Наталя Паляниця: Бути собою - найскладніше завдання

Якби можна було охарактеризувати людину одним словом, телеведучу та виконавицю естрадних мініатюр На­талю Паляницю я назвала б «Щи­рість». Саме завдяки цій якості їй вда­лося стати нестандартним автором на обласному Хмельницькому телеба­ченні і так незвично природно вигля­дати на екрані, навіть коли доводить­ся працювати у тривіальній студії, де лише ведучий-гість-стіл-крісла. І, зві­сно, перевтілюватися у різних героїнь у «Солодкій парочці» з Володимиром Павловським  та смішити глядачів
Сама Наталка каже, що рецепт її успіху простий – вона закохується у своїх героїнь та героїв. Але чи поясню­ється все тільки цим – ми  з'ясовуємо, сидячи у гостях у її свекрухи, яку вона так само щиро, як робить усе в житті, називає «мамою». «У мене це вийшло якось природно, – пояснює Наталя Па­ляниця. – Одразу після одруження тіт­ка мого чоловіка зауважила: «А чого це ти не називаєш свекруху мамою?». І Євгенія Єфремівна була насправді та­кою доброю до мене, що я одразу ско­рилася».
Мама робить нам смачнючий чай з трав, я розгля­даю Наталчині дитячі фотографії, й намагаюся докопатися до істини…

«У  ДИТИНСТВІ  ГРАЛА  У  ДВОРОВОМУ ТЕАТРІ  НА  ЗАРІЧАНСЬКІЙ»
– У тебе на шкільних фото таке довге волосся. І взагалі виглядаєш як зразкова школярка, відмінниця…
– Ну, відмінницею я ніколи не була, була твердою «хорошисткою». Єдине – страшно активною. У всьому брала участь, все організовувала, за все від­повідала. А з волоссям у мене ціла іс­торія. Історія самоствердження, я ска­зала б. Я з дитинства мріяла про довгі коси. Але так уже повелося, що мама постійно коротко мене стригла. Пам’я­таю, з яким розпачем я ходила в перу­карню. Вона розташовувалася у ста­рих будинках на розі Кам'янецької та Подільської, там, де зараз красується Либідь-Плаза. Мама туди мене ледве волокла. Перукарям довго доводилося мене вмовляти, задобрювати, інакше я крутилася, як дзига. Пригадую, нада­ють мені різних баночок-скляночок – хоч один був плюс: йшла пострижена, та не з порожніми руками. Так от, в першому класі мені нарешті дозволи­ли волосся не відрізати. З якою гордіс­тю я заплела тоді два маленьких ми­шачих хвостики! За десять років потім знаєш, яке волосся виросло... довгу­ще. Потім, в років 18, я вирішила: час стригтися. Кілька разів ходила в перу­карню, й не могла наважитися відріза­ти, мама взагалі плакала. Але захотіла – значить треба робити…
– А я думала, що косу ти запускала, бо з дитинства мріяла бути актрисою, красуватися на екрані…
– Та ні, я себе не переоцінювала, для мене артисти – це були якісь небожи­телі. І хоча я ще в школі почала хо­дити в народний театр, грала усюди, де тільки могла, такого майбутнього для себе навіть не уявляла. До речі, у 70-роках ми переїхали жити на Зарі­чанську, і у нас був... дворовий театр. Прем'єри робили просто на вулиці – у нас там була така галявина. Ми, діти, грали вистави, а батьки були глядача­ми. Виходили, брали стільчики, сіда­ли і дивилися, що там понапридумува­ли їхні чада. Грали ми тоді, точно па­м’ятаю, «Попелюшку», а ще робили лялькові постановки.
Цікавий був час... Уяви собі, як змі­нилося життя. Адже зараз всі пропа­дають біля телевізора або біля ком­п’ютера.
– До речі, якою була твоя перша зустріч з телевізором?
– В нашому будинку перший теле­візор з’явився у тьоті Раї. Вона жила на 5 поверсі, і вечорами  ледь не всі су­сіди збиралися у неї в квартирі. Сідали і дивилися телевізор. Це була така ма­гія! А потім кольоровий телевізор ку­пили батьки моєї подружки. На екран наклеювали таку плівку з синьою, чер­воною та зеленою смужками, і зобра­ження було ніби кольоровим. Чесно кажучи, тоді й гадки не було, що доля пов'яже мене з телебаченням.

«РОБОТА  ПРОДАВЦЕМ  НАВЧИЛА СПІЛКУВАННЮ  З  ЛЮДЬМИ»
– Але це було б логічним, щоб ти обрала творчу професію: захоплюва­лася театром, більше того, постійно була на сцені.
– Не все так просто. Я була гарною дочкою, слухала маму. А моя мама народилася у роки війни, бачила біду, пережила голод. Тому, напевне, їй зда­валося: якщо людина працює в торгів­лі, то вона цар і бог. Така особа не буде літати в хмарах, а зможе себе забезпе­чити. Вона хотіла саме такої долі для своїх дітей. Я не змогла їй заперечити. Тому після школи вступила в торго­вельне училище, а потім в Хмельниць­кий інститут побутового обслугову­ван­ня, на факультет «Технологія цук­ро­вого виробництва». Я навіть не уяв­ля­ла, що це таке, думала, може будуть вчити робити цукерки...
Після того, як закінчила інститут, працювала в «Дитячому світі» продав­цем. Ось такі кульбіти інколи влашто­вує життя.
– Ніколи не шкодуєш, що втратила ці роки?
– Абсолютно ні. Адже це тільки на перший погляд здається, що прода­вець просто має дати вам якийсь то­вар. Насправді  це була велика школа спілкування з людьми. А для мене і досі найцікавіший світ – це світ люди­ни. Її думки, її вчинки.

«1  КВІТНЯ  У  «РАНКУ  НА  ПОДІЛЛІ»  МИ  ОДЯГНУЛИ  ВЕЛИЧЕЗНІ  ОКУЛЯРИ»
– І все таки увесь цей час ти не поли­шала народний театр.
– Я прийшла в Будинок культури ще в 9 класі. Пережила там трьох режи­серів. Четвертим був Володимир Пав­ловський. Він прийшов до нас із про­фесійного театру, багато вимагав від акторів. Чимало було сліз і соплів. Багато хто не витримав і пішов.
– Пригадую, він виношував ідеї яки­хось грандіозних постановок, марив Сартром. А як же народився естрад­ний дует «Солодка парочка»?
– Це були нестабільні часи перебу­дови. Спочатку ми хотіли ство­рити те­атр-студію. Тоді ж почали працювати над малими формами. Ду­мали, звісно, що це так несерйозно, що це крок на­зад, а вия­вилося згодом – що вперед. Коли придумали «Солод­ку парочку», вирішили випробувати свої сили на сільському глядачеві. Ду­мали – півто­ри години тільки ми вдвох на сцені – хто це витримає?! У Володі була зна­йома завклубом в од­ному із віддале­них районів. Прига­дую, це була зима, сніг – хоч собаку до комина прив’я­зуй, а ми пхаємося в клуб. Приїжджа­є­мо, а людей – пов­ний зал. Дуже хви­лювалися, але вис­туп вдався. Як нам тоді аплодували! Згодом виріши­ли пра­цювати за гроші. Давали по 7-15 кон­цертів на мі­сяць в Трускавці, Хміль­нику, Закар­патті. Виступаємо і зараз.
– Павловський зараз викладає у Києві?
– Так, в Університеті культури та мистецтв на естрадній та театральній кафедрах. Працює в національно­му університеті кіно і телебачення – ви­ховує лялькарів. Пише наукову роботу.
– Ти, між іншим, теж таки прийшла до університету культури.
– В 39 років пішла вчитися на ре­жисера масових дійств – мені це було конче необхідно для роботи. Зараз я отримані знання повною мірою засто­совую в новому проекті «Ранок на По­діллі». Щоб він не був сумним і бана­льним цей ранок. Ось 1 квітня в про­грамі ми всі були в величезних окуля­рах, займалися просто в кадрі актор­ською майстерністю: ведучі уявляли себе котиком, який прокидається, пів­ником, що співає. Їм було цікаво, і гля­дачам було цікаво. Адже телебачення – це атракціон, який видає на і сумне, і веселе. Хочеться, щоб останнього бу­ло побільше.
– Телебачення – це твоя прист­расть?
– Це моє горіння.
– Не можна ж так постійно горіти!
– Інколи горить трохи сильніше, ін­коли затухає.
– На екрані ти граєш?
– Мене колись брали на телебачення як характерну актрису. Але я зрозу­міла вчасно, що в програмах не потріб­на гра. Тут потрібна щирість і природ­ність. Найскладніше завдання – бути на екрані собою. І ще – щоб тобі було самій цікаво. Тільки така енергетика заряджає глядача.

«ПЛАЧУ  ВІД  МАЙСТЕРНОСТІ  ГЕНІЯ»
– Тобі це вдається. Своїх дітей ви з чоловіком теж заразили журналісти­кою і телебаченням?
– У нас діти постійно були в процесі. Менша, Оля, навіть гралася так: «я пи­шу сценалій». Тепер вчиться у Львові на журналістку. Син отримав спеці­альність звукорежисера, живе в Киє­ві, працює на «RON-music». У нього хороша мова, гарний голос, тому пос­тійно озвучує рекламу. Бачимо ми йо­го рідко, але чуємо часто – голос в рекламі, позакадровій інформації.
– Поділися секретом сімейного щас­тя – ви з чоловіком, режисером Воло­димиром Паляницею, майже трид­цять років у шлюбі, і ще й працюєте разом…
– Який секрет?! Сім'я – це робота. Не можна одружитися двом різним лю­дям і думати, що хтось комусь щось винен. Треба звикнути до того, що людина та, яка вона є і шукати точки перетину. Взагалі, думаю, що можна пробачити багато, якщо тільки ти не втрачаєш себе як особистість.
– Часто сваритеся через роботу?
– Як вгадала? Робота у нас продов­жується і вдома, вона не закінчується за порогом телебачення. Інколи спере­чаємося до хрипу. Я терплячіша, а він – максималіст. Але я  вдячна Володі за цікаві режисерські ідеї. 
– Що любиш готувати вдома?
– У мене є фірмовий пиріг – з плав­леними сирками і цибулею. Мене його навчила пекти Людмила Разуваєва, коли я знімала передачу про її родину, «На життєвих перехрестях». А взагалі люблю готувати щось легке і просте: салати, пісне м'ясо. Володіна мама ін­коли балує нас вареничками – у мене на таку розкіш часу не вистачає.
– Ти куриш?
– У мене не було ніколи потягу до цигарок. Курила один лише раз – ко­ли грала жінку з досвідом у  «Лавоч­ці». Не сподобалось.
– Від чого можеш заплакати?
– Від майстерності генія. Я уже якось розповідала вашій газеті, як одного разу почула по радіо вірш «До­ля» Ліни Костенко. В цей час сиділа на кухні і чистила картоплю. Уяви – сиджу, чищу, а сльози котяться рікою. Талант завжди глибоко зачіпає за душу.
Недавно була на концерті Ніни Мат­вієнко. Вона як заспівала – відразу очі мокрі. Таке ж було, коли побачила роботу місцевого скульптора Івана На­щубського – «Мадонна з немовлям». Часто плакала і в театрі.
– Жаль, що нині так мало цього справжнього…
– Воно є, треба тільки бачити. Бага­то ще може нас здивувати.

– Дякую за розмову.
 

Місце, де хотіла б жити:    – Там, де живу, хоча від покращення житлових умов не відмовилася б. Колись були пропозиції створювати гумористичні програми на «Інтері» та «1+1», але ми через житло у Київ не поїхали. Та й не люблю я
метушні великого міста.

Роль, яку б хотіла зіграти:   – Роль бабусі – у мене ж синові 27 років, вже пора. Думаю,
це буде моя найкраща роль.

Мрія, яку хотіла б здійснити:   – Поїхати у Венецію та навчитися танцювати.