Кіт, який гуляє сам по собі

Вночі він навідується до охоронців, вранці приходить у будинок дитячої творчості, а вдень його можна побачити у райвідділах міліції чи освіти

Рудий пухнастий красень часто зустрічає юні таланти райцентру біля входу до будинку дитячої творчості. Ще донедавна його називали «міліцейським котом», але чомусь тваринка більше сподобала собі викладачів та дітей з будинку творчості, хоч і не забуває правоохоронців. Благо, їхні приміщення знаходяться поруч.
Коли і звідки взявся кіт, вже й ніхто не пригадує. Пам’ятають лише, що його пригріли охоронці райвідділу освіти. Вони й нарекли кота Монтаном. Потім хлопці-охоронці змінилися, а Монтана подружився з правоохоронцями. У сам відділ міліції кіт заходив рідко, а от у дворі любив гуляти й навіть катався на службовій автівці. Правоохоронці й досі приносять улюбленцю щось поїсти, однак журналістам про свою любов до братів менших чомусь соромляться розповідати.
А от у будинку дитячої творчості Монтана люблять без зайвої сором’язливості. Найбільше ним опікується прибиральниця пