«Щоб Росія зупинила вторгнення, треба, аби туди пішли масово «двохсоті», але тоді і наших хлопців має загинути ще більше»

Хмельничанин Андрій Трубаєнко нещодавно повернувся із зони АТО. На Луганщині він ніс службу у складі оперативно-бойової прикордонної комендатури «Хмельницький» - у Станиці Луганській та Красноталівці Станично-Луганського району.

До мобілізації Андрій Анатолійович - директор Хмельницької філії науково-дослідного та проектно-вишукувального інституту «НДІПРОЕКТРЕКОНСТРУКЦІЯ». Та зараз говорить про себе просто: «Я солдат. Директором буду знову, тільки-но закінчиться служба». Пан Андрій має дві освіти: він юрист і будівельник. В армії служив давно, довелося багато чого згадати, а ще більше - навчитися. Мобілізували чоловіка у серпні минулого року, каже, що, не роздумуючи, став на захист держави, бо коли отримав повістку, згадав свого діда. Як і він - також кулеметника, який у 1944 році загнув, і прапрапрапрадіда, який виганяв з України турецьку навалу. Пам’ятаючи їх, людей, які дали йому життя, і думки не було зрадити цю пам’ять.

«Майже два місяці нас готували до служби у зоні АТО, досить серйозно і суттєво. У прикордонній академії багато фахівців, вони їздили на навчання у країни НАТО і мають, чим поділитися. У зону АТО я вперше вирушив наприкінці вересня. Ми виконували завдання у Станиці Луганській. Фактична задача — боротьба з диверсійно-розвідувальними групами і контроль прикордонного району», - розповідає Андрій Трубаєнко.

За його словами, доводилось затримувати членів диверсійно-розвідувальних груп. Працюють вони подекуди не дуже фахово: «Був випадок, коли така група зірвала міст під Біловодськом і підірвала самих себе: 11 осіб тоді загинуло. Видно, погано вчились у диверсійній школі. А от сепаратисти, яких ми затримували, — це місцеве населення. Там же у Станиці Луганській «казаки». Вони апріорі проросійські», - каже військовослужбовець.

Солдат Андрій Трубаєнко переконаний: армія тримається на волонтерах

На думку чоловіка, Україна не має віддавати жодного метра. Та, на жаль, так виходить, бо кількість зброї, яка стоїть під кордоном, набагато перевищує українську. Воювати ж з Росією Україна не зможе.

«Якщо буде пряме вторгнення Росії, може бути таке, що танки вже за два тижні будуть під Хмельницьким. Солдати, які воюють з автоматами і ручними гранатами, не в змозі зупинити танк. Це лише в кіно можна підірвати його з допомогою гранати. Насправді ж він рухається з великою швидкістю. Навіть якщо цілити з гранатомета, ефект мінімальний: сучасні танки обладнані ефективною бронею, - міркує пан Андрій. - Це війна, що ми мусимо визнати. Командир мого підрозділу вісім років воював у Афганістані. Кілька місяців тому він сказав: «У Станиці я побачив більше, ніж в Афгані за вісім років».

Чоловік переконаний: армія тримається на волонтерах. Снарядів, зброї для їхнього підрозділу вистачало. Що стосується харчування (забезпечував Луганський прикордонний загін) їжі майже не було. З технікою – теж не найкраща ситуація. Та найбільше, як вважає Андрій Анатолійович, на передовій не вистачає солдатів.

«Дякувати Богу, що є волонтери, які приїжджали на передову до нас. Хотів би подякувати керівнику апарату ОДА Лесі Стебло – вона чи не єдиний волонтер, більше майже до нас ніхто не доїжджав. Ще фонд «Добриня» допомагав. Там, на передовій, дуже не вистачає людей. Не знаю, від кого це залежить, певно, від кожного українця. На сьогодні недоукомплектовані штати прикордонних загонів у Луганській, Донецькій області», - говорить військовослужбовець.

Він переконаний, що війну можна виграти лише в одному випадку: коли місцеве населення підтримуватиме українську армію. А зараз, за його словами, це не так. Лише половина Луганщини - північна частина – проукраїнська, а вже ближче до Луганська - проросійська.

Солдат каже, що тривалий час прикордонники бачили, як їх обстрілюють з території Росії

«Не зважаючи на перемир’я, обстріли тривають. Було таке, що обстрілювати починають з о 20:00, а закінчують наступного дня о 14:00. Близько 10-15 хвилин перезарядка. До останнього обстріли були з Російської Федерації. Цікаво, що коли місія ОБСЄ приїжджає – не стріляють. Сепаратисти знають усі їхні маршрути, - веде далі чоловік. – Ця війна триватиме і надалі. Ще років три-п’ять - і до цього треба готуватися. Сепаратистів налічується близько 20 тисяч, наших 30-60 тисяч, але в них ще тисячі найманців. Наш загін стояв на західному блок-посту Станиці Луганської, вранці там на передовій було чутно намаз - тобто були чеченці. Загалом же, приблизно наші сили збігаються. А щоб наступати, перевага має бути у три – п’ять разів. Наша влада центральна не має політичної волі виграти цю війну. Щоб її виграти, треба пролити багато крові. Людина, яка це зробить, буде політичним трупом».

Пан Андрій прогнозує для Донбасу не найкраще майбутнє. Він переконаний, що там буде другий Чорнобиль, резервація, зона відчуження за колючим дротом, адже відбудувати таку кількість зруйнованих підприємств та будинків неможливо, легше наново побудувати.

«Щоб Росія зупинила вторгнення, треба, щоб туди пішли масово «двохсоті». Населення тоді підніметься і запитає: «А за що воюємо?». Але для цього треба втратити приблизно таку ж кількість своїх хлопців. До цього Україна не готова. Чи в цьому є сенс, важко сказати. Тут дві сторони медалі: з одного боку втрати людських життів. Але з іншого - ми воюємо не за владу чи когось-там, а за власну територіальну цілісність. Забрали вже Крим – нічого, забрали Луганську і Донецьку області – нічого. Що далі? Харків, Одеса, Херсон? Там іде пропаганда, зомбування, а тут багато людей ховаються. Та коли тут будуть танки, хати скраю вже не буде. Я б не радив українцям ховатися».

З технікою у зоні АТО - не найкраша ситуація

Андрій Трубаєнко каже, що воює за своїх дітей. За те, щоб біля дому не їздили танки. Щоб тут не було безладу, як там. На Сході країни люди втратили все, і відбудувати щось шансів уже немає.

«Це дуже великі гроші, яких в України немає. Коріння всього цього – у Верховній Раді. До того моменту, поки не змінимо Раду, а депутати закони, ладу в Україні не буде. Можна казати, що ми поза політикою, але політика займається нами, навіть якщо ми спимо вдома, - говорить військовослужбовець. - Ми пройшли Майдан, змінили владу, але, на жаль, не до кінця. Сподіваюсь, ще зміниться щось і далі. Ті ж податки мають іти не на Кіпр, тоді ми житимемо краще. Після війни будемо розбудовувати Україну. Я будівельник. Батько працював на крані все життя, я і мій брат пішли його стопами. Краще будувати, ніж руйнувати. Та хлопці мають зрозуміти, що державу захищати треба. Ми захищаємо свої сім’ї. І краще це зробити там, бо коли танки будуть під Хмельницьким, - буде пізно».