ye-logo.v1.2

Костянтин Жданов: «В моїй колекції кілька шуб та однокімнатних квартир, яка дружина таке терпітиме?»

Культура 5832

Костянтин Жданов, відомий в місті фотограф, директор єдиного в Україні музею фотомистецтва, у якому всі експонати з його власної колекції. У 2007 році разом з колегами заснував спілку фотографів Хмельницького. Зараз працює над створенням дитячої студії фотографії. Про себе каже, що «Костянтин Жданов

Кажуть, що по очах видно справжнє ставлення людини до когось або до чогось. Якщо це твердження правильне, то Костянтин Жданов по-справжньому любить свою дружину Наталку, двох доньок та … фотографію. Про фотосправу він може говорити годинами і видавати все нові і нові факти, твердження та ідеї. Та коли говорить про дружину, в нього не просто очі горять, а навіть змінюється інтонація і тембр голосу. Каже, що минулого року, коли вони відсвяткували п’ятнадцять років спільного життя, Наталка врешті-решт зізналася, що «з чоловіком їй пощастило».
– І це на п’ятнадцятому році спільного життя?
– Ну, вона може й раніше про це знала, але, розумієте, – терпіти стільки років все оте дрантя, як вона казала, в квартирі, не кожна жінка буде. Спочатку в нас було якесь непорозуміння і вона реагувала як усі жінки – навіщо це зносити додому, воно погано пахне, іноді віддає пліснявою. Але згодом все владналося. Вона багато терпіла, адже в цій колекції, і шуби, і кілька однокімнатних квартир. Колекціонери – це ж хворі люди, в хорошому розумінні цього слова. Це захоплення не лікується так само, як ігроманія чи екстремальні захоплення.

«Ділю фотографів на колег і не зовсім…»
– Ви завжди знали, що будете фотографом?
– Ні. В школі я вивчав тільки те, що мене цікавило, тобто мову, літературу, історію, географію. В дитинстві я хотів бути моряком, плавати світом, подорожувати. А пізніше, в часи перебудови, коли в журналі «Огоньок» пішла «чернуха» про розстріли, сумнівні дії влади, я цього всього начитався і вирішив стати «верстатником» на заводі. В мене були п’ятірки з тих предметів, які мене цікавили, тверді трійки – з усіх решта і двійка за поведінку: я піонерський галстук носив у кишені. Коли я здав документи в училище на «верстатника», мама мене три тижні вмовляла йти вчитися на фотографа, бо її знайомив набирав групу, і я мав би піти навчатися до нього, щоб в подальшому не працювати так важко на заводі, як вона. Через три тижні вмовляння я погодився.
– З тих пір Ви і колекціонуєте фотоапарати?
– Почалося все в 1990 році, коли мені до рук вперше потрапив старий дерев’яний фотоапарат. З того часу я їх купував, обмінював, дарували і назбирав більше півтисячі старовинних фотоапаратів, майже дві сотні фотографій кінця XIX, початку 20 століття. . Загалом в мужеї більше тисячі експонатів.
– Чому Ви таке багатство віддали в музей?
– Колекцію не варто збирати для того, щоб вона припадала пилом десь у шафі, а її власник, час від часу перебирав і тихенько наодинці тішився, що вона в нього є. У моїй колекції фотоапарати кількох поколінь фотографів і я дуже радий, що вона є частиною музею фотомистецтва, до речі – більшою його частиною. Такий фотомузей як у нас – перший в Україні і третій в СНД та Європі. Подібні музеї є в Нижньому Новгороді (Росія) та Дрездені (Німеччина).
– Вашу ідею про створення музею підтримали одразу?
– Так. Скажу більше, коли я запропонував створити музей, Сергій Іванович Мельник не просто підтримав ідею, а й наполягав на тому, що він має бути розташований обов’язково в центрі міста, на першому поверсі та в історичному будинку. Хочу наголосити, що це музей комунальної власності. Після довгих пошуків приміщення ми зупинилися на колишньому будинку готелю «Континенталь», що на вулиці Проскурівській, 56, побудованому в 1910 році. Депутати одноголосно підтримали ідею створення музею фотомистеца та виділили кошти на ремонт та обладнання. Тепер нам, по доброму заздрять колеги-фотографи з усієї України.
Ще коли я вчився, знав, що хочу працювати і отримувати від роботи не лише матеріальне, але й моральне задоволення. В мене все співпало і я свою роботу дуже люблю. Взагалі вважаю, що все потрібно робити з любов’ю. Ненавидіти теж.
– Колеги-фотографи Ваші погляди розділяють?
– Фотографів я ділю на колег і не зовсім… Я знаю людей, які багато років фотографують, а фотографувати так і не навчилися. Вони дивляться у видошукач і бачать 3,50 або ковбасу. З колегами ми спілкуємося, заробляємо гроші, організовуємо виставки, а з іншими - намагаюся справи не мати. От ми зараз плануємо при музеї відкрити дитячу студію фотографії. Будемо вчити дітей бачити, а не просто фотографувати. Сьогоднішні діти інші, вони розумні і щирі. І вже зараз потрібно починати робити хоч щось для збереження цього покоління. Тому я намагаюся мати справу лише з професіоналами. Працюю з ними, створюю якісь проекти ну, і часом гроші заробляємо. Адже в мене троє дівчат, їх треба одягати, навчати, задовольняти їхні примхи, а це задоволення не з дешевих.

