Фотографи Віктор Федотов і Ната Дмитрук: «Ми у всьому доповнюємо один одного»

Віктора і Нату, фотографів і двох із чотирьох засновників «ІНШОЇ СТУДІЇ» поєднує, як і відрізняє, безліч деталей і фундаментальних істин, у цьому і криється їхня чарівність, джерело позитиву, натхнення і усього, що робить їх відмінними від інших. Їх розділяють спортивні вподобання: його цікавить лише баскетбол, а її – футбол. Хоча тепер, зустрічаючись із баскетболістом із десятирічним стажем, футбол відійшов на надцятий план, а його улюблений баскетбол вона так і не зрозуміла. Вона любить танцювати «до упаду», а він – спостерігати за цим збоку, борони Боже, брати у цьому участь. У Нати пристрасть до колекціонування, а Віктор «не збирає усякого мотлоху». Проте, й об’єднує їх не менше: обидвоє – єдині й кохані дітки у сім’ї, обидвоє шаленіють від вдалого кадру і «справжніх», з емоціями, людей, а головне – одне від одного.
Віктор: «Краще б у школі навчали, як заробляти гроші»
Віктор – хмельничанин, навчався у школі №27. Це єдина школа, де у старших класах навчали дизайну. Проте, каже, що потяг до прекрасно батьки прищеплювали з дитинства. Тому й віддали його до художньої школи, після закінчення якої він не намалював жодної картини, але вміння помічати гарні речі там, де їх майже не бачать інші, допомагає й досі: гарне небо, цікаве заломлення світла, колір, подих вітру…
- Вікторе, чи не заважала школа творчості?
– Я вчився за власною схемою: ті предмети, які потрібні були: математика, англійська, я знав на відмінно, а ті, які я вважав непотрібними – не вчив і здавав абияк. Мене ніколи не хвилювало, яким буде атестат.
- А батьків хвилювало?
– Моя мати досить лояльно ставилася до навчання. Вона знала: те, що мені треба я вивчаю старанно. Тепер я переконаний, що дійсно вчиняв правильно. Взагалі, я вважаю, якби в школі хоча б кілька годин навчали, як заробляти гроші, а не просто «2+2», то було би більше користі. Тому я іноді сварився зі вчителями. Не з усіма, а лише з тими, які були, м’яко кажучи, «недалекими». Досі не розумію як, до прикладу, можна знижувати оцінку з хімії лише через те, що у відповіді до задачі є граматична помилка? На знання з хімії вона ж не впливає!
- У дитинстві мріяв, як і всі хлопчаки, бути космонавтом?
– Ким я тільки не мріяв бути: спочатку художником, але вдома зрозуміли, що художники нічого не заробляють і живуть бідно, тому мрію не прагнули здійснити. Потім, хотів бути перекладачем, але навчання було дорогим, тому обрав те, чого теж постійно хотів – програмування. На третьому курсі вже пішов працювати: ремонтував комп’ютери, згодом, на іншій фірмі, працював за спеціальністю. Мені подобалася моя робота усім: фізично, морально і матеріально. Завдяки їй, в мене була можливість «стартанути» у фотосправі. Спочатку я фотографував для власного задоволення, а вже потім створений імідж дозволив нормально заробляти.
- Чому ти від комп’ютерів перейшов до фотографування?
– Я взагалі спочатку не думав цим займатися. Одного разу товариш попросив зняти весілля його сестри. Фотографії з цього весілля були першими, які потрапили на фотовиставку. Одна з них, на якій наречений сидів із сигарою і зброєю, а збоку виглядали ніжки нареченої, дуже сподобалася тодішньому заступнику мера Віктору Байдичу. Він попросив її в подарунок з нашим автографом – це були перші, як кажуть, моменти слави. А перша зйомка за гроші була трохи згодом, теж для знайомих. Тоді я фотографував за «скільки не шкода».
-  Свій перший фотоапарат пам’ятаєш?
– Так, це було ще у школі, я тоді ходив на фотогурток і в мене звідкись з’явився «ФЕД», не пам’ятаю, чи то батькам дали на зарплату, чи ще звідкись, але його не купували точно. А коли я вже працював і отримував непогані гроші, то придбав уже «серйозну дзеркалку». Перед тим, як його придбати, я півроку читав різні форуми, вивчав технічні характеристики кожного фотоапарата – це те, що відрізняє дівчат і хлопців. Дівчатам байдуже до технічних характеристик, вони купують фотоапарат, щоб він їм подобався і одразу йдуть знімати «шедеври»! А хлопцям важлива більше технічна сторона, діафрагми, витримки і тому подібне.
Ната: Ну, мені теж нецікаво «сидіти» на усіх цих «залізних» форумах» і стежити за усіма новинками. Я хочу свій фотоапарат знати від «А» до «Я».
Ната: «Я – класичний гуманітарій»
Вона з дитинства, окрім усього іншого, пам’ятає вечори з англійською мовою «наодинці». Навчаючись у школі №29, Ната під пильним наглядом батька готувалася до вступу у школу №1 з поглибленим вивченням англійської мови. У той час, як інші дітки бавилися ляльками, вона вже знала, що таке екзамени і поняття «треба» замість «хочу».
- Нато, ти була типовою відмінницею?
– Не зовсім відмінницею, але старанною ученицею. Іноді вередливою. Пам’ятаю один випадок, коли я, ніби то добра дитина, заховала пенал однокласника під час диктанту. Він плакав, але я чомусь його все одно не віддавала. Не знаю, може той хлопець мені подобався?
-  Ким мріяла стати?
– У дитинстві я хотіла бути кінорежисером або ветеринаром. Мама розповідає, що я змалку страшенно любила котів: приносила додому усіх, які зустрічалися дорогою, додому. Разом з друзями влаштували у батьківському кабінеті подруги свою «коморку» і вирізали з усіх журналів, що були під рукою, корисну інформацію про чотирилапих: вивчали їхні звички, хвороби… Врешті, у п’ятому класі мені подарували кота. Я заспокоїлася і почала мріяти про майбутнє дизайнера одягу. На той час я вже відвідувала художню школу . І вирізки з журналів про котів змінилися вирізками із журналів мод і, звичайно ж, порізаними шторами, маминими сукнями… пам’ятаю, у мами була кофтина з фасоном рукава «летюча миша». Я її розстелила на підлозі й старанно, посеред спини, вирізала майку для себе… Від мами наслухалася тоді! А ще любила розмальовувати фотографії та книги.
Віктор: Тепер це називається «фотошопити».
Ната: Це в мене від батька, він любить малювати. Його картини ще й досі зберігаються у нашому домі та у рідних. Я – класичний гуманітарій: страшенно любила писати твори, завжди до них «дофантазовувала» якийсь сюжет. Досі люблю читати, хоча часу на це катастрофічно не вистачає, навіть на спеціалізовану літературу, що стосується фотографії. Хоча, в цьому плані заспокоюю себе тим, що маю Вітю, який у технічних питаннях орієнтується завжди…
Віктор: Ага… І якого страшенно бісить те, що хтось, не будемо уточнювати хто саме, не хоче розбиратися у технічних питаннях!
Ната: (Сміється). Але в нас тут питаннях гармонія. Я, до прикладу, вважаю, що до кожної зйомки потрібно готуватися, а у Віті майже завжди виходить «прийшов, побачив, підкорив».
«Ми доповнюємо одне одного»
- Як ви познайомилися?
Віктор: Як і більшість людей, які знайомляться сьогодні – через інтернет. Я її три місяці вмовляв, щоб зустрітися в реалі, поки вона «здалася»…
Ната: Тоді тобі здавалося, що то три місяці минуло, насправді – ми зустрілися через місяць.
- Ти була такою неприступною, чи «для годиться» відтягувала час?
Віктор: В неї було чимало залицяльників, тому довелося трохи «попрацювати», але я вже на той час мав «кльовий» фотоапарат, то вони якось з часом самі відсіялися… Дівчата ж люблять хлопців з фотоапаратами!
Ната: Та ні…
Віктор:Та так!
