Син знайшов могилу батька через 69 років

 «Нарешті ми знайшли тебе, любий тату»
Допоміг Інтернет, а ще - серце сина, яке не могло змиритися з тим, що попередні пошуки місця поховання Петра Ніколайчука - через військкомати, Товариство « Червоного Хреста» - не давали жодних результатів. Інший би опустив руки. Та Володимир Петрович не з таких.
Припущення, що бойовий шлях чоловіка завершився саме на прибалтійській землі, не раз висловлювала покійна мати Володимира Петровича. І ось два тижні наполеглих пошуків у Всесвітній мережі дали довгоочікуваний результат - вдалося знайти офіційне підтвердження, що рядовий Петро Каленикович Ніколайчук похований в братській могилі, яка в селищі Індра волості Індрас Краславського району Латвії.
Онуки Ігор та Олександр Ніколайчуки, котрі проживають у селі Печанівка Житомирської області, переглядали фотознімки кожного пам'ятника Братських могил, які увіковічнили безсмертний подвиг бійців Великої Вітчизняної війни в населених пунктах Литви та Латвії, уважно перечитували прізвища на кожній меморіальній плиті, аж доки їх погляди не зупинилися на знайомому прізвищі: Ніколайчук Петро Каленикович, поліг смертю хоробрих в 1944-му.
Щоб повідомити про знахідку батькові, котрий проживає в райцентрі, ранку чекати не стали. Нічний дзвінок синів приголомшив Ніколайчука-старшого новиною, яка викликала сльози болю і радості водночас. Тепер він нарешті дізнався, де могила його батька. І, як того вимагає синівський обов'язок, хай через 69 років, але все ж навідається туди, щоб вклонитися пам'яті рідної людини, покласти квіти на меморіальну плиту, на якій викарбуване дороге ім'я, і помолитися.
Мабуть, саме Господь укріпив його віру в те, що хай на схилі літ, але обов'язково знайде могилу свого батька. Володимир Петрович з когорти дітей війни, яких доля позбавила можливості рости, опираючись на дужу татову руку. Йому було всього три роки, коли батько пішов на фронт, Та якимось дивом чітка дитяча пам'ять назавжди зафіксувала події того дня. Ось мати виймає з печі коржі-підпалки на дорогу, батько завдає за плечі речовий мішок з нехитрими пожитками і піднімає його на руки, пригортаючи до грудей. Як чекали всі вони вісточок з фронту! Але прийшов один-єдиний лист з Московського шпиталю, в якому батько писав, що його важко пораненого в бою під Вінницею, доправили туди літаком. Своїй дружині і трьом дітям повідомляв, що тривале лікування дало результат, він одужує, тож невдовзі відправлять на фронт.
Про те, що солдат не повернеться з війни, доля дала знак важким горем. Коли сім'я проводжала батька на фронт, мама Софія Петрівна, тримала за руку трирічного сина Володю і несла зовсім маленьку Ніну. А Митя, якому було сім років, біг попереду. Бешкетуючи, ковзався по замерзлій річці, та раптом провалився на тонкому льоду. Отримав важке запалення легень і помер. Через рік батько і його старший син зустрілися, на жаль, вже не на цьому світі. Смерть сина, важка вдовина доля без пори забрала життя Софії Петрівни. Грудочку землі з могил мами та брата, що на кладовищі Козятина Вінницької області, Володимир Ніколайчук привіз в далеку Латвію, до місця вічного спокою їхньої найріднішої людини. Свій солдатський обов'язок перед Батьківщиною рядовий Ніколайчук виконав сповна. Хоча саме від військового обов'язку його в 1943-му звільняла бронь, видана Козятинським райвійськкоматом. Однак за власним бажанням Петро Ніколайчук взяв до рук зброю, щоб на фронтах Великої Вітчизняної воювати з ненависним ворогом.
Реалізувати свою мрію побувати на могилі батька допомогли Володимиру багато людей. Адже їхати належало у чужу країну, тож проблем виникло немало, в тому числі й матеріальних. Найперше допоміг земляк, народний депутат України Віктор Развадовський.
Як виявилося, у Латвії День Перемоги, як і в Україні, є священним.
Мер волості Індрас Еріка Габрусане та депутат кількох скликань цієї мерії Валентина Бартеле, щойно дізнавшись про гостей з України, поспішили зустрітися з ними. Восьмого травня в селищі Індра Краславського району Латвії біля Братської могили загиблим воїнам відбувся мітинг. Вітаючи присутніх з особливим святом, мер волості, не приховувала смутку, з приводу того, що на їх землі не залишилося вже жодного ветерана Великої Вітчизняної війни. Місцеві жителі з волості Індра, яких від України віддаляють численні кілометри доріг та кордони, були вражені нежданим приїздом гостей. Гучними оплесками підтримали хвилюючий виступ сина, який через 69 років таки знайшов могилу свого батька.
Володимира Петровича дуже зворушило те, що на латвійській землі, яка волею долі стала останнім прихистком для його тата, їх шанували як дітей героя.
Дев'ятого травня подружжя мало нагоду побувати на параді Перемоги у місті Даугавпілс.
Людяність кордонів немає. В цьому твердо переконалися Ніколайчуки.

Наталія ГРИБОВСЬКА, Житомирська область.