Гаряча тема:
- Війна
Житейське море
Існує такий вираз «житейське море». А і справді, життя наше схоже на море. То воно – сердите і чорне, то – веселе, спокійне і синє, а то – ніжне, прозоре з тихим шепотом хвильок.
Саме таким і було життя цієї молодої пари. Спочатку, тихе та спокійне, проте вже через короткий час стало бурхливим і навіть небезпечним. Чоловік почав випивати та пропадати тижнями невідомо де. Не ладилось життя та й годі. І від усього цього безладу і зусиль щось виправити дуже страждала Марина, бо була вагітна. Сварки в родині змінювалися вибаченнями і клятвами, що «більше так не буде». Так і прожили перший рік подружнього життя. І на світ прийшов синочок. Юрій – батько, назвав його Ігорем. Це вже було інше життя – клопоти біля дитини. Та невдовзі усе почалося спочатку – пиятика і пропадання з дому. І тоді Марина не витримала, забрала сина і переїхала до батьків.
Це – передісторія. Моя історія – про інше. І її мені розповів Ігор, тепер уже дев’ятнадцятирічний юнак. Розповідь його була про себе, про своє, про дитяче: спомини, відчуття, переживання. Так, у нього була родина: дідусь, бабуся, мама. Усі його любили і він теж усіх любив. Все у нього було добре. Проте, рідко, та все ж їх відвідував тато Юрій. І вони з мамою сварились, а Ігорьок тоді завмирав і плакав. Плакав, бо йому було дуже страшно. Зараз він уже не може пояснити, чого саме він боявся, але пам’ятає те відчуття жаху, що накочувалося на нього, ніби велика хвиля. Згодом візити батька припинилися і мама сказала, що він поїхав до Росії і більше не повернеться.
Так почалося у Ігорька життя без тата. І поступово він почав його забувати.
Нагадую, це історія про почуття дитини. Минув ще рік і Ігор пішов у дитсадок. І тут виникло інше. Ось у його друга Славика є тато, у подружки Іри – також. Татусі приводять їх у дитсадок і забирають додому. А у нього немає. І з’явилось питання, дитяче і просте – чому? І саме на оцьому «чому» у нього вимріялося бажання – мати татка. Тата Юру він не пам’ятав, його образ, обличчя ніби вивітрилося з нього. Він просто хотів тата. І мріяв про нього. Але ще він знав, що для цього треба, щоб мама «поженилась». І тоді він із тонкої проволоки змайстрував каблучку і подарував мамі: «Як ти поженишся, то будеш носити обручку, як мама Славика носить». Марина зрозуміла тоді, чого хоче її син, та що могла вдіяти? Підтримувати в сина мрію? Тішити його марними надіями? Отож, лишень поцілувала синочка та подякувала за подарунок.
А Ігорьок зростав і продовжував мріяти. І щодня, лягаючи спати, просив тихенько: «Боженько, будь ласка, дай мені татка». Він навіть намріяв собі, яким буде його татко. Веселим, добрим, як його дідусь і ще він йому купить такий червоний і блискучий велосипед і вони будуть удвох кататися...
Лиш один єдиний раз розповів він про свої бажання бабусі і запитав: «Як думаєш, буде у мене, ну, може колись, тато?» Бабуся ж пригорнула хлопчика до себе і відповіла, що така гарна мрія має таки збутися, але, мабуть, треба почекати.
- Я почекаю, - сказав Ігор.
І він чекав, сумував і чекав. Лише час од часу, щось там всередині у нього ніби пекло і боліло, коли бачив, як Сашка, із сусіднього під’їзду татко катає на санчатах, або як з Олею у їхньому дворі грається у піжмурки її тато. І тоді дуже хотілося плакати...
А хвилі житейського моря усе котилися і котилися. І ось Ігорьок іде у перший клас. І ведуть його на шкільне свято мама, дідусь і бабуся. А вимріяного тата так і немає...
Та одного дня повернувшись зі школи, він відчув якісь зміни. Зрозуміти не міг, та бабуся імама були якісь дуже схвильовані і про щось тихо перемовлялися і поралися на кухні. Ігорьок пішов до себе в кімнату і почав думати. Аж тут зайшла мама. «Синочку, я хочу тобі дещо сказати. Розумієш, зараз до нас прийде гість, він прийде до мене і до тебе. І він дуже хвилюється і, навіть, трішки, по-дорослому, боїться зустрічі з тобою. Але дуже-дуже хоче подружитися з тобою. Ми ж приймемо його гарно, правда ж, синочку? Ти ж к мене он який розумник». І саме в цю хвилину пролунав дзвінок у двері.
Перед Ігорьком стояв він, саме він, отой, вимріяний, гарний – тато! І тоді у нього щось швидко-швидко забилось всередині і він кинувся до нього! «Татко, ти мій татко!». Досі Ігор пам’ятає відчуття радості і щастя, коли за мить теплі руки обнімали і голубили його. А потім сталося ще одне диво. Бо татко, тримаючи його за руку сказав: «А ну ходімо зі мною» і відчинив двері в коридор. А там! А там стояв ... велосипед! Блискучий і червоний!
Згодом у мами з татом було весілля і тепер мама, як він і мріяв, носила на руці обручку!
Чому я написала цю історію? Тому що хотіла привернути увагу батьків, особливо, молодих. Коли вас переповнюють взаємні образи і звинувачення, що виливаються у сварки і скандали, згадайте про найдорожчу для вас маленьку вашу людину – ваше дитятко. У нього теж є душа і сердечко. І потихеньку зайдіть до нього в кімнату, може саме зараз він там плаче? Від страху? За вас, дорослих, його тата і маму?
Так, ця історія, історія щаслива. І Ігор, тепер уже зовсім дорослий , каже, що й досі пам’ятає і відчуває оте захоплення і радість від першої зустрічі і дотику обіймів теплих і добрих рук батька. З тим і живе.
Отож, не кидайте своє дитя в вир «житейського моря», а краще посидьте на березі і разом послухайте тихий шепіт ласкавих хвиль.
Анфія ПЕТРОВСЬКА.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: