Поет Павло Гірник – живе в селі, пише про Cірка і агітує за незалежність

 На старому обійсті вирощує всіляку городину, ходить у ближній ліс по гриби, ловить рибу у сусідньому ставку. Тут він вільний від умовностей, потреби самостверджуватися, «перебувати в обоймі», й радіє цією своєю сільською незалежністю. «В Садовому я ближче до мови, - твердить поет. – Лише тут, в селі, вона жива і не вихолощена. Не в плані синтаксису, а в плані душі. Тут я дихаю вільніше. Асфальт мене добиває». Село залізло в усі шпаринки Гірникової поезії. Судіть самі:
Присяг нема. Були, але навряд
Чи будуть. Тихо, наче плесо,
Поснуло все – і тінь твоя, і сад,
І сад, і ти, і тінь довготелеса.
Заснув і сон у соняшнику.
Вись
Гойдалася поснулими зірками.
І джміль чи не востаннє помоливсь
Над сном і садом, тінню й огірками
Як огірки ті пахли уві сні!
Як їм цвілося жадібно і сонно,
Як джміль вганявся в квіти запашні
І виганявся звідти, як з полону!
Присяг нема. Нема і не було.
Заснула хвіртка і заснула хата.
Криниця тихо дихала в село.
Це їх земля. Навіщо присягати?
Зустрічаємося з Павлом після творчого вечора в столичному народному домі. Він щойно видав невеличким накладом «кишенькову» книжечку поезій «Течія». Біля його дому дозріває смачнюща черешня, а ми говоримо … про козацького кошового Сірка, котрий уже давно цікавить Гірника. «Те, що я написав про нього, це лише уривки поеми. Просто не хотів би описувати цю особистість суто в історичних реаліях. Ти знаєш, що він був характерником?». « Це, як у фільмі «Матриця», вмів відхилятися від куль, а потім надсилати їх на ворогів? Він був чарівником?», — видаю всі свої знання про характерників. «Ось бачиш, ми багато знаємо про єгипетських жерців, а так мало про своїх козаків. А вони теж володіли таємним знанням. На жаль, про Сірка збереглося обмаль інформації. – продовжує поет. – Знаємо, що він абсолютно дивовижним чином виходив переможцем у 55 битвах, у яких брав участь. Все інше – лише легенди. Ось до прикладу одна. Перед тим, як визнати його характерником, старійшини Січі мали послати на випробування. Треба було проплисти по Дніпру дванадцять порогів проти течії. До Сірка, ще малим, прибився вовк. Й він із тим звіром переплив пороги раніше, як характерники добралися до місця призначення. До речі, за переказами, вони усі могли перетворюватися на вовків і хортів. Або ще. Кажуть, що після смерті Сірка козаки ще п'ять років возили з собою руку – вона ніби мало захищати їх, мала чарівні властивості. Навіть місця поховання характерників були оповиті таємницями. Але це не твердження, це лише припущення. Ну як про це написати? Хіба що зі мною нащадки характерників поділилися б знаннями! Тож думаю… Можливо, лишу, як є…» А є уже теж чимало – хіба не віє чимось заворожуюче-таємничим від цих рядків?
Ми – побратими.
Сироти скажені.
По нас нічна сваволя присяглась.
Неприхатьки, не світки, неоженьби,
Але колись згадають і про нас,
Як вовкулаки вродяться…
По всьому – тобою перекинусь – і мине.
Хай думають, що я не маю втоми,
Коли удвох голосим про сумне…
Від Сірка і козацтва легко пересковзуємо на свободу . «Бачиш, скільки в українській мові є значущих слів про волю?, - гне свою лінію Павло. – Незалежність, самостійність, окремішність. Тільки кожен розуміє свободу по-своєму. Переконаний, що помиляються ті, які думають, що стати вільними їм допоможуть гроші. Бо свобода – це знак рівняння між тобою і зовнішнім світом. Це стан внутрішній, і багатства тут ні до чого. От я вважаю, що кожна нормальна людина має мати хоча б примарну незалежність від держави. Дивись, у нас в селі свої дрова, своя вода, ставок ще не орендований. Можна встановити маленький вітрячок – хай дає автономну електрику. Оце благодать! Уяви собі, як може помінятися світ, коли грошима стане хліб чи бараболя!»
… Український поет Павло Гірник і український отаман Іван Сірко багато в чому схожі. Їм не потрібна слава в житті й по смерті. Лише можливість бути тим, ким ти є.