Чоловіче виховання

 Звичайно ж, це Клава заварила тоді кашу. Сьогодні вона, найязикатіша із жінок, ховаючи очі, каже, що не пам'ятає ні про розмову з Тамарою, ні про сльози Мишка після її «відкриттів». Але ж і розмова, і сльози були. А ще було страшне дитяче горе, якому ніякими слізьми не допоможеш.
А річ ось у чому. Олексій Іванович Красов, солідний чиновник років п'ятдесяти, дуже любив жінок. Вони його також любили. Шлюбів із своїми подругами Олексій ніколи не реєстрував. Йому на все життя вистачило того першого, із якого насилу вибрався. Стосунки з подругами у нього завжди були такими довірливими, що здавалось до весілля залишалось півкроку. Та тільки цього півкроку він ніколи не робив. Все було: кохання, спільне господарство, — але штамп у паспорті... Ніколи!
Роман із Тамарою розвивався за класичним сценарієм: знайомство, закоханість. І ось вже Тома з речами перебралась до Олексія Івановича. Все, як завжди. Крім того, що у Тамари був син. І не якийсь несвідомий малюк, а дванадцятилітній підліток з непростим характером. Що надломило душу дитини, Красін не з'ясовував. Він Мишка годував, одягав, як рідного, ні в чому не відмовляючи. За що Тома була йому від душі вдячна.
Але язиката Клавка цю хитку рівновагу зруйнувала. Ні з того, ні з чого прийшла вона у гості до Олексія Івановича, коли його не було вдома, розсілась на дивані і почала розпинатись перед Тамарою на тему: багато тут господинь до тебе бачили. Пройшлась і по Мишкові, ніби між іншим охрестила його «безрідним щеням», яке невідомо від кого народилося і справжнього чоловічого виховання не отримало. У Клаві заграла звичайна бабська стервозність, але результат розмови виявився трагічним.
Мишко, грюкнувши дверима, вискочив із квартири. Потім його дві доби шукали, піднявши на ноги міліцію, усіх друзів і знайомих. Знайшовши хлопчика у компанії п'яних бомжів, його ще дві доби обстежували в лікарні.
А потім Мишко тиждень не розмовляв. Ні з ким: ні з матір'ю, ні з дядьком Олексієм, ні з друзями-однокласниками. Він просто байдуже дивився на стелю, не реагуючи на те, що відбувається навколо. Тамара вже збиралась показати сина психіатру, як раптом син несподівано й дуже чітко запитав:
- Дядьку Олексію, ти ж мій тато, правда?
У домі повисла недобра, напружена тиша.
- Ну, в деякому розумінні, — невизначено протягнув Олексій Іванович і раптом зрозумів, що злякався.
Це був якийсь новий, невідомий раніше страх.
«Чого я боюсь? — запитував він сам себе. — Обманути дитину? Дрібниці. Звалити на плечі нові, додаткові обов'язки? Теж не проблема. Якщо щось не складеться, Тома потім пояснить хлопчику, що він неправильно зрозумів ситуацію. Тоді, чому ж на серці шкрябають «кішки»? І тут Олексій Іванович зрозумів, що його налякав жалібний, нещасний тон підлітка. Та й сам хлопець мав такий беззахисний вигляд, що нагадував п’ятирічного хлопчика.
- Дядьку Олексію, ти ж не залишив нас із мамою, коли я був маленьким? Ти просто повинен був поїхати, — з надією говорив Мишко. — Знаєш, я не вірив мамі, коли вона казала, що ми тобі не потрібні. Вона все це вигадала, щоб я не сумував. А я завжди чекав тебе, таточку!
У душі Олексія Івановича щось перевернулось. Він кинувся до Мишка, притис його до себе і молив Бога про одне: він хотів, щоб хлопчик замовк. Але того ніби прорвало. Біль безбатьківщини, що накопичувався роками, рвався назовні. Він висував ідею за ідеєю. За словами Мишка виходило, що Красін — співробітник спецслужб, глибоко законспірований агент, який пішов із сім'ї, щоб не викликати небезпеки для сина. Були й інші ідеї. Але найбільше Олексію Івановичу запали в душу такі роздуми: «Тату, ти тільки подивись, як ми з тобою схожі: у тебе голова кругла і у мене теж, і лоб у мене як у тебе, і пальці у нас однакові...».
Виговорившись, хлопчик, нарешті, заснув, а Олексій Іванович довго стояв, дивився у дзеркало. Ні, він не шукав схожості між собою і Мишком, його чорні очі і темні брови нічого не мали спільного з білявим сином Тамари. Він думав про інше. Намагався уявити, як же виглядає сьогодні його власний син Борис, якого залишив майже чверть віку тому назад.
Ця думка вразила його в саме серце. Він раптом зрозумів, що згадуючи першу сім'ю, думає виключно про колишню дружину. Але ж був і хлопчик! Був! Лише переживши біль за чужу дитину, він згадав, що десь у нього росте власний син. «Зараз йому десь близько тридцяти, — прикидав він, не в силах згадати рік народження сина. — Мабуть, вже свою сім'ю має, діток народив». Ця думка неприємно вразила Красова: в дідусі він себе поки що не зараховував, і батьком теж не відчував, адже пішов із сім'ї, коли син ще в пелюшках був.
Раптом Олексію Івановичу дуже захотілося подивитись на сина. Ну хоча б одним оком, хоча б словом перемовитися.
Півночі він крутився з боку на бік, роздумував, де і як можна було розшукати колишню дружину. А вранці задзвонив телефон. Телефонував старий приятель, який колись був свідком на весіллі Олексія. Чи не диво? Приятель і розповів, що Борис закінчив університет, займався наукою, але потім кинув наукову роботу й став займатися бізнесом. Відкрив кафе, потім ресторан. І приятель поділився Борисовим номером телефону. Сьогодні Олексій Іванович й сам не розуміє, як він наважився зателефонувати сину після стількох років мовчання. Ним керувало величезне бажання побачити і почути сина. Борис запросив батька у свій ресторан:
- Приходьте у будь-який час, — ввічливо уточнив він, — скажете, що за п'ятий столик.
Офіціанти кидали на Олексія Івановича швидкі, але зацікавлені й виразні погляди. Красов почувався незатишно. І тут з'явився Борис. Він йшов по залу високий, трохи повнуватий, а головне, як дві краплі води, схожий на батька. Ті ж очі, той ніс, та ж манера усміхатись.
Ця зустріч поклала початок мирному співіснуванню двох Красових — старшого і молодшого. Війни між ними ніколи не було, але не було й любові. І тепер батько з сином поспішали надолужити згаяне. Вони усе робили разом. Слова «тато» й «синок» стали головними у їхньому лексиконі. В усьому радились, навіть відпочивати їздили разом.
Щоправда, за кордоном Олексій Іванович трохи засумував. Там, далеко від дому, йому раптом згадався Мишко, колючий і вразливий. З одного боку, хлопець був щасливий, що, крім “батька”, у нього з'явився ще й «старший брат». З іншого... Ревнощі і стpax палали у дитячому серці. А раптом «тато» знову зникне?
Красова заполонили думки. Він запитував себе: чи має він право брати на себе роль Мишкового батька? Адже коли-небудь його батько розшукає Михайлика так само, як він знайшов Борю...
Своїми сумнівами він поділився зі сином, але той настільки був поглинутий у кокон щастя, що зрозумів батька по-своєму. «Ти збираєшся одружитись з Тамарою? — майже байдуже запитав Борис. — Я нічого проти усиновлення Мишка не маю. Прогодуємо!» — засміявся бізнесмен і міцно обняв батька.
Олексій зрозумів, що свою проблему він повинен вирішити сам. Та й сама доля поквапила його. Повернувшись після відпустки, Олексій дізнався, що колишній чоловік розшукав Тамару.
- Він хоче забрати Мишка? — швидко запитав Красов.
- Ні, вирішив, що я у тебе на утриманні, а він має право на відсотки, — зі злістю відізвалась Тома.
- А про Мишка він що каже?
- Про сина, взагалі, мови не було, малий ще. Поки хлопець грошей не заробляє, він для нього не існує. Ось підросте, встане на ноги, тут таточко йому на шию і сяде: ось, мовляв, я — п'яничка, хворий, але рідний тобі по крові...
Тамара говорила сердито. Відчувалось, вона не раз вже розмірковувала над ситуацією і не знаходила із неї жодного виходу.
- Адже я не дарма казала сину, що він нас залишив, забув. Хотіла, щоб Михайлик зненавидів батька, — з болем призналась Тома. — Він за нами все життя йде по п'ятах. Постійно гроші циганив: то йому на лікування потрібно, то п'яничкам винен, то з голоду помирає. Мишко для нього пусте місце. Коли з нас нічого взяти, він зникає. Якось одного разу він з'явився, коли син у лікарні лежав. Я у боргах була, як у шовках. Так він усе перевірив, впевнився: що ми бідні й зник. А Михайлика того разу ледве виходили. Батько добре знав про це, але у лікарні не з'явився.
Олексій слухав і не вірив своїм вухам. Поведінка Мишкового батька здавалась йому такою жорстокою, гидкою. Обурення вихлюпувалось через край. Він вже відкрив рот, щоб вилити свій гнів... І раптом завмер. А сам він що, кращий, подумав Красов?
Звичайно, гроші із колишньої дружини він не тягнув, сам аліменти платив справно, але й життям сина теж не цікавився. А Боря, напевне, і хворів, і з парубками бився. Все це без нього, без батька.
Красов зітхнув. Йому вже не вірилось, що Михайлик ввійшов у його життя всього півтора роки назад — так багато цей хлопчик перевернув у душі благополучного й успішного Олексія Івановича. Він раптом ясно зрозумів, скільки по-справжньому важливого прогавив у житті, з власної волі, з безтурботності обікрав себе й Борю. Але вони з сином надолужать згаяне. А як бути з Мишком? Кинути його на узбіччі в очікуванні кращих часів?
- Слухай, а як ти дивишся на законний шлюб? — раптом запитав він Тамару. — Ну, може, давай одружимося, створимо сім'ю, — від хвилювання голос Олексія Івановича затремтів, але він взяв себе в руки й твердо сказав головне: «Тільки я повинен всиновити Михайлика. Нехай обов'язково візьме моє прізвище. Хочу, щоб він був Красовим. Я сам виховаю з нього справжнього мужика. Не сумнівайся!».

Любов МАТВІЄНКО.