Гаряча тема:
- Війна
Наталя Паляниця: Бути собою - найскладніше завдання
Якби можна було охарактеризувати людину одним словом, телеведучу та виконавицю естрадних мініатюр Наталю Паляницю я назвала б «Щирість».
Якби можна було охарактеризувати людину одним словом, телеведучу та виконавицю естрадних мініатюр Наталю Паляницю я назвала б «Щирість». Саме завдяки цій якості їй вдалося стати нестандартним автором на обласному Хмельницькому телебаченні і так незвично природно виглядати на екрані, навіть коли доводиться працювати у тривіальній студії, де лише ведучий-гість-стіл-крісла. І, звісно, перевтілюватися у різних героїнь у «Солодкій парочці» з Володимиром Павловським та смішити глядачів
Сама Наталка каже, що рецепт її успіху простий – вона закохується у своїх героїнь та героїв. Але чи пояснюється все тільки цим – ми з'ясовуємо, сидячи у гостях у її свекрухи, яку вона так само щиро, як робить усе в житті, називає «мамою». «У мене це вийшло якось природно, – пояснює Наталя Паляниця. – Одразу після одруження тітка мого чоловіка зауважила: «А чого це ти не називаєш свекруху мамою?». І Євгенія Єфремівна була насправді такою доброю до мене, що я одразу скорилася».
Мама робить нам смачнючий чай з трав, я розглядаю Наталчині дитячі фотографії, й намагаюся докопатися до істини…
«У ДИТИНСТВІ ГРАЛА У ДВОРОВОМУ ТЕАТРІ НА ЗАРІЧАНСЬКІЙ»
– У тебе на шкільних фото таке довге волосся. І взагалі виглядаєш як зразкова школярка, відмінниця…
– Ну, відмінницею я ніколи не була, була твердою «хорошисткою». Єдине – страшно активною. У всьому брала участь, все організовувала, за все відповідала. А з волоссям у мене ціла історія. Історія самоствердження, я сказала б. Я з дитинства мріяла про довгі коси. Але так уже повелося, що мама постійно коротко мене стригла. Пам’ятаю, з яким розпачем я ходила в перукарню. Вона розташовувалася у старих будинках на розі Кам'янецької та Подільської, там, де зараз красується Либідь-Плаза. Мама туди мене ледве волокла. Перукарям довго доводилося мене вмовляти, задобрювати, інакше я крутилася, як дзига. Пригадую, надають мені різних баночок-скляночок – хоч один був плюс: йшла пострижена, та не з порожніми руками. Так от, в першому класі мені нарешті дозволили волосся не відрізати. З якою гордістю я заплела тоді два маленьких мишачих хвостики! За десять років потім знаєш, яке волосся виросло... довгуще. Потім, в років 18, я вирішила: час стригтися. Кілька разів ходила в перукарню, й не могла наважитися відрізати, мама взагалі плакала. Але захотіла – значить треба робити…
– А я думала, що косу ти запускала, бо з дитинства мріяла бути актрисою, красуватися на екрані…
– Та ні, я себе не переоцінювала, для мене артисти – це були якісь небожителі. І хоча я ще в школі почала ходити в народний театр, грала усюди, де тільки могла, такого майбутнього для себе навіть не уявляла. До речі, у 70-роках ми переїхали жити на Зарічанську, і у нас був... дворовий театр. Прем'єри робили просто на вулиці – у нас там була така галявина. Ми, діти, грали вистави, а батьки були глядачами. Виходили, брали стільчики, сідали і дивилися, що там понапридумували їхні чада. Грали ми тоді, точно пам’ятаю, «Попелюшку», а ще робили лялькові постановки.
Цікавий був час... Уяви собі, як змінилося життя. Адже зараз всі пропадають біля телевізора або біля комп’ютера.
– До речі, якою була твоя перша зустріч з телевізором?
– В нашому будинку перший телевізор з’явився у тьоті Раї. Вона жила на 5 поверсі, і вечорами ледь не всі сусіди збиралися у неї в квартирі. Сідали і дивилися телевізор. Це була така магія! А потім кольоровий телевізор купили батьки моєї подружки. На екран наклеювали таку плівку з синьою, червоною та зеленою смужками, і зображення було ніби кольоровим. Чесно кажучи, тоді й гадки не було, що доля пов'яже мене з телебаченням.
«РОБОТА ПРОДАВЦЕМ НАВЧИЛА СПІЛКУВАННЮ З ЛЮДЬМИ»
– Але це було б логічним, щоб ти обрала творчу професію: захоплювалася театром, більше того, постійно була на сцені.
– Не все так просто. Я була гарною дочкою, слухала маму. А моя мама народилася у роки війни, бачила біду, пережила голод. Тому, напевне, їй здавалося: якщо людина працює в торгівлі, то вона цар і бог. Така особа не буде літати в хмарах, а зможе себе забезпечити. Вона хотіла саме такої долі для своїх дітей. Я не змогла їй заперечити. Тому після школи вступила в торговельне училище, а потім в Хмельницький інститут побутового обслуговування, на факультет «Технологія цукрового виробництва». Я навіть не уявляла, що це таке, думала, може будуть вчити робити цукерки...
Після того, як закінчила інститут, працювала в «Дитячому світі» продавцем. Ось такі кульбіти інколи влаштовує життя.
– Ніколи не шкодуєш, що втратила ці роки?
– Абсолютно ні. Адже це тільки на перший погляд здається, що продавець просто має дати вам якийсь товар. Насправді це була велика школа спілкування з людьми. А для мене і досі найцікавіший світ – це світ людини. Її думки, її вчинки.
«1 КВІТНЯ У «РАНКУ НА ПОДІЛЛІ» МИ ОДЯГНУЛИ ВЕЛИЧЕЗНІ ОКУЛЯРИ»
– І все таки увесь цей час ти не полишала народний театр.
– Я прийшла в Будинок культури ще в 9 класі. Пережила там трьох режисерів. Четвертим був Володимир Павловський. Він прийшов до нас із професійного театру, багато вимагав від акторів. Чимало було сліз і соплів. Багато хто не витримав і пішов.
– Пригадую, він виношував ідеї якихось грандіозних постановок, марив Сартром. А як же народився естрадний дует «Солодка парочка»?
– Це були нестабільні часи перебудови. Спочатку ми хотіли створити театр-студію. Тоді ж почали працювати над малими формами. Думали, звісно, що це так несерйозно, що це крок назад, а виявилося згодом – що вперед. Коли придумали «Солодку парочку», вирішили випробувати свої сили на сільському глядачеві. Думали – півтори години тільки ми вдвох на сцені – хто це витримає?! У Володі була знайома завклубом в одному із віддалених районів. Пригадую, це була зима, сніг – хоч собаку до комина прив’язуй, а ми пхаємося в клуб. Приїжджаємо, а людей – повний зал. Дуже хвилювалися, але виступ вдався. Як нам тоді аплодували! Згодом вирішили працювати за гроші. Давали по 7-15 концертів на місяць в Трускавці, Хмільнику, Закарпатті. Виступаємо і зараз.
– Павловський зараз викладає у Києві?
– Так, в Університеті культури та мистецтв на естрадній та театральній кафедрах. Працює в національному університеті кіно і телебачення – виховує лялькарів. Пише наукову роботу.
– Ти, між іншим, теж таки прийшла до університету культури.
– В 39 років пішла вчитися на режисера масових дійств – мені це було конче необхідно для роботи. Зараз я отримані знання повною мірою застосовую в новому проекті «Ранок на Поділлі». Щоб він не був сумним і банальним цей ранок. Ось 1 квітня в програмі ми всі були в величезних окулярах, займалися просто в кадрі акторською майстерністю: ведучі уявляли себе котиком, який прокидається, півником, що співає. Їм було цікаво, і глядачам було цікаво. Адже телебачення – це атракціон, який видає на і сумне, і веселе. Хочеться, щоб останнього було побільше.
