Серце, відкрите і для старих, і для малих

 Нині ж він - люблячий батько дев’ятьох дітей, які для нього з дружиною, незважаючи на те, що вони не їхні біологічні батьки, усі рідні. А ще Петро Варфоломійович опікується немічними старенькими. Чоловік заснував у своєму рідному селі – Ліщанах, а також сусідній Білогородці, Будинки милосердя – прихистки для престарілих. Головна їхня відмінність від державних – вони приймають усіх літніх людей, які потребують догляду, без винятку. Навіть якщо у них є родичі чи діти.
Катя і Ваня
Як розповідає Петро Люлюк, змолоду він працював будівельником – десять років був бригадиром будівельної бригади. «Років п’ять – страшно пиячив, - згадує чоловік. - Хотів покинути, але не міг. До кого тільки не звертався: і до лікарів, і до екстрасенсів, і до бабок – ніхто не міг допомогти. Навіть жити вже не хотілося. Якось прийшов додому п’яний, включив телевізор, а там йшла передача про Ісуса: що він зціляє хворих, наркоманів, п’яниць. І я повірив та попросив про зцілення і …дітей, про яких ми з дружиною тринадцять років мріяли».
З цього дня життя Петра кардинально змінилось – він перестав не лише пиячити, а й курити, почав допомагати людям. А ще Петро та Наталя Люлюки подарували свою нерозтрачену батьківську любов дев’ятьом сиротам. За своїми первенцями, Ванею та Катею, Люлюки поїхали аж на Луганщину. «Дружина хотіла дівчинку, я – хлопчика, - згадує Петро Варфоломійович. – От і вирішили, що треба брати і сина, і доньку. Нам тоді якраз зателефонували з Алчевська й розповіли про маленьких братика та сестричку, яких мали відправити до інтернату. Ми і поїхали за ними. Вані тоді було чотири з половиною, Каті – два з половиною рочки. Коли брали дівчинку, думали, що вона німа. Але скільки було радості, коли через кілька місяців, як ми їх взяли, прибіг Ваня й каже: «Катя заговорила!» Ми усі плакали від щастя!».
Як згадує Петро Люлюк, коли їхали до Алчевська, дуже хвилювалися. «Також думав, аби не руді, - каже чоловік. – Хотів, щоб діти хоча б трохи були схожими на мене з дружиною. Але коли їх побачили, зрозуміли – це наші маленькі копії. Пам’ятаю, зайшов до кімнати і кажу: «Ваню, за тобою тато приїхав». А він у відповідь: «Тато, я на тебе так довго чекав… Де ти стільки часу був?».
Родина Люлюків і досі зі сльозами на очах згадує, як перші тижні вдома 2,5-річна Катруся крихти зі столу у долоню згортала і жадібно їла. А Ваня все перепитував: чого у батька порція більша, ніж у нього. Діти ще довго не могли від’їстися. Голова родини розповідає, що хоча вони дітей і всиновили та дали їм своє прізвище та по батькові – ніколи від них не приховували, що вони не їхні біологічні батьки.
Діти
Якось до Будинку милосердя в Ліщанах потрапила паралізована жінка з дитиною. «Їх до нас привезли родичі, - каже Петро Люлюк. – Вмовляли взяти. І хоча до цього ми доглядали лише за літніми людьми, врешті-решт, погодилися і прихистили їх. Виділили окрему кімнату. Але в санстанції сказали, що тут немає відповідних умов для дитини – хотіли забрати її до інтернату. Я не віддав. Викликали до району, насварили. Я ж не хотів лишати дитину спілкування з мамою-калікою та віддавати її на виховання держави. От і вирішили: якщо з дружиною виростили та виховали двох, зможемо подбати й про ще одну. Потім в районі нам запропонували взяти ще одну дитину. Ми погодилися. Поки оформляли документи – дали ще трьох. Згодом - ще. Загалом, вийшло дев’ять дітей. Вони для нас усі рівні. Усі рідні. Наша головна мета – їх виростити, вивчити, одружити, купити кожному по хаті - створити умови для гідного життя. Тобто забезпечити їх всім тим, що батьки мають дати дітям.».
Нині з Петром Варфоломійовичем та Наталею Михайлівною живуть шестеро дітей. Решта ж троє вже створили власні сім’ї. Катя вже сама мама – має півторарічну доньку, а у березні чекає на народження сина. Дружина Івана зараз також при надії. Донька Віра також вийшла заміж й подарувала батькам онука.
Старі та немічні
Коли Петро Варфоломійович переглянув свої погляди на життя, вирішив допомагати людям. Нині під його опікою – більше півсотні людей. Вони живуть у двох Будинках милосердя: в одному – лежачі, у іншому – ті, які самі можуть себе обійти.
За словами Петра Люлюка, усе розпочалось з того, що під час поїздок селами він побачив, скільки є літніх людей, які нікому не потрібні й які потребують опіки і турботи. «Одна старенька звернулася до мене з проханням забрати її від доньки-алкоголічки, яка знущалася над немічною матір’ю, до будинку престарілих, - розповідає пан Люлюк. – Я розумів, що до державної установи її не візьмуть, бо вона мала близьких родичів. Й залишатись із донькою вона вже більше не могла. Так, поступово, крок за кроком, визріла думка про створення Будинку милосердя, двері якого будуть відчинені для усіх стариків, які потребуватимуть опіки та турботи, де вони зможуть дожити свого віку. Часто мене запитують, яких ми людей до себе беремо? На що я відповідаю – усіх. І ходячих, і лежачих. Головне, аби не буйних».
Будинок милосердя створили 12 років тому на місці колишньої сільської лікарні, яку вже по цеглинах почали розтягати. Чоловік приміщення викупив, відремонтував. Й у 2001 році Будинок милосердя вже приймав своїх перших мешканців. «Ми людей не шукаємо, - розповідає Петро Люлюк. - Нам самі телефонують з різних куточків України: із сільських рад, родичі чи сусіди тих людей, які потребують догляду й просять приїхати та забрати старих, бо вони вже не можуть дати собі ради. Надивилися різного – і що ледве не замерзали в нетоплених хатах, і що вже майже вмирали від голоду. І це все, у більшості випадків, при живих дітях! У кожного – своя непроста та сумна доля… Якось зателефонували до мене з сільської ради сусіднього району й попросили приїхати, забрати чоловіка. Різне надивився за своє життя, але щоб таке… Я його звідти забрав й привіз до Будинку милосердя. Як потім мені телефонують дівчата й кажуть, що в нього м'ясо відпадає від кісток!.. Виявилося, чоловік відморозив ноги, а тканини вже почали гнити та відмирати. Відвіз я його до районної лікарні. Лікарі сказали, що вже нічого рятувати - треба робити ампутацію. Але, дякувати Богові, операція минула добре, усе загоїлось. Його сусід по палаті, побачивши, що я часто навідуюсь та піклуюсь за врятованим мною чоловіком, після лікарні, де йому ампутували відморожені пальці рук, також попросився до нашого Будинку милосердя. А одна старенька потрапила до нас після того, як її розбив інсульт. Вона не могла підвестися - пролежала під столом у холодній хаті кілька днів, поки випадково не знайшли сусіди. Зараз вона також живе у нас – навіть вже потроху почала ходити з табуреткою».
Минулого літа до Петра Варфоломійовича зателефонували з районної адміністрації й запитали, чи не хоче він розширити свій Будинок милосердя. На що чоловік відповів, що вже нікуди. Тоді вони запропонували взяти в оренду у сусідньому селі третій поверх приміщення лікарні, яку планували реформувати. Спочатку Петро Люлюк злякався, адже на ремонт потрібно було чимало коштів. Але зваживши усі «за» та «проти», врешті-решт, погодився. Нині тут мешкає вже більше тридцяти людей.