«Вдома – жодної конкуренції»
– У Вас взагалі вдома таке собі «жіноче царство».
– А для чого мені конкуренція? В мене красуня дружина Наталка, дві донечки – Даша і Алінка і навіть хом’як і та дівчинка – Полуничка. У нас в сім’ї затишок і комфорт, живеться нам прекрасно. Маємо свої традиції – щовечора разом сідаємо вечеряти. Я цього дуже хотів ще змалку, але в батьків у нас була дуже маленька кухня і ми не могли собі цього дозволити. Тепер ми влаштовуємо сімейні вечері, мої дівчатка люблять запалювати свічки, ми разом щось готуємо.
– Ну, якщо у Вас одні дівчата, то Ви напевне не готуєте?
– Навпаки. Я дуже люблю готувати і роблю це із задоволенням. Плов, домашню ковбасу, а взагалі, найбільше люблю готувати м’ясо. У нас із братом навіть є свій фірмовий рецепт приготування, називається «М’ясо братів Жданових». Беремо хорошу, нежирну свинину, розрізаємо м’ясо на смужки товщиною з палець, і обжарюємо до рум’яної скориночки, поки сік, який виділяється з м’яса не стане коричневим на стінках сковорідки. Весь жир, який виділився після обжарювання, виливаємо, до м’яса додаємо півлітра(!) домашньої сметани – не більше і не менше, сіль і перець за смаком. Головне – не закривати кришкою. Таке м’ясо можна їсти як самостійну страву, так і з гарніром. Воно настільки досконало виглядає, що його навіть прикрашати не потрібно. (Ковтаючи слинку від апетитних спогадів, Костянтин продовжує вихваляти свою Наталку і «здавати» свої недоліки). Я люблю все домашнє, смачне і зроблене руками моєї Наталки або власноруч. В мене дружина взагалі все смачно готує. А який в неї смачнючий борщ! Та й дівчатка в мене молодці, нам допомагають і самі готують.
– У Вас така сімейна ідилія: дружина ідеальна, доньки – красуні і розумниці…
– Насправді буває по-різному. Я людина дуже емоційна – швидко запалююся, і так само заспокоююся.
– А бувають моменти, коли Вас не можна чіпати?
– Бувають. В мене дружина по щелепі бачить, коли мене краще не чіпати. Вона ж мене знає (сміється).
– Що Вас найбільше дратує?
– Коли чужий час не вважають за товар, тобто кажуть: ваше замовлення буде готове завтра, а коли приходиш – прийдіть через тиждень. Ще дістає «раздолбайство» і нечесне відношення до людей.
– Відходите довго?
– Інколи достатньо п’яти хвилин і щоб обійняла донечка, а інколи – півдня думаю. Але я вірю, що добрих людей більше. Просто погані частіше попадаються на шляху.

Найбільше диво – це людина
– Ви в дива вірите?
– Звичайно. В моєму житті було кілька чудес. Моїй мамі колись лікарі сказали, що є надія на двадцять відсотків, що вона буде жити. Вона вижила завдяки своїм молитвам і вірі в Бога. Потім моїй сестричці поставили діагноз, несумісний із життям. Поки її оперували, ми сиділи у передпокої і всі молилися. Лікарі сказали, що нічого не виявили і вона вижила – це для нас усіх було найбільше диво. А взагалі, найбільше диво – це людина, адже кожна людина – це цілий всесвіт. Диво – це діти. Коли слухаєш мрії або роздуми п’ятирічної дитини про які серйозні речі, гадаєш звідки в неї такі думки? Оце диво!

Костянтин Жданов і …
… політика.
Я і політика – це речі несумісні. Не йшов туди і не піду. Вважаю це найбруднішою справою, яка тільки може бути. Хоча, там є насправді окремі порядні люди, які хочуть щось робити, але їм не дають і не дадуть. Якщо говорити про політику, то я б займався тільки одним – формуванням громадянського суспільства. Це проблема, про яку потрібно кричати! Хто тебе поважатиме, якщо ти не поважатимеш сам себе? Коли у Франції сказали, що піднімуть пенсійний вік не на п’ять років, як у нас, а на два і там одразу вишли на вулиці вісім мільйонів людей – оце громадянське суспільство. Вони пишаються своїм Наполеоном, своїми круасанами… а ми? Ми ж велика нація, з історією у кілька тисячоліть, культурою. Та в нас є чим пишатися!
… відпочинок.
Це обов’язково сім’я, природа, фотоапарат, шашлики. Інколи навіть чарчина чогось доброго і міцного з друзями або колегами.
… алкоголь.
Люблю різний. Просто треба знати міру, коли і з ким пити. Адже культура країни і людини, зокрема, визначається кількома чинниками – мовою, піснею, кухнею і алкоголем. Кожен народ має свою культуру пиття: шотландський віскі, українська горілка. Я теж люблю коньяк, горілку, можу і самогон пити, якщо смачний.
… гроші.
Завжди трохи не вистачає. Але з грошима треба розлучатися легко. Любити їх не треба, поважати немає за що, їх потрібно рахувати.
… життя.
Життя – це те, що ми про нього думаємо. Коли я був молодший, то в мене були тільки білий і чорний кольори, а коли я став фотографом, то дізнався, що від чисто білого кольору до чисто чорного, залежно від шкали, тридцять два відтінки або шістдесят чотири. Тому зараз до життя ставлюся легко. Вважаю, що все потрібно робити з любов’ю, спілкуватися з позитивними людьми, мати віру в майбутнє, країну, сім’ю і обов’язково в Бога. Для спілкування з Ним посередники не потрібні.
 

Коментарі:

Ирина 24.12.2010 19:07

красиво написано. и Жданов хороший человек, только вот в газете вашей плоховато напечатано. по сравнению с другими номерами, не красиво, как то.

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую