Гаряча тема:
- Війна
Микола Бенедищук: «Я — людина вільна, з веселим характером»
У своєму житті він навчився обирати правильний шлях, працювати із задоволенням, кохати та бути найголовнішим чоловіком в житті жінки, дати дорогу в майбутнє дитині, і не лише своїй рідній, створити перший і єдиний художньо- духовний заклад іконопису в Україні й пишатися зробленим.
Микола Бенедищук, 53 роки.
День народження – 27 березня.
Художник-іконописець. Директор школи іконопису «Нікош».
Народився в Житомирі.
Микола Бенедищук змалку любив малювати, та найбільше захоплювався спортом: бокс, важка атлетика. Відвідував художні гуртки, школу. Та батьки мріяли, що з хлопця виросте лікар. То ж після школи Микола Володимирович рік провчився в медичному училищі в Києві.
Але, як каже митець, зрозумів: «не моє». І потай від батьків зібрав речі й поїхав до Москви в художнє училище імені Василя Сурікова: «Важкувато було вступити. Тоді ж як приймали в художні училища? Повинен був показати, на що здатний. Малював, що бачив. Але сказали: «Добре!». Ось так і став студентом художнього. А якогось хвилювання від великої Москви не було. Навпаки, Київ мені подобається значно більше – історичність, старовинність, краса».
До речі, донька пана Бенедищука – також художниця. Перше своє полотно вона намалювала у 5 років, батько й досі зберігає його у своєму кабінеті.
– Отож за фахом Ви – художник. А як прийшли саме до іконопису?
– Ніколи над цим не замислювався, але скажу простіше: в моїй долі так склалося, і це не можна пояснити. Ми з покійною дружиною на відпочинку в Греції познайомилися з іконописцем Костесом Георгіадісом – майстром, династія якого починається з ХІV століття. У нього в Солоніках свій інститут і дві майстерні. Поспілкувалися... До цього я вже писав ікони. І він запропонував мені попрацювати в нього в інституті. В обмін за працю я детальніше вивчав за допомогою інститутських викладачів візантійську техніку. Адже, українська ікона ХІХ-ХІ століття писалася саме візантійською технікою. Це вже у ХVІІІ столітті українська ікона – це лупаті очі, роздуті обличчя – жовківська школа, яка ближча до католицької. Взагалі в іконописі багато нюансів, символів.
І ось після двох років роботи в Греції, повертаючись додому, я вирішив, що в нашій державі є велика прогалина, ніша, яку чомусь ніхто не заповнював. А якщо і заповнював, то десь на рівні «хутірського ремесла». Тож повернулися ми в Україну з Греції 6 серпня, а вже 6 вересня відкрили студію іконопису».
– Тоді якраз і започаткували школу «Нікош»?
– З самого початку, це в 1996 році, заснували студію при юнацькій бібліотеці. Ось на стіні перша вивіска, яка висіла на дверях студії, з датою та іменами перших учнів. Нині – це вже історія. То була перша в Україні студія іконопису. А вже в 2005 році засновано школу, до речі, також першу та єдину в країні. Сьогодні у нашій школі 88 учнів. «Нікош» – заклад релігійного напрямку, але при управлінні культури. Завдяки цьому у нас можуть навчатися діти, які належать до різних конфесій. Школа отримала благословення і патріарха Філарета, і митрополита Володимира. Таким чином, ми робимо крок назустріч тому, що все ж таки церква має об’єднатися і бути єдиною. Священики різних конфесій самі направляють до нас своїх дітей. Вони бачать в дитині талант, а ми тут його підкреслюємо. У нас школа — бюджетна установа, діти платять за навчання копійки. Здібність малювати є у кожної людини, але талант потрібно розвивати. Багато залежить від викладача, але дуже важливо, щоб було бажання навчитися. Ми даємо дітям майстерність. Духовність їм прищеплюють їхні наставники. Я щасливий, що так ми відгородили дітей від можливості піти хибним шляхом.
– Така духовна робота – написання ікон – і Ваш життєвий шлях певном чином захищає від хиби?
– Я не все життя займався іконописом. Колись викладав у школі. Трохи працював на заводі, щоправда, у художньому відділі. Звідти пішов у художній фонд. Там ми з хлопцями зібрали цікаву бригаду і почали займатися реставрацією старих будинків. Так я потрапив у Гриців Шепетівського району – в училище прикладного мистецтва, розташоване в колишньому панському маєтку. Саме його ми з товаришами й реставрували. І саме там я познайомився із своєю майбутньою дружиною. Вона працювала в обласному управлінні освіти й приїжджала перевіряти готовність училища до навчального року. Це було у 1988 році. Заради неї я переїхав у Хмельницький, адже родом я з Житомира. І вже разом з дружиною ми створили кооператив. Перший проект по роботі над інтер’єрами – кафе «Ласощі» в ресторані «Україна». Там були ліпні стіни і буфетниця Рая з гіпсу, вмонтована в стіну. Далі працював над інтер'єром драмтеатру. Кафе «Космос» було збудоване за моїм проектом. А іконописом конкретно займаюся років 20.
–А де, окрім Хмельницького, є можливість побачити Вашу творчість, зокрема, ікони?
– З виставками побував у Польщі, Німеччині, Мексиці, Гаваях, Канаді, США, Росії. Два роки мешкали з родиною в Греції, рік – в Німеччині, майже рік – у Франції. Але це було давно. Вже п'ятнадцять років я живу думками про те, де взяти гроші, щоб закінчити ремонт, щоб забезпечити матеріальну базу школи. Коли у 2005 році став директором, думав, що це буде легше, а насправді – дуже важко. Адже раніше я міг вільно сісти за мольберт і працювати, скільки хочу. А нині змушений займатися адміністративною роботою.
Зараз відчуваємо брак класів, але у цьому питанні мер міста Сергій Мельник йде нам на зустріч. Тож плануємо розширитися ще трохи. Тоді зможемо збільшити кількість учнів до ста. А більше й не треба. Це особливий вид мистецтва, де не потрібне масове навчання. І навіть зі ста учнів не всі пов’яжуть своє майбутнє з іконописом, але, принаймні, кілька будуть іконописцями і робитимуть це професійно. Тим більше, нині справді відчувається нестача майстрів такого профілю. Відбудовуються храми, зводяться нові, їх необхідно розписати. Адже раніше приїжджали вуйки з Західної України, хто що вмів, те й «тулили до стіни». А зараз ми вже можемо дати церкві можливість підняти культуру іконопису і розпису на вищий рівень.
– Окрім того, що кожна ікона починається з молитви іконописця, розкажіть, як вона створюється?
– Для ікони береться липова дошка, яку п'ять-шість років сушать у природних умовах. Потім на неї наклеюють льняну тканину. Якщо просто на дошку нанести левкас і малювати, то з часом деревина буде тріскатися. Але завдяки нанесеній тканині, яку у кілька шарів покрито спеціальним клеєм, як би дошка не набирала чи віддавала вологу, ікона не тріскатиметься. Використовуємо фарбу, яка з роками не вицвітає, не вигорає. Беремо жовток яйця, натуральний кольоровий порошок, змішуємо. Щоб отримати потрібну консистенцію, додаємо виноградний оцет. Все – натуральне. Золото теж справжнє. Пачка золота на ікону раніше коштувала 10-12 доларів, а зараз – 54. Отож, середня собівартість ікони – 600-800 гривень. Але ці ікони зберігатимуться 500-700 років.
Я не винаходив колеса, просто досконало вивчив історію життя Феофана Грека та Андрія Рубльова. Також мені потрапила до рук ще одна цікава книжка «Труд ігуменії Юліанії» – про монахиню, яка заснувала студію при монастирі. У книжці описані усі технології. Хоча я й до цього їх знав – ще з Греції привіз, але все довелося відшліфовувати.
– Напружений графік... Чи залишається час на відпочинок?
– У мене є велике хобі — дуже люблю риболовлю та гірські лижі. Рибалю, переважно, на Дністрі. Я живу за принципом: краще раз на місяць з’їздити на кілька діб на Дністер, ніж по півдня сидіти на якомусь ставку і годувати комарів. А кататися на лижах їжджу в Буковель років з 17-18. Ще з дитинства з друзями постійно грали у футбол, взимку заливали ковзанку на шкільному стадіоні й грали у хокей.
– Досягнень у Вашому житті чимало. А нині про щось мрієте?
– Моя мрія – щоб була стабільність. Кожна нова влада приносить свої нові правила. Ми всі від цього втомилися. Для людей мистецтва це ненормальний спосіб життя. А коли є стабільність, людина спокійна, врівноважена, і думає не про їжу, а про духовне.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: