«А там, на небі, мій татусь»: історія Героя-захисника Романа Сіка з Дунаєвеччини

5 грудня 2023-го йому б сповнилося 31. Ненажерна пащека війни розпорядилася по-іншому. 11 жовтня молоденька дружина з донечкою, якій не було ще й двох, гралася на подвір'ї і ніяк не могла второпати, чому до них йдуть військові, медики і староста села.

«Цього не може бути!» – заперечувала фатальну звістку. Її Романа не стало вчора вранці. Помічник гранатометника, скажуть згодом побратими, під час свого другого бойового виходу, виконавши завдання, знищивши вогневу позицію ворога, що активно штурмував наші війська, кинувся рятувати пораненого побратима, який кричав від болю… Ворожа міна шансів не лишила. Роман Сік із села Лисець, що на Дунаєвиччині, загинув поблизу Єгорівки Донецької області.

Роман завжди запевняв, що все добре

Роман не знав батькової любові. Ненька, Лариса Степанівна, виховувала сина сама. Коли малому виповнилося пів року, переїхала до свого батька у Жванчик. Мама жінки померла, коли тій було лише 15. Роман пішов у другий клас, як Лариса Степанівна придбала хату у Лисці, й переїхали назавжди сюди. Бажаючи дати єдиній кровинці все якомога краще, жінка крутилася як білка в колесі, жодної роботи не цураючись. Та й удома завжди чимале господарство було. Тож змалку Роман мужньо зносив весь тягар чоловічої роботи. Все вмів, все знав, все встигав.

Закохані не чули душі одне в одному

Хлопчина захоплювався спортом. Чи не кожну неділю незмінно присвячував грі у футбол. Свого часу навіть кілька років був спортінструктором у дунаєвецькому центрі «Спорт для всіх». По закінченні одинадцяти класів здобув фах маляра-штукатура у Кам'янець-Подільському ліцеї №6. Майстровитий хлопець, що й так тямився у будівництві й ремонтах, тривало їздив на заробітки по закордоннях. Будував й ремонтував у Києві й Одесі. Скільки ж ексклюзивних інтер'єрів зроблено його золотими руками! Домівку свою капітально відремонтував-модернізував.

Роман з Оксаною планували поїхати на заробітки, щоб заробити на квартиру в обласному центрі, аби в Милани були якнайкращі умови

«Ми з Романом жили на одній вулиці, – розповідає 24-річна дружина Оксана. – Він дружив з молодшим братом моєї мами. Тож бачилися ледь не щодня. Але зрозуміли, що послані одне одному небом, коли мені було 18, а йому - майже 27. Справжній, мужній, сміливий, веселий, компанійський, щирий, щедрий, напрочуд ерудований і кмітливий, розсудливий і виважений, затятий господар, той, хто завжди приходив усім на допомогу, він не міг не залюблювати в себе. Стали зустрічатися. У серпні 2021-го весілля зіграли. Велике, на 200 осіб. А в грудні Милана народилася. Як він чекав донечки! Мені робили кесарів розтин, тож на партнерських пологах йому поклали кровинку на груди. Він так пишався батьківством! Купав, пеленав, годував, вночі до неї вставав. Ладен був прихилити небо. Ми мріяли поїхати разом за кордон, заробити на квартиру в обласному центрі, бо прагнули якомога кращих умов для Миланочки».

Новонароджене янголя положили татусеві на груди

З народженням донечки Роман закинув заробітки, трохи працював дизайнером-ландшафтником у Дунаївцях. Було біля чого наробитися й вдома. Батьки дружини подарували молодятам один садок, дбайливий господар заклав інший. Сам побудував сушарки. Плоди ж бо з більше півтори сотні слив, яблунь й іншого потрібно було якісно висушити, щоб мали товарний вигляд.

Роман був найкращим у світі татом

З перших днів повномасштабного вторгнення Роман, за плечами в якого строкова служба у прикордонних військах, поривався боронити рідну землю. Дружина все ж вмовила, щоб не йшов, бо ж що вона сама з чотиримісячною донькою робитиме. Мати Романа (адже жили молодята з нею) в той час в Польщі на заробітках була. У грудні 2022-го вручили повістку. Тоді, розуміючи, що кохана й справді не впорається сама з донечкою і чималим господарством, уже сам попросив відтермінування.

Сім'я любила проводити разом час

У червні 2023-го вже був у Рівному. В липні дружина їздила до нього. А в серпні на один день Роману вдалося приїхати додому. Востаннє. Та хто ж знав... Хто знав, що востаннє націловує рідних, востаннє усміхається в рідних стінах… Дружина зауважила тоді, що війна суттєво змінила її Рому: він став старшим, мовчазнішим, задумливим.
20 вересня чоловік був на Донеччині. Телефонував рідним за першої-ліпшої нагоди, хоч зв'язок був вкрай поганим. Завжди запевняв, що все буде добре. Зателефонував 9 жовтня увечері. Сказав, що йтимуть на завдання, кілька діб буде не на зв'язку. Його не стало уже на ранок. А рідні ще добу так терпляче чекали дзвінка…

Світлини залишаються, людини вже нема

Милана, стверджує дружина, дуже схожа на батька, чітко простежуються у ній його феноменальні впертість й наполегливість, бажання все вміти і розуміти.

«Вона не по роках доросла, - плаче, що не бачить коханий доньки, жінка. – У свої неповні три такі запитання мені ставить, що й не завжди можу відповісти. Вона – єдина наша зі свекрухою розрада, Романове продовження, татова донечка. Тож сенсом життя тепер стала мета поставити її міцно на ноги, щоб рідний з неба пишався».

Роман любив вкраїнські краєвиди

Боєць нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно. На фасаді рідної школи на його честь встановили меморіальну дошку. Та тільки нічого у світі не замінить батьківських, чоловічих, синівських любові, усмішки, підтримки і тепла.

Тепер він зустрічає щоранку школярів

Оксана спершу ходила до коханого на кладовище щодня. Запалювала лампадку. Згадувала щасливі довоєнні дні, спільні подорожі. Плакала. Крижаніла. Але, здавалося, зігрівалася його теплом. Нині ходить рідше: кажуть, так не можна. Проте біль не вщух. Та й чи вщухне він бодай колись?