Василь Осадчий: «Проблема сьогоднішньої влади в неспроможності донести інформацію до людей»

У відвертій розмові Василь Петрович поділився спогадами про післявоєнне дитинство, колгоспно-шкільну юність та політичне сьогодення. Також поділився роздумами про різні системи правління, плюси та недоліки влади Ющенка і Януковича, а також про те, як правильно розповідати про роботу і «махінації» самої влади.
«Мої батьки – прості селяни, – згадує Василь Осадчий. – Пам’ятаю коли я, п’ятирічний хлопчина, допомагав батькові викочувати двохсотлітрову бочку з пальним на підводу. Але тоді люди були добрі та веселі. Незважаючи на те, що кожна сім’я втратила когось на війні, пережили, як ми сьогодні, називаємо «жорстокий режим», люди були веселі. Жінки поверталися з поля і співали, біля молотарки працювали – співали. Однак діти того часу багато працювали. З п’яти років я працював біля батька, а в сім-вісім років вже самостійно возив людям воду до машин. Коли я вже став старший, батько пішов працювати на колгоспну пасіку, обслуговував півтори сотні вуликів, мати захворіла, а брат поїхав навчатися до інституту. Мій день починався з п’ятої ранку, я обробляв буряки, а вже до пів на дев’яту встигав до школи. Після уроків, з другої години до дев’ятої різав січку, а потім йшов робити уроки. Як спогад про той час в мене немає вказівного пальця, відрізав. Добре, хоч рука залишилася! Тоді, за місяць я заробляв 60 кілограмів зерна та 120 карбованців. На той час це була зарплата на рівні інженера! З цих коштів ми могли допомогти брату, який навчався в інституті, додому купувати щось краще».
«Дарованому бюджету… фокуси не показують»
– Василю Петровичу, Ви вдруге обіймаєте посаду заступника, але у різні періоди вже тепер історії нашої країни. Є різниця в роботі ради в цілому у першу Вашу каденцію і сьогодні?
– Перш за все, нинішній депутатський корпус обраний за списками. Навіть якщо хтось має власну думку, він зобов’язаний голосувати так, як вирішила фракція. Сьогодні менше критики, складних питань, можливо тому, що у цьому скликанні, і я вважаю, що це дуже добре, у нас склалася більшість. Адже за усе, що відбувається в області, несе відповідальність і адміністрація, і рада. Бо рада формує стратегію, а адміністрація – вирішує тактичні питання. От остання подія – голосування за бюджет. Фракція БЮТ, яка накрила простирадлом свої місця, не відповідає за бюджет, бо вони його не прийняли, за бюджет відповідають ті, хто за нього проголосував. Нас, більшість, він теж не задовольняє, але якщо ми його не прийняли б, то взагалі залишилися б без фінансування. Якби ми були інша область, яка є донором країни, а не дотаційним регіоном, то могли і не приймати бюджет. Але, коли основні надходження нам дає держава, а ми будемо фокуси показувати, то залишимося ні з чим. Колись люди казали, що дарованому коневі в зуби не заглядають, а в нашому випадку не коневі, а бюджету.
– Депутати є різні: ті, хто займається політикою, лобіює власні інтереси… як вдається знаходити компроміс між усіма?
– На рівні обласного бюджету протягнути якісь свої питання не можливо. Ми сьогодні приймаємо бюджет лише для обласних закладів, а вже кожен район і місто для себе затверджують його на місцях. А раніше кожному з районів ми затверджували бюджет. Пам’ятаю минулої каденції був один представник зі Старокостянтинова, то він на кожній бюджетній сесії «викрикував» своєму району кошти. Але тоді кожен відстоював свій район. Сьогодні депутати теж, кожен лобіює інтереси району, від якого йшли у раду, і це нормально. Але таких питань як у містах: земля, майно чи інше, на обласному рівні вже немає.
– У політику Ви прийшли після того, як 12 років керували молочною галуззю області, а перед тим ще й збудували і вдало керували сирзаводом. Як Вам далася така радикальна зміна?
– Тоді було дуже цікаво працювати. В той час тільки прийняли закон про місцеве самоврядування, і почали формуватися ради. Коли мене обирали, то у першій промові, до голосування я чесно сказав, що завжди був господарником, адміністративної роботи не знаю, а паперової – не люблю взагалі. Якщо довірите, то буду працювати. Таємним голосуванням за мене проголосувало сто відсотків депутатів. Тепер, з точки зору свого віку та досвіду я впевнено можу сказати, що найважча робота за рівнем напруги та відповідальності була в мене на сирзаводі та заступником міського голови.
«Завжди найскладніше – підібрати кадри»
– Однак, Ви встигли послужити у війську, вивчитися і за десять років стати директором заводу! Як вдалося зробити кар’єру так швидко?
– Коли у грудні 1969 року я прийшов з армії, мене запросили працювати у сільську раду, головним бухгалтером. Ту науку я використовую й досі! Мене навчили вести бухгалтерію, я розумів що таке формування і використання бюджету. А в серпні я вступив до Хмельницького інституту побутового обслуговування. Перевівся на заочне відділення і повернувся в село працювати директором будинку культури. А вже через три роки мене прийняли на Теофіпольський сирзавод, який саме будували, і тоді ж я перевівся на навчання до Одеського технологічного інституту харчової промисловості на спеціальність «Машини і апарати харчової промисловості». На завод мене взяли спочатку начальником ремонтних майстерень, через рік – механіком, потім головним механіком і головним інженером. За чотири роки, коли мені було двадцять вісім років, я став директором заводу і пропрацював на цій посаді десять років, аж поки мене не забрали до Хмельницького генеральним директором об’єднання молочної промисловості області.
