Політик Ігор Сабій: «Не люблю ні в чому фанатизму»

Довідка «Проскурівського телеграфу»:
Сабій Ігор Михайлович, депутат Хмельницької обласної ради, голова Хмельницької обласної організації ВО «Свобода».
Народився 4 вересня 1976 року в місті Тлумач Івано-Франківської об­ласті.
Освіта вища. Одружений. Батько трьох дітей.

З цією людиною завжди цікаво спіл­куватися. Як, власне, і слухати його виступи як депутата, спочатку Хме­льницької міської ради, а потім й об­ласної. Цікаво, насамперед, через емо­ційну складову. Однак не всім його слова подобаються. У подільській по­літиці Ігор Михайлович, якому лише виповниться 35 років, вже давно відо­ма постать. А ось його особисте життя й досі вкрите загадковістю. І хоч не дуже любить пан Сабій, коли хтось лізе до його приватного життя, «Прос­курівський телеграф» все одно взяв та впхав туди свого «носа».

„В дитинстві грався у Робін Гуда”  
– Народилися на Івано-Франків-щині, а опинилися на Хмельниччині. У Вас що, батько був військовим?
– Ні, батько працював слюсарем, а мати – бухгалтером. Просто в 1995 році вступив до Кам'янець-Подільсь-кого сільськогосподарського інститу­ту, на факультет ветеринарної меди­цини.
– Невже змалечку хотіли бути вете­ринаром?
– Мене з дитинства більше тягнуло до творчості, хотів навіть бути журна­лістом. Але в ті часи факультет жур­налістики був у Москві, і це для мене було недосяжно. А професія ветери­нара, в принципі, мені теж подоба­лася. Я люблю всяку живність. 
– У батьків було велике господар­ство?
– Я ж в Тлумачі тільки народився, а потім ми жили в Тисмениці Івано-Франківської області. Спочатку був од­ноповерховий будинок і батьки три­мали кролів, свиней, індиків. А потім переїхали у багатоповерхівку, і на чет­вертому поверсі не могли собі дозво­лити тримати якусь худобу. Але ж ба­буся з дідом жили в селі! Ось я до них на літо й їздив. Тому, що таке пасти корову, знаю не з чужих розповідей. Ну, і коли вступав у технікум після 9 класу в 1991 році, професія ветери­нара була доволі престижною.
– То в школі проблем із біологією чи зоологією не було?
– Школу закінчив з однією четвір­кою. Й та з малювання. Тому я худож­ник від слова «худо». А з рештою предметів не було жодних проблем. Вигравав обласні та районні олімпіади з математики, фізики, добре писав тво­ри, як з української, так і з російської мови. Швидко все запам'ятовував і мав час пограти з друзями, до прик­ладу, в війну.
– Гралися у воїнів Радянської ар­мії?
– Більше гралися в лицарські ігри чи… До прикладу,  начиталися книж­ки про Робін Гуда, зробили лук та стрі­ли, та гайда грати в таку війну. Начи­талися про козаків, грали в козаків.
– І кого ж Робін Гуд грабував?
– Він у нас був романтичний герой. Ми нікого не грабували, а просто «би­лися».

«Мій прадід та дід були засуджені за «буржуазний патріотизм»
– Коли Україна наближалася до не­залежності, Ви бігали з прапором май­данами, гуртожитками чи, до прик­ладу, в селі у бабусі?
– В селі немає сенсу бігати. Я ж всю відлигу відчував ще в 1988 році. Мій старший брат був членом Спілки укра­їнської незалежної молоді, а мій дядь­ко – мамин брат, був головою обласної «Просвіти» в Івано-Франківську.
Я взагалі з доволі патріотичної сім'ї. Мій прадід та дід були засуджені за буржуазний патріотизм на 10 років. А мій тато свого батька вперше побачив, коли йому було 9 років. Але вдома го­ворити щось погане про комуністичну владу було заборонено, щоб я в школі чогось зайвого комусь не сказав. Коли ж вся родина в селі збиралася на Різ­дво чи Великдень, де не було вся­ких «прослуховувань», то не раз каза­ли, що Україна має бути незалежною. І коли тільки почалася відлига, вся сі­м'я брала активну участь у цих про­цесах.

– Тому Ваша нелюбов до комуністів, можна так сказати, генетично закла­дена?
– А чого я їх маю любити? Я дівчат люблю. Але несприйняття їхньої ідео­логії та системи, як-то кажуть, наки­піло змалечку.  Адже колись мої ді­дусь та бабуся мали своє поле, на ньо­му ж працювали і нікого не експлу­атували. А в 1948 році почали робити колгоспи і все у них відібрали.
– Україна в 1991 році стала неза­лежною. Святкували цю подію?
– Я був розчарований! Мені було ли­ше 15 років і думав, що ще трохи під­росту та піду «воювати» за незалеж­ність країни. А тут раз, і все! Ніякої політичної боротьби. Коли ж вступив до інституту, який згодом став ака­демією, то почав розуміти, що і для мене ще є фронт роботи. Це якраз було перед приходом до влади Кучми. Вже тоді було видно, що Україна рухається не в тому напрямку. Але я не бачив тієї політичної сили, яка могла б цьо­му протистояти. Націонал-демокра­-тичні партії не проявляли активності. Тому на першому курсі інституту про­сто вчився. А навесні 1996 року позна­йомився з отцем Ігорем Царем та Соці­ал-національною партією України, яка нині відома всім як «Свобода». Оз­найомившись зі статутом партії, її чле­нами, зрозумів, що це моє. 
– І чим же Вас вони «підкупили»?
– Перш за все тим, що говорили пра­вду. Бачив, що Кравчук не туди веде країну, потім Кучма взагалі повів у нікуди, а Соціал-національна партія тоді якраз заявляла, що потрібно було в 1991 році прибрати від влади всіх старих та привести молодих. Бо не буде добра в Україні до тих пір, поки не відбудуться соціальні та націона­льні зміни. І я аналізував, що в 1991 році, коли президентом став Кравчук, нам дали мову, прапор і гімн. Все!
А потім почалися економіч­ні про­блеми. Прийшов Кучма, сказав, що на­ціональна ідея не спрацювала, будемо займатися економікою. В 1996 році всі зрозуміли, що економіка про­буксовує. І за 5 років незалежності нац­деми нічого реального не зробили. Бу­ли лише обіцянки.
– А що ж потрібно було робити?
– Якби 1 грудня 1991 року відбулися позачергові вибори до Верховної Ради, то ситуація в Україні була б зовсім ін­шою. Не було б «групи 239». Рухівці завжди казали, що у комуністів біль­шість у Раді й вони роблять, що хо­чуть. І я тоді завжди ставив собі запи­тання: «А, що ж ви, рухівці, 24 серпня 1991 року, коли народ був готовий зро­бити все що завгодно заради незалеж­ності, не домоглися, щоб в грудні були позачергові вибори?» Це ж логічно! То­ді б більшість у парламенті належала демократичним силам. Люди ж тоді бу­ли на піку національного та патріотич­ного піднесення і, відповідно, не голо­сували б за комуністів. Ну, як може бу­ти нова держава зі старою Верховною Радою? Про це говорили і в Соціал-національній партії, кам'янець-по­-дільський міський осередок якої я очо­лив у листопаді 1996 року.

«У мене російськомовна теща»

– Політика не заважала навчанню?
– На той час не було такої політичної активності як нині. Та й вчилися до обіду, а після – можна було чим зав­годно займатися. Навіть активно роз­вивав кредитні спілки, працював у канадській програмі розвитку кре­дитних спілок.
– Кредитні спілки та ветеринарія… Хіба їх можна поєднати?
– Вже на другому курсі інституту зрозумів, що професія ветеринара для мене чужа. На той час вже, фактично, були знищені кол­госпи і кого я мав лі­кувати? Так, я працював ветерина­ром ще тоді, коли вчився у технікумі. Але за декілька років ситуація доволі кар­динально змінилася. Тим паче, вете­ринарів тоді було дуже багато. Тому ви­рішив «шукати себе» в чомусь ін­шому. Крім цього, мій дядь­ко створив кре­дитну спілку в Івано-Франківську і тро­хи ввів мене у курс справи та запро­понував відкрити спілку в Кам'янці-Подільсь-кому, що, власне, я і зробив. Вона й донині успішно пра­цює.
– Вчилися, працювали, займалися політикою. А сі­м'ю «побудували»?
– Я вперше одружився в 1998 році, коли ще навчав­ся. Маю 11-річного си­на, який мешкає з мамою в Тис­мениці. У 2003 році вдруге став на ве­сільний рушник. Моя дружина Юлія народила мені двох доньок – Оріані зараз сім років, а Златі – чотири.
– Дружина – хмельничанка?
– Взагалі-то вона в мене донецька! Родом із Маріуполя. Але вона вже дав­но мешкає в Хмельницько­му, де ми з нею і познайоми­лися. Юля працювала юрис­том в антимонопольному ко­міте­ті, а я через політичну роботу (тоді вже очолював об­ласну організацію «Свобо­ди») та роботу з кредитними спілками, часто туди наві­дувався.
– А хто був ініціатором то­го, щоб назвати старшу до­ньку доволі рідкіс­ним у наш час ім'ям Оріана?
– Уявляєте, російськомов­на теща! Ми довго з дружи­ною не могли придумати, яке ім'я дати доньці. А теща каже: «Назвіть її Орі­аною». Я ж одразу в «розумну» кни­гу зазирнув, дивлюся, є таке давньоукраїнське ім'я.
– Партійна робота не за­важає спокійному сімей­ному життю? Адже не раз Вас викликали в прокура­туру, були спроби й за­ля­кати. Не набридло все це?
– Я ж цей шлях обрав сві­домо. Є частина людей, які хочуть по­гратися в політи­ку, я ж в неї не граюся. Дав­но вирішив, що маю займа­тися тим, щоб Україна ста­ла такою, якою має бути.

«Жодного  разу не відпочивав за кордоном»
– Патріотизм якось проявля­ється у побуті? Ви їсте суто укра­їнські страви, слухаєте лише ук­раїнську музику, чи­таєте книги винятково українською мо­вою?
– Є віра в Бога, а є обрядовість. До прикладу, в церкву можна тільки в хустці зайти, якщо без неї, то… все, «фініш»! Так само є патріотизм, а є, вибачте за порівняння, шизофренія. Бо деякі фанатики хочуть показати, що вони «най», «най», «най». А це від­хилення від норми. Я люблю різні страви, якщо вони мені смакують. Слу­хаю різну музику, якщо вона мені по­добається. Звичайно, не слухаю такі російські пісні, як «Я сошла с ума». Читаю не лише українською, а й ро­сійською та польською. 
– Ну, а найулюбленіші страви, які вам готує дружина, які?
– Класична українська кухня.
– А «пєлємєні» ви любите?
– Звісно! Це ж наші українські ва­реники з м'ясом.
– Готувати щось вмієте?
– Навіть люблю це робити, коли є час. Можу і борщ зварити, і вареники наліпити – життя навчило, коли ще в Кам'янці-Подільському навчався. Тоді ж не було різних напівфабрика­тів, як тепер.
– Українські морські курорти до вподоби?
– Звичайно, тільки в мене часу на них немає. Особливо останніми рока­ми. Адже у нас вибори за виборами. Жодного разу не відпочивав за кор­доном, а два роки тому три дні був на морі в Херсонській області. Тому, як правило, із сім'єю можемо виїхати за місто до лісу. Минулого року теща до­помогла, взявши із собою до Хміль­ника дружину з дітьми. Я навіть туди приїздив… на один день.

Вікторія ТРАВНЕВА.