Кого ми втратили в 2011-ому

Людина, яка принесла Кам’янцю європейську славу
56-річного Адама Яхієва, батька чотирьох дітей, відомого бізнесмена з простреленою головою знайшли в його будинку в приміському селі Жовтневе Кам'янець-Подільського району, у власній спальні, під ранок другого квітня. Яхієв був президентом знаного акціонерного товариства "Адамс", яке займається переробкою сільгосппродукції й багато років вважалося одним з провідних в Україні та мало чимало партнерів за кордоном. Цим колективом Яхієв керував з 1986 року, відзначений низкою державних нагород. Неодноразово його визнавали й кращим меценатом краю. В обласній раді бізнесмен входив до фракції «Батьківщини». Її лідерка Юлія Тимошенко вбачала в його загибелі політичні мотиви, Тимошенко заявила про те, що Яхієв відмовився перейти в Партію регіонів. Її політична сила звернулася до Генпрокуратури України, Міністерства внутрішніх справ із вимогою негайно провести об’єктивне розслідування, знайти й покарати вбивць. «Розправу над нашим колегою, представником опозиційної сили, ми розцінюємо як жорстоке попередження про те, куди веде нашу країну нинішня влада»,- говорилося в заяві. Цю версію спростовують нинішні можновладці. У місті побутували й інші версії: кредитори «розрахувалися» за борги, хтось намагається заволодіти заводом тощо. Знайшлися й такі, хто звинувачує в смерті Яхієва його одноплемінників. Хоча подібні заяви не мають під собою жодного реального грунту, адже подоляни бачили, з якою великою повагою ставилися до Яхієва його земляки, котрі приїздили на «Адамс», аби від чеченської спільноти вшанувати його під час ювілеїв та поздоровити з тією чи іншою державною нагородою України.
Слідство триває, повідомляють в управлінні УМВСУ Хмельницької області та роз’яснюють, що вести його не так просто, що воно може тягнутися й кілька років.
Яхієв став 17-им директором кам’янець-подільського плодоконсервного заводу, разом із колективом підняв його із занепаду, здобув йому європейську славу. Заради цього ночував у кабінеті на розкладачці…Та в останні роки підприємство переживало нелегкі часи. У ті трагічні квітневі дні перший заступник голови Кам’янець-Подільської райдержадміністрації Ніна Фабіянська спростувала чутки: « «Адамс» випускав товарну продукцію, вважається економічно активним підприємством, не має боргів по зарплаті, а що стосується землі, то деякі договори оренди розірвано, інші переоформлені. У влади тверда надія, що «Адамс» відновить свою минулу потужність і славу.»
Син чеченця, агронома-трудівника, якого радянська влада репресувала, Адам Яхієв постійно говорив про свою велику любов і шану до України. «Вона дала мені великі можливості для становлення особистості, зростання господарника й політика.» Уболівав за територіальну цілісність України, що спонукало його підтримати помаранчеву революцію, допомагати учасникам опору матеріально. Переживав гірке розчарування через незгоди й конфлікти помаранчевих лідерів. Адам Михайлович був по-кавказьки мудрою людиною, доброю та щедрою, гостинною, дехто це використовував і навіть зловживав його гостинністю. А ще Яхієв, як ніхто інший із бізнес-еліти, розумівся на класичній музиці, образотворчому мистецтві. Дуже любив рослини і навіть розмовляв із ними, ніби передчуваючи: такої підлості, як від людей, у них не буває. Родичі вирішили поховати його в Чечні за звичаями чеченського народу.
 

«Я все ще не вірю в те, що його немає»

У цьому році пішов з життя заслужений працівник сфери послуг, почесний зв’язківець, колишній директор Хмельницької філії «Укртелеком», голова спостережної ради ВАТ ПТК «МІТЕЛ», яку сам заснував ще у 1993 році, і яка процвітає і донині, депутат міської та обласної рад кількох скликань
Володимир Данілов.
«Очевидно, це був один з ідеальних чоловіків, які в наш час зустрічаються дуже рідко, - каже його дружина Євгена Петрівна. - Тому я постійно шукаю зачіпку, аби розізлитися на нього, згадати якусь образу. І дуже шкодую, що за сорок років спільного життя він не сказав мені жодного поганого слова, думаю, тоді мені було б легше.
Адже ми зі студентських років і до останніх його днів - разом. Володимир Олексійович - то була стіна, яка раптово рухнула, а я залишилася сама.
Ми жили в приватному будинку, він був чудовим господарем. Був і слюсарем, і сантехніком, знав, де що перекривається, що як ремонтується. Словом, у домі був господар. А зараз я залишилася безпорадна, як мала дитина, одна у великому домі. І мені тільки й залишилося, що розмовляти з його портретом: «Володю, ти намагався мені щось сказати, а не сказав». А він мені так багато чого не сказав… Хотів, але я не бажала слухати, обривала, мовляв, то не мої справи. Думала, що він вічний… Тепер я розумію, що він готував мене, бо інтуїтивно відчував, що скоро піде.
Вже п’ять років, як він був на пенсії. Дивився за садом, газонами, займався внуками, захоплювався рибалкою, полюванням. Мав дуже багато друзів і намагався допомогти усім, кому можна. Можливо, саме тому на його похорон зійшлося півміста.
… Він погано почувався в останні місяці. Адже у нього була ниркова недостатність, і він одинадцять років жив з донорською ниркою. Потім один за одним пішли інсульти… Зношувався, а колись він був майстром спорту з боксу.
… Зрозуміло, що час усе згладить. А поки що я не бачу сенсу в житті. Звичайно, у нас двоє дітей, п’ятеро онуків, усі вони мене підтримують, але в них своє життя. А ми трималися одне одного і дорожили цим. Тому не хочу вірити в те, що його нема, намагаюся йти з дому, бо кожна річ нагадує про нього. Я батька поховала, двоє братів молодими пішли з життя, але так боляче і порожньо не було ніколи».

… І померла стоячи
31 грудня Надії Петрівні Погосян мало виповнитися 61 рік…
Останнім часом вона займалася політичною діяльністю, очолювала Хмельницький міський осередок «За Україну», організацію роботодавців «Хмельниччина», Всеукраїнську громадську організацію «Асоціація приватних пекарів та кондитерів». Активно підтримувала наших пекарів, завдяки її асоціації торгова марка «Насолода», пройшовши практику у Франції та Польщі, здійснила прорив, а спеціалісти із «Маминого хліба» також навчалися практично безкоштовно...
Проте, мало хто знав її як людину, про силу волі якої можна було б написати книгу.
«Мама відчувала, що помирає, - каже син надії Петрівни, Сергій, - і за два дні до смерті сказала мені: «Я все головне в житті зробила». Вона боролася до останньої хвилини і пішла з життя, можна сказати, стоячи, - попросила посадити і сидячи померла.
У мами прорвала виразка, і вона терпіла страшенний біль. Лікарі пропонували операцію, але одночасно казали, що вона її не перенесе».
Аналогічна ситуація була на початку 80-х, коли в Надії Петрівни виявили рак. Чоловік одразу ж покинув її, залишивши з двома дітьми. Тоді їй також пропонували операцію, і так само один старий досвідчений лікар сказав, що після неї жінка довго не проживе. А так - протягне ще пару років. І вона відмовилася від операції, сподіваючись, що за цих кілька років хоч трохи підтримає дітей. Сергійкові тоді було тринадцять років, Тетянці - сім. І всі надії поклала на нетрадиційну медицину - трави і муміє. І сталося диво…
«Коли мамі стало краще, вона зайнялася бізнесом, - розповідає Сергій. -
Починала з нуля. Разом з вітчимом на власній кухні пекли пончики та пиріжки, продавали біля магазину, і на вилучені гроші розкрутилися».
Але в 96-97-х роках почалася рейдерська атака. Щоб урятувати життя чоловіку, всупереч його бажанню розлучилася з ним, і змусила поїхати додому в Єреван.
… Тоді вона втратила все. Залишившись без житла, влаштувалась домогосподаркою у досить неприємних людей, знімала дешевеньку квартиру без меблів, усі троє спали на підлозі і були часи, коли по кілька днів не їли нічого.
… Через якийсь час спробувала самотужки відновити бізнес, але тодішня влада не дала цього зробити. Тоді вона зайнялася громадською діяльністю.
Допомагала іншим, мала багато планів...
«Мама була оптимісткою, ніколи ні на що не скаржилася. Навіть будучи смертельно хворою, - продовжує Сергій. - І часто казала: «Я планую померти у 120 років, у літаку, який летить на Балі…». 15 листопада її не стало. Полетіла на своє Балі, і світ став біднішим на одну світлу душу…