Ната: Насправді, я тоді трохи втомилася від численних зустрічей, які не мали продовження, а в мережі спілкувалася з двома хлопцями і мені було з ними комфортно, тому не хотіла «переносити в реал» те, що було зручно у «віртуалі».
Віктор: Якщо чесно, то я не шкодую, що чекав…
- Для вас спільна робота – це принципова позиція, чи «так вийшло»?
Ната: Принципова позиція. Ми від самого початку домовилися, що окремо не працюємо. ПТ: Розмежовувати роботу і особисте життя ще не навчилися, чи це неможливо?
Віктор: Мінус нашої роботи у тому, що її не можна залишити в студії. По-перше, її зараз надто багато, а по-друге, це творчість – не можна після шостої просто «вимкнутися» і думати про щось інше. Як і в журналістиці.
- Кожен з вас має власний фотоапарат, бачення зйомки, амбіції… як ви розділяєте обов’язки?
Віктор: Ми доповнюємо одне одного, тому що маємо спільну ідею, хоча й різне бачення.
Ната: Іноді буває таке, що під час його зйомок в мене виникає якась ідея, він поступається майданчиком мені й навпаки.
- Хто більше поступливий?
Віктор: Ната! Я не поступливий. Їй простіше сказати «так», ніж пояснити мені чому «ні»
Ната: Слова «компроміс» для нього не існує! Тому я бережу його і свої нерви (сміється)
«Краса – це те, чого не можна пояснити»
- Ви маєте свою формулу успіху?
Віктор: Маємо, вона повністю співпадає з формулою гурту «Металіка». В одному з інтерв’ю вони сказали: для того, щоб досягти успіху, потрібно просто якісно робити те, що найбільше любиш, тоді все вдасться. Ми робимо те, що відображає нас самих і не йдемо на компроміс у тому, що робимо. Ми працюємо з людьми, у яких в голові не вакуум, а насправді щось є, бо все відображається на обличчі. Для нас важливі очі, вони повинні «зачіпати» за живе…
Ната: А якщо про життя загалом, то вважаю, що завжди потрібно думати позитивно, бо переконалася на собі – думки матеріалізуються. Саме так я безкоштовно побувала у Венеції. На одному з телеканалів був розіграш квитків на мистецьку виставку від «PinchukArtCentre», яка проходила у Венеції. Я сказала Віктору, що обов’язково поїду туди, а він з іронією побажав мені щасливої дороги і не надав тому значення. Це був період екзаменів, а я майже всю ніч просиділа в інтернеті, перечитала все, що стосується виставки. Зранку зателефонувала на прямий ефір, і… виграла поїздку!
Віктор: Я дивлюся на цей випадок, і успіх в цілому, з іншого боку: для того щоб чогось досягнути, потрібно щось робити, інакше результат завтра буде таким самим, як і позавчора.
Ната: До речі, у тому, що рудим щастить, я переконана й досі. Хоча в дитинстві таки натерпілася від діток за свій колір волосся. Але батьки, щоб мене заспокоїти, завжди переконували, що я – особлива. Я дотепер вірю в це!
- Тому ти, така особлива, не звертала так довго увагу на нього – звичайного?
Віктор: Я теж особливий, бо вона в мене особлива.
- Є щось, що здатне вас «вибити з колії»?
Ната: Боюся одного прекрасного дня розчаруватися в людях. Мені важливо при моїй роботі бачите те хороше, що «живе» в кожному з нас.
- Яку роль у вашому житті відіграють гроші?
Ната: Гроші – не самоціль, хоча багато їх ніколи не буває.
- Що таке краса?
Ната: Це щось непостійне і природнє водночас. Саме та сукня, у певному освітленні і при легкому подиху вітру буде ідеально підкреслювати красу якоїсь дівчини в один момент, а та ж сукня при іншому освітленні буде шматком тканини на жінці без особливого шарму… краса – це щось, чого не можна пояснити «тут і зараз». А якщо про особисті вподобання, то мені подобаються худі моделі і товсті коти (з посмішкою:).
- А ти віриш в те, що краса врятує світ?
Ната: Однозначно. Краса - це не лише привабливі обличчя, це кіно, книги, музика , архітеркура…