Гаряча тема:
- Війна
Микола Мазур: «Незалежність – це коли ти можеш бути самим собою»
З Мазуром-старшим – одним із співавторів монументально-скульптурної композиції «Віра. Надія. Любов», котра на День Незалежності з’явиться на головному майдані Хмельницького, ми зустрілися напередодні свята. Місце зустрічі вибирати не довелося – кав’ярня на розі майдану. Аби, ласуючи невеликими ковтк
Досьє:
Микола Мазур, монументаліст, скульптор, живописець-станковіст, графік, педагог, народний художник України.
Народився 2 січня 1948 року.
Вдівець, має двох дітей та двох онучок.
«Навіть раб може бути незалежним»
– Миколо Івановичу, що для Вас – незалежність?
– Колись був такий грецький філософ-байкар – Езоп. Він був рабом. Як думаєте, Езоп був залежним чи ні?
– Якщо раб, то однозначно, – залежним...
– А я думаю, він був настільки незалежним ні від кого, що його згадують досі. А ось прізвища його господаря так ніхто і не знає. Насправді, українці завжди були і є вільними, як і решта людей. Ніхто не повинен почуватися рабом – це головне. Розуміти те, що саме ви хочете від життя; жити так, як вам цього хочеться (з урахуванням обставин, до яких ви потрапили), творити так, як хочеться, бути самим собою – це і є незалежність.
– А якщо заздрісники пхають палиці в колеса?
– Мені багато разів казали, «він якийсь неадекватний», «він нічого не вміє», «його вигнали з художньої школи»... Але я ніколи не зважав на це. У 28 років був головою ради директорів при Міністерстві культури. Написав програму для художніх шкіл України. Але коли помітив, що там глухий кут і немає можливості займатися творчістю, я все це покинув. Пішов на чермет варити металеві цяцьки, які ви бачили в наших парках. Чому я варив ці забави, коли міг робити пам’ятники Леніну і Дзержинському? У мене були інші принципи. Ліпше зробити металевого звіра, на якому від задоволення пищать усі діти, ніж виліпити ще одного Володимира Ілліча.
– Леніна робити відмовилися, однак Ваш металевий Сталін у холі кінотеатру «Планета» до сих пір заворожує малюків.
– Ви про цього хлопця на паровозі? Так, це Йосип Віссаріонович, але це ще й серйозна казка Глібова. Тут є вовки, які розправляються з козенятами, горе-мати коза, яка привела сюди своїх діток, мавпи – це політичні діячі, а слон – народ. Сталін їде на паровозі в один бік і волочить за собою слона, який хоче іти в протилежний. А мавпи стрибають, їм то що!
– Щоб Ви змінили у Хмельницькому?
– Зніс би надгробний камінь місту, який стоїть на вході у парк Чекмана. Коли приходиш туди з надією побачити щось добре і світле, а бачиш цю брилу, перше враження – напевне, тут сталося щось недобре. Лише двох гвоздик і не вистачає... Хотілося б змінити цей надгробок на радісну і душевну скульптуру, на якій танцювали б діти.
«Віра. Надія. Любов»
– До того як почалися перетворення, на Майдані Незалежності стояв вождь народів. «Йому в парку комфортніше, – жартував Іван Бухал, – Надія Крупська казала, що він любив природу!». (сміється – прим. авт.). Так ось, коли забрали Леніна, залишився «чорний квадрат». А майдан став схожим на цвинтар. Була пропозиція поставити на те місце Богдана Хмельницького на коні. І чиновники навіть погодилися, але так і не змогли домовитися, до кого ж кінь стоятиме передом... Тому Богдан на своєму коні залишився біля філармонії. Хоча і там йому не місце.
– А де Ви бачите бронзового гетьмана?
– Можливо, на місці недолугої пальми, що «виросла» на березі Бугу неподалік «Епіцентру». Це занадто масштабний пам’ятник, якому потрібен простір.
– У конкурсі на заміщення вакантного «чорного квадрату» у Вас були серйозні конкуренти?
– Я взагалі не брав у ньому участі. Але прийшов до мене Михайло Чекман і каже: «Треба, Миколо, щось робити». І ми з сином Богданом почали працювати. Сотні варіантів і одне питання: що може бути в цьому місті на цьому майдані? Тут треба було щось таке, що було б поза віком, національністю, політикою і всім тим, що втрамбовано у наших головах під словом пам’ятник. На ідею, формування і пластику витратили майже два роки. Згодом нашу родинну роботу багато обговорювали на засіданнях міської та обласної рад, вона пройшла чимало комісій. Але ми все ж таки перемогли! Спершу головний монумент області планувалося виливати із бронзи. Але за десять років безгрошів’я зупинилися на штучному сплаві. «Пісні землі Подільської», а саме така перша назва «Віри. Надії. Любові» – це не просто скульптура, а бажання сказати людям про те, без чого вони не житимуть. Бо пісня – вічна, так як і вічна любов, надія і віра. «Ми могли зробити цих жінок оголеними, без натяку на національність чи історію. Але оскільки живемо на цій землі – мусимо співати тим голосом, який дав нам Бог і говорити тією мовою, якої навчила мати. Тому ми з Богданом одягаємо їх у вінки з пшениці і маків, робимо костюми з вишивками. З іншого боку, десь далеко у небесах, літає Кобзар з кобзою. Коли політики виходять з обласної ради, цей патлатий хлопець з бородою співає їм пісню: «Добре вам буде жити, браття, у своїй сторонці».
– Як Ви ставитеся до фінансового ажіотажу, який уже досить давно точиться навколо Вашої скульптури?
– Для мене як художника фінансовий бік справи не цікавий. Цим займаються капіталісти. Коли у вас народжується дитина, ви ж не думаєте про те, що вона повинна відшкодувати вам усі ваші затрати... Або візьмімо греків: вони один раз нагодували художників, а художники і досі годують їх: помилуватися грецькою архітектурою з’їжджаються туристи з усього світу. У нас немає нічого. А знаєте чому? Є таке українське прислів’я: чого бідні – бо дурні. Чого дурні – бо бідні.
Про життя після смерті і зв’язок із космосом
– Творчим людям властиво впадати у депресії. Як Ви боретеся із ними?
– Якось ще в юності я потрапив у дуже складну ситуацію, про яку зараз не хочеться й згадувати. Я мав би стати калікою. Коли в одній із московських клінік я побачив як люди страждають, якими обрубками вони звідти виходять, – зрозумів, що мої страждання нічого не варті. Життя прекрасне! І щоразу, коли я залітаю у якусь-таку страшну ситуацію (а їх у моєму житті було дуже багато, не дай Бог комусь пережити), виходячи з них, думаю: як добре, як класно, що я дихаю і бачу це небо.
– Ви вважаєте себе щасливою людиною?
– У мене 11 років немає дружини... З Людою ми познайомилися в Одеському художньому училищі імені Грекова. Вчилися на одному факультеті. Я приїхав у Хмельницький заради неї. Три місяці спав на лавочках, щоб тільки бути з поруч із нею. Ладен був віддати за неї життя. Одного разу підійшов і сказав: «Я кохаю тебе! Так люблю, більше, ніж себе!». А вона не повірила... Уявляєте? Люда – моя любов, мої сподівання! Свою тугу за нею я можу виливати на полотнах і гравюрах, на них я можу сам собі страждати. Але коли в своїх скульптурах я виходжу на майдан, то хочу, аби люди раділи і відчували піднесення. Завдання мистецтва – дати людям надію, аби їм хотілося жити.
– Вірите у життя після смерті?
– По буддизму художник – це остання стадія перебування на цій планеті. Коли моя душа піде в небо, а тіло залишиться в землі, мені дадуть пензель і я створюватиму нові світи. Звісно, якщо я заслужив цього. Якщо ні – повернуся на землю туманом, травою, чи краплею дощу…
– А – у НЛО?
– Знаєте, чому я такий патлатий? Це мої антени – я так з космосом зв’язуюся!
Сім’я, у якій всі – творчі
– Хто домінує у вашому творчому тандемі Мазурів: батько чи син?
– У нас дуже багато спільних робіт. У творчості ми колеги, які розуміють один одного з півслова. Та й наше спілкування не таке, як у батька з сином, а швидше – як у друзів. Богдан – геніальний художник. Бог послав мені величезну радість – мати таких дітей.
– Кажуть, що Ваш Богдан «переплюнув» Вас самого.
– Богдан – наймолодший Шевченківський лауреат, який отримав цю премію у 28 років за пам’ятник Параджанова у Києві. Але якось, коли таке сказали йому, він відповів: «Ми з батьком не плюємося». В мистецтві відсутнє змагання. Це єдина сфера, де немає конкуренції, тому що кожен говорить про себе своїми словами.
– Як реалізовується Ваша донька Оксана?
– Вона теж художник, закінчила наш Національний університет, де і залишилася викладати. Зараз доня у декретній відпустці, виховує – Яринку. Оксана має декілька виставок, але думаю, найкращий її твір – це мала.
– А у Вашій сім’ї є хто-небудь нетворчий?
– Таких немає: дружина була художником, діти – художники, невістка – художник, зять – скульптор, сестра – головний архітектор Херсонської області.
«Дозволяю онучці черкати стіни фломастерами»
– Звідкіля Ви родом і ким були Ваші батьки?
– Народився в степу, на Кубані. Оце перед вами останній із кубанських могікан! (сміється – прим. авт.). Перший поїзд побачив, коли мені було 10 років. Тоді наша сім’я переїхала у Нову Каховку. Батьки були людьми робочого класу. Мама – кранівниця. Батько – тракторист, а пізніше – механік по кранам, який дуже любив механізми і хотів, аби я теж ними займався.
– Наперекір батькові почали малювати?
– Не зовсім. Скільки я себе пам’ятаю – стільки й малюю. Та всі діти народжуються і малюють. У мене Яринка ходить з фломастерами і чиркає по майстерні, в хаті – скрізь. Богдан і Оксана точно так само малювали стіни по усіх квартирах, де нам доводилося жити, скільки діставали – стільки й малювали.
– І не шкода шпалер на нерозбірливі дитячі каракулі?
– Лінія – це цілий світ, вона зачаровує. Коли дитина її проводить, вона знає, що там намальовано. Тільки ми цього не бачимо.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами:
Тетяна Захарчук 22.08.2011 14:50
Микола Мазур - викладач кафедри дизайну ХНУ. Серед його випускників, як зізнався, сам митець, - художники, дизайнери, викладачі і, навіть, два генерали!))
Адміністратор 22.08.2011 14:44
Приносимо свої вибачення. Помилку виправлено!
Irina 22.08.2011 14:33
А де подівся мій коментар? З подружкою писали - її комент залишили, а мій що модератори вважають образливим для когось чи як розуміти? Так я там тільки хвалила Мазура.....
Бойчук Мар"яна 22.08.2011 12:10
Кульний чувак цей Микола Іванович!!! По-більше б таких в наших навчальних закладах! Діти б тоді ніколи не прогулювали, а слухали б з відкритими ротами)))) Де він викладає?
Бойчук Мар"яна 22.08.2011 12:09
Всі дуже люблять рахувати чужі гроші! Але чи багато серед нас знайдеться людей, які захотять днями і ночами виконувати свою роботу за "спасибі"?! за що ж тоді жити?
Ivanna 21.08.2011 14:10
Які люди живуть серед нас!!!!!! Багато разів стикалася з цим чоловіком в місті, але ніколи не думала, що він скульптор і, що стільки всього в Хмельницькому зроблено його руками. Дякую Вам за статтю і Миколі Мазуру за наше красиве місто!
Serhio 19.08.2011 17:29
WTF
Semmm 19.08.2011 14:03
А я за скульптуру обома руками. місто стане набагато кращим коли буде така монументалька композиція як робота Миколи Мазура
Викуся FOX 19.08.2011 13:58
мне эта скульптура не нравится, она не стоит таких денег...
депутат 19.08.2011 11:24
збір коштів і вся колотнеча навколо композиції - з вини влади, бо вони не могли пропустити, що такий грандіозний проект, та ще й підкріплений коштами з держбюджету пройшов повз
їхні кишеніних, а пан Микола тут ні до чого... він творець.Ірина 19.08.2011 10:32
Скульптура класна, погоджуюся, але що до неї мають вчителі і медики з Теофіпольського чи Віньковецького районів, які в добровільно-примусовому порядку здавали на неї гроші???? Нехай би з депутатів збирали - в них зарплата більше.
Irina 19.08.2011 10:14
Я виросла на його "металевих цяцьках", вони ж в Хмельницькому скрізь. Більше за Миколу Мазура для міста жоден політик не зробив... Так тримати! Молодець!!! :-)))