Українська дійсність наразі часто схожа на сон: хочеться вщипнути себе, щоби прокинутись

У пошуках книги

…Щороку вранці 1 січня всі наші домочадці, ледве розплющивши очі, поспішають до ялинки: що там новорічної ночі приніс Дід Мороз? Колись він носив подарунки – і то зазвичай солодощі – лише нашим дітям. Та відколи вони подорослішали і почали заробляти, Дід Мороз вочевидь розбагатів і почав класти під нашу ялинку щось цікавеньке і для нас із чоловіком. І слід відзначити, що розвідка у нього поставлена класно: він завжди знає, що саме нам потрібно.

Цього року він також не помилився, подарувавши мені роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Щоправда, з підклеєним скотчем корінцем. «Пошкоджений, бо останній примірник забрав із «Книжкового світу», – проявила обізнаність у дідморозівських клопотах донька. – Шукав у Києві на Петрівці «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – а хоч би в кого одна книжка завалялася. Кажуть продавці, що перший десятитисячний наклад народ змів із прилавків за день. Он у нас на роботі всі читають, усі обговорюють, усі захоплюються».

Те, чого не знайшов наш фантастично поінформований Дід Мороз – перший прозовий твір геніальної української поетеси, що викликав такий шалений ажіотаж, – ми все ж придбали днями: теж у хмельницькому «Книжковому світі». «Розбирають на очах, – сказала директор книжкової крамниці Людмила Рибалко. – І Забужко в нас гарно йде». А в книжковому залі додали: «Оце всі питають за Матіос – «Вирвані сторінки з автобіографії». Наразі немає, але і її «Солодка Даруся», і «Нація» розходяться швидко».

Ще б: таких крутих рекламних агентів отримала письменниця – Генпрокуратуру, Міністерство внутрішніх справ. Бо ж саме Генпрокуратура, оперативно зреагувавши на запит нардепа-комуніста товариша Цибенка – як це так, мовляв, що якась там Марія Матіос сміє порівнювати пам’ятник Невідомому солдату з м-м-м…, так би мовити, предметом найбільшої чоловічої гордості; це ж ображає почуття ветеранів! – негайно кинула міліцію на пошуки авторки і її книжки. Хоч скільки того діла для наших доблесних правоохоронців – розшукати відому письменницю, лауреата Шевченківської премії, котра легально мешкає в столиці нашої Вітчизни – місті Києві?! Але ж ні – високопрофесійні українські пінкертони пішли по колишніх сусідах письменниці, у видавництво, книгарні, почали розпитувати про Матіос, коло її знайомств, інтересів… І Матіос, одна з найпатріотичніших українських літераторів, усе зрозуміла правильно: її переслідують і залякують. І через засоби масової інформації звернулася до Генерального прокурора Пшонки і міністра внутрішніх справ Могильова: чому, за що і нащо мене шукати, коли я ось? А вони, побачивши обурену реакцію українського суспільства і шок західноєвропейських інтелектуалів від такої середньовічної дикості, негайно і навідріз відхрестилися від пошуків Матіос і її книжки.

«Випадок Марії Матіос – це така несусвітня ганьба для країни, яка в ХХІ столітті намагається декларувати європейські пріоритети, – не приховував обурення один із найпопулярніших українських письменників Юрій Андрухович. – Ще трохи – і режим буде вимагати спалення книг».

Який рік надворі?

І хотілося б думати, що Андрухович гіперболізує, а прокуратура разом з міліцією просто перестаралася, в поті чола відпрацьовуючи збільшене фінансування своїх структур (у бюджеті на 2011 рік витрати Генпрокуратури збільшено на 77,8%!). Але все те, що останнім часом відбувається з українською книгою, українською мовою, українським мистецтвом і українським інформаційним простором, змушує думати про цілеспрямоване витіснення всього українського з України, розмивання національної основи культурної політики і свідомого змішування, а тоді й підміни, самобутньої української культури сумішшю «культур братніх народів», точніше – російською.

Така сьогодні – державна політика (тільки вдумайтеся!) Української держави.

І це зовсім не перебільшення. Навпаки – не було б пізно про це говорити. Точніше – протидіяти цьому підступному повзучому процесу. Відвертому, зухвалому й цинічному.

За прикладами не треба далеко ходити. Досить увімкнути Перший національний телеканал, зобов’язаний статусом, статутом і платниками податків бути і українським, і національним. За нового керівництва він не тільки підкреслено денаціоналізувався, а взагалі загубивсь у часі й просторі. Різдвяно-новорічний цикл свят 2011-го на УТ-1 катапультував телеглядачів у махровий совкізм. Невідомі радянські фільми ще сталінських, либонь, часів (в кожному разі, я зі свого хрущовсько-брежнєвського дитинства вже такої прямолінійної пропагандистської каламуті не пам’ятаю) з недремними піонерами-слідопитами і хижими ворогами радянської влади, псевдоісторичні мультфільми у формі «русских народных сказок», нескінченні інтерв’ю Дмитра Гордона з персонажами російського чи й радянського маскульту, що переривалися хіба що такими ж безконечними концертами бездарної російської попси (яка, щоправда, могла видатися вершиною пісенної творчості на тлі чи не єдиного на УТ-1 представника української естради – безголосого, та вперто співаючого ректора Михайла Поплавського) – усе це наче намагалося повернути час (і нас) десь у середину минулого сторіччя. Засилля наглого російського шоубізу і неприхованої радянської пропаганди на екрані Першого національного (?) було в ці дні настільки тотальним, що видавалося особливо витонченою формою катування (може, й справді? Недарма ж Юрій Луценко казав, що у Лук’янівській в’язниці телевізор показує тільки УТ-1).

Чому ж дивуватися, що на інших телеканалах ситуація не набагато  українськіша. «Інтер» давно не приховує свого проросійського обличчя. В останній рік його семимильними кроками наздоганяє «1+1» у своїх «суперпроектах» на кшталт «Зірка плюс зірка», свідомо вносячи у підсвідомість глядача знак рівності між російськими і українськими «зірками». Та й де вони, ті українські зірки? Суцільно рускоязичная публіка: Ірина Білик, Гарік Крічєвскій, Настя Камєнскіх та іже з ними. Причому, якщо даний проект у російському телеекранному форматі – цілком серйозне й місцями навіть патріотичне шоу, то в українському варіанті – якась пересмішницька клоунада. Як, утім, і більшість передач подібного штибу, наче покликаних ілюструвати, що ці хохли ні на що інше не здатні, крім як пришелепувато висміювати самих себе.

Після таких передач уже сприймаєш як належне той факт, що термін «українське кіно» стосується російськомовних фільмів з сюжетами, які можуть відбуватися де завгодно: про їхнє «українське» походження свідчать хіба що вгадувані на екрані київські вулиці чи титри з посиланням на українську студію, телеканал чи режисера.

Знову ж таки – чому дивуватися? Адже чинна влада робить усе можливе, аби Україна з кожним днем ставала все менше українською. Особливо докладається до цього міністр освіти Табачник: невтомно, послідовно, цілеспрямовано. Чого вартий лише проект Концепції мовної освіти в Україні, розроблений міністерством освіти. Його принципові положення щодо мовної політики, скажімо, сформульовані так віртуозно, що однаковою мірою можуть стосуватися як державної української, так і російської мови. Тож усі розуміють, що на практиці це гарантуватиме однозначні преференції російській.

«Воюють підручники», – казав про таке явище Бісмарк, підкреслюючи цим, що основоположний вплив на свідомість громадянина  мають знання й поняття, закладені в нього з дитинства – школою. На ролі школи видатний будівничий німецької нації наголошував усе життя: «Німеччину створив шкільний учитель».

А що ж творять нині в Україні Табачник, УТ-1 та «Інтер» разом з правоохоронцями, що вистежують українських письменників? Державу без нації? Чи – малоросійську губернію нової російської імперії?

В кожному разі, те, що оточує нас нині не лише в культурі, а й у політиці та економіці, дуже  схоже на це. 

Закон фізики

Давно День Соборності не перетворювався на таке всенародне свято, як цього року. Тільки через те, що опозиція вирішила використати його як привід для єднання. І, вчасно усвідомивши, що краще очолити те, що неможливо побороти, влада доклала всіх зусиль, аби самій бути серед організаторів торжеств.

Якби ж вона завжди так встигала. Бо ті антиукраїнські кроки, яких вона за перший рік своєї діяльності наплодила на диво багато, миттєво породжують опір. Не лише в парламенті – а в пересічних, так би мовити, громадян. Хоч колядки в метро, символічні  ланцюги злуки, зростання цікавості до сучасної української літератури й культури – це, ясна річ, зовсім не боротьба  із владою. Це просто національна самоідентифікація людей, свідомих своєї українськості.

Ви не помічаєте? – їх більшає з кожним днем.