– Для вас, молодого керівника, що в роботі було найважчим у той період?
– Я не знаю, що було найважчим, бо вважав, все, що робиш з любов’ю важким не буває. Я тоді ще був холостяком, жив у гуртожитку, працював цілодобово і віддавався роботі повністю. Хоча, стосовно труднощів, то в усі часи важко було з підбором кадрів. Для нормальної роботи сирзаводу я збирав людей протягом кількох років з усієї області, а може й країни. На жаль, сирзаводу сьогодні вже немає, його продали, порізали і знищили. Хоча й до сьогодні в мене десь жевріє надія, а, може, й мрія відродити, або збудувати на іншому майданчику сирзавод. Не знаю чи встигну я здійснити цю мрію.
Від Радянського Союзу до реформ…
– Ви жили і працювали при різних формах влади. Можете визначити на вашу думку позитивні та негативні моменти кожної з них?
– Якщо почати з Радянського Союзу, то ця система давала рівність матеріальну. Не було різко багатих і різко бідних. Була система, яка багато працювала над вихованням кадрів, але їх підбирали не тому, що в Осадчого був хтось десь при владі, а хлопця з села Шибено взяли за показниками роботи! Стосовно мінусів тієї системи, то все було дуже заангажовано – все казали що і як робити. Власної ініціативи практично не можна було проявити, бо вона була наказова: подав ідею, тобі й дали її реалізовувати, а умови не створили і ти нічого зробити не зміг, а значить за невиконання отримаєш на горіхи. Вказували зверху коли сіяти і коли збирати врожай! Ну це була повна дурня! Забирали все зерно і казали – давай молоко і м'ясо. А на чому? Це був насправді тотальний контроль. Треба було потроху відпускати такі служби як торгівлю, індпошив. Але ніколи не можна базові галузі, такі як виробництво хліба, молока, м’яса, горілки, передавати у приватні руки.
Період незалежної України теж цікавий. Коли став Леонід Кравчук, багатство країни трохи розгребли, а управління втратили. Леонід Кучма на початку своєї каденції трохи закрутив гайки, і навіть була нормальна державна політика. А потім, як більшість керівників радянського періоду, перестарався: почав утискати демократію, чого не варто було робити. За період Віктора Ющенка сфера правління взагалі була безконтрольною, але у нього була чітка державна політика. Можливо, вона не доходила до конкретних справ, але були правильні думки, національна стратегія. Та, на жаль, він виявився президентом не для нашої країни. Якби його обрали в Америці, він був би прекрасним президентом. А ми ще не відвикли від жорсткої руки. Щодо сьогоднішньої влади – впевнено можу сказати про одне: реформи, які втілюються в життя – потрібні. Біда сьогоднішньої влади у тому, що ми не можемо чітко і ясно довести до людей користь від цих реформ. Не лише те, що вже зроблено, а що з того вийде. Кожна людина хоче бачити, а що вона конкретно матиме в результаті.
– В чому саме проблема: не правильно доводять, чи в тому, що люди вже не вірять і не сприймають слова влади?
– Проблема в тому, що не правильно доводять. Адже, в основному, доводять через засоби масової інформації, а вони чомусь в більшості звикли до того, що яка б влада не була, вони повинні бути проти кожної! Якоюсь мірою це правильно, можна бути в опозиції, але потрібно подавати реальну картину. Якщо погано, то показувати що погано, бомбити і не давати спуску. Але якщо сьогодні здаються стадіони, термінали аеропортів, будуються дороги, в нашій області здаємо поліклініки, наводимо сотні прикладів що і де робиться, то це теж варто показувати і висвітлювати.
– Дозволю собі, якщо не від усіх, то від частини журналістів зазначити, що, можливо, картина саме така через інші причини? Добрі справи, які робить влада дуже часто зводяться нанівець іншими фактами, які стають відомі загалу: корупційними скандалами, лобіюванням власних інтересів чи інтересів своїх фірм, використанням службового становища для власного збагачення тощо.
– Повністю з вами згідний. Це є! Чомусь воно в нашій країні прилипло, і ніяк ми не можемо цього позбутися. Але, якщо сьогодні ведеться боротьба, до прикладу з корупцією, то ми бачимо який іде супротив: за кожним із цих людей, стоять інші. Однак потрібно показувати як є: здали поліклініку, стільки то коштів витратили на будівництво, а стільки то вкрали. Показуйте! Пишіть! Але те, що здали, то здали, а правоохоронні органи нехай розбираються далі. Не знають журналісти достовірних фактів, нехай пишуть те, що говорять люди, це теж інформація.
– От Ви особисто як сприймаєте критику?
– Нормально. Звичайно, будь-яка критика, вона зачіпає, але я потім аналізую, розбираюся і, як правило, визнаю.
– Окрім мрії відбудувати сирзавод у Вас є ще якась?
– На щодень маю плани, а стосовно мрій, то хочу виховати онуків хоча б такими, як були ми з дружиною. Щоб вони були нормальними людьми, а вже які матимуть професії не настільки важливо. Людяності сьогодні мало приділяють уваги. Нас виховувала школа, а сьогодні функція виховання у школі відпала, вона лише дає знання. Діти виховуються між собою. Тому для мене важливо, хоча б своїх онуків виховати нормальними людьми, щоб заповідь, яку мені залишив батько вони перейняли: надумав зробити зле – тричі подумай і не зроби, а надумав зробити добре – не думай, а роби!