– Телебачення – це твоя пристрасть?
– Це моє горіння.
– Не можна ж так постійно горіти!
– Інколи горить трохи сильніше, інколи затухає.
– На екрані ти граєш?
– Мене колись брали на телебачення як характерну актрису. Але я зрозуміла вчасно, що в програмах не потрібна гра. Тут потрібна щирість і природність. Найскладніше завдання – бути на екрані собою. І ще – щоб тобі було самій цікаво. Тільки така енергетика заряджає глядача.
«ПЛАЧУ ВІД МАЙСТЕРНОСТІ ГЕНІЯ»
– Тобі це вдається. Своїх дітей ви з чоловіком теж заразили журналістикою і телебаченням?
– У нас діти постійно були в процесі. Менша, Оля, навіть гралася так: «я пишу сценалій». Тепер вчиться у Львові на журналістку. Син отримав спеціальність звукорежисера, живе в Києві, працює на «RON-music». У нього хороша мова, гарний голос, тому постійно озвучує рекламу. Бачимо ми його рідко, але чуємо часто – голос в рекламі, позакадровій інформації.
– Поділися секретом сімейного щастя – ви з чоловіком, режисером Володимиром Паляницею, майже тридцять років у шлюбі, і ще й працюєте разом…
– Який секрет?! Сім'я – це робота. Не можна одружитися двом різним людям і думати, що хтось комусь щось винен. Треба звикнути до того, що людина та, яка вона є і шукати точки перетину. Взагалі, думаю, що можна пробачити багато, якщо тільки ти не втрачаєш себе як особистість.
– Часто сваритеся через роботу?
– Як вгадала? Робота у нас продовжується і вдома, вона не закінчується за порогом телебачення. Інколи сперечаємося до хрипу. Я терплячіша, а він – максималіст. Але я вдячна Володі за цікаві режисерські ідеї.
– Що любиш готувати вдома?
– У мене є фірмовий пиріг – з плавленими сирками і цибулею. Мене його навчила пекти Людмила Разуваєва, коли я знімала передачу про її родину, «На життєвих перехрестях». А взагалі люблю готувати щось легке і просте: салати, пісне м'ясо. Володіна мама інколи балує нас вареничками – у мене на таку розкіш часу не вистачає.
– Ти куриш?
– У мене не було ніколи потягу до цигарок. Курила один лише раз – коли грала жінку з досвідом у «Лавочці». Не сподобалось.
– Від чого можеш заплакати?
– Від майстерності генія. Я уже якось розповідала вашій газеті, як одного разу почула по радіо вірш «Доля» Ліни Костенко. В цей час сиділа на кухні і чистила картоплю. Уяви – сиджу, чищу, а сльози котяться рікою. Талант завжди глибоко зачіпає за душу.
Недавно була на концерті Ніни Матвієнко. Вона як заспівала – відразу очі мокрі. Таке ж було, коли побачила роботу місцевого скульптора Івана Нащубського – «Мадонна з немовлям». Часто плакала і в театрі.
– Жаль, що нині так мало цього справжнього…
– Воно є, треба тільки бачити. Багато ще може нас здивувати.
– Дякую за розмову.
Місце, де хотіла б жити: – Там, де живу, хоча від покращення житлових умов не відмовилася б. Колись були пропозиції створювати гумористичні програми на «Інтері» та «1+1», але ми через житло у Київ не поїхали. Та й не люблю я
метушні великого міста.
Роль, яку б хотіла зіграти: – Роль бабусі – у мене ж синові 27 років, вже пора. Думаю,
це буде моя найкраща роль.
Мрія, яку хотіла б здійснити: – Поїхати у Венецію та навчитися танцювати.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: