 машин чи 50 разів з'їздити на відпочинок, - вони вже знають, як я маю ними розпорядитися. Вони переживають, щоб я їх не витратила «якось не так».

Люди як найбільша цінність у сьогоденні та «свої інструменти»

Пережити та прийняти нову реальність, продовжує розповідати Тамара Яніна, їй допомогли друзі, які були поруч. Коли почалася війна у лютому 2022, вона знала, що її чоловік на фронті і живий. А після новини про його загибель жінка відчула, що залишилася у цьому світі сама з дитиною – де їх ніхто не захистить, про них ніхто не подбає, і всі рішення за свою сім'ю вона тепер повинна приймати самостійно.

«Прийшло також усвідомлення того, що мені навіть порадитися немає з ким. І тоді стало страшно. В той момент я просто була розгублена і не знала, що робити далі. В той час без підтримки друзів я би не змогла це пережити», - згадує жінка.

Допомагають також пришвидшити процеси трансформації «інструменти». У кожного з нас вони свої. Хтось займається спортом, хтось малює картини, а в когось відбувається глибокий психоаналіз. У Тамари Яніної – це про різноманітні практики і майстеркласи, а також фотосесії.

«Фотосесії, наприклад, допомагають мені відновитися та відчути себе жінкою: світлини допомагають згадати, хто я є і ким хочу бути. Для себе, для свого сина. І, звісно, коло підтримки з соціальних мереж. Добре мені чи погано, я собі дозволяю свої емоції «виписувати» у дописах. В основному моя підтримка – це люди. Люди є найбільшою цінністю в моєму житті».

Список з трьох питань, які частіше від інших Тамара Яніна чула від пересічних людей до себе: скільки отримуєте виплат, як складається з особистим життям і питання: «Ти як?».

«Перших два питання точно не задають мої люди та друзі, у яких я впевнена на сто відсотків. У нас сформувалася, як я її називаю, «тусовка вдів» - ми живемо всі в одному районі Хмельницького. Тримаємося купи та допомагаємо одна одній у вирішенні будь-яких питань. І я можу з гордістю сказати, що за цих півтора роки, поки тривали ці збори документів, жодна з нас нікому не позаздрила, не приховала інформацію, ми всі питання вирішували разом. Знаєте, проживати щастя і радість з людьми – це добре, але не завжди вони проходять перевірку складними життєвими обставинами та випробування грошима. А я зараз маю таких людей поруч – і це для мене зараз дуже цінно».

На питання «Як ти?» - важче за все відповісти, зізнається жінка. Той, хто мене добре знає і знає мою ситуацію – не задає його, в цьому просто немає потреби. А пересічним людям відповідь на нього важко сформувати.

Читайте також: Про війну через призму гумору та сатири: у Хмельницькому почали роботу над виставою «Сміємось - не здаємось»