«Свій маленький ліс я плекаю понад 20 років»

Живими мініатюрами, вирощеними в домашніх умовах, котрі усім, окрім своїх розмірів, схожі на справжні дерева художник-філософ, член Національної спілки художників України Олександр Антонюк захопився ще у школі. Але з часом шкільне захоплення переросло в улюблене хобі, не підвладне часу, настрою чи завантаженості робочого дня.
«Коли людина бачить дерево, в її мозку виникає зображення його майбутньої форми, і вона починає реалізовувати свою концепцію, – писав у своїй книзі «Повільна скульптура» американський письменник-фантаст Теодор Старджон. – Проте, дерево робить лише те, що може зробити, і швидше загине, ніж зробить щось таке, чого дерева не роблять. Формування бонсай це завжди: компроміс і співробітництво. Людина не може сама створити бонсай, як не може цього зробити і саме дерево. Все має відбуватись на засадах співпраці й розуміння, а це вимагає багато часу... За допомогою дроту, води і світла, прикриваючи тканиною, саджаючи траву, яка забирає воду, закриваючи обшивкою коріння, людина пояснює дереву, чого вона від нього хоче. Якщо ці вказівки зрозумілі, дерево відгукнеться і буде слухняним...».
«У перекладі з японської «бонсай» означає рослину в пласкій посудині, – розповідає пан Олександр. – Кажуть, що це японське мистецтво. Насправді ж, японці просто перейняли у китайців їхні методи створення бонсай, використовуючи бамбукові палички, мотузку та залізні кільця. Саме в країні сонця, що сходить, систематизовано та удосконалено способи вирощування бонсай. Як і решта видів східного мистецтва, – це не просто набір операцій з вирощування мініатюрного дерева в посудині. Це філософія, яка вимагає від людини певних якостей: справедливості, мудрості, доброзичливості, делікатності. За умови правильного догляду, бонсай може прожити сотні років і стати символом, який поєднує покоління».
Зараз в колекції художника півтора десятка пласких горщиків з витонченими мініатюрами. Хоча за його словами, раніше їх було ще більше. Проте бракує вільного часу, тому частину рослинок довелося роздарувати рідним і друзям. Залишилися лише найменш вибагливі та найулюбленіші екземпляри. Тут і оливка, привезена з Нікітського ботанічного саду, і величезний фікус, що виріс з маленького черенка, подарованого знайомим 11 років тому, і розкішні деревця, придбані колись давно на міському продовольчому ринку, і рослинки, вирощені з насіння. «Насправді, – каже чоловік, – бонсай лише тоді можна назвати мистецтвом, коли людина не просто купила готове деревце, а сама виплекала його з насінини.
Доньки полюбляють дивитися, як я доглядаю бонсай: поливаю, пересаджую, обрізаю і перев’язую... Іноді дружина допомагає, хоча в неї своє захоплення – орхідеї. Щоправда на ці квіти не завжди вистачає місця – всі вікна і балкон у нас заставлені моїм маленьким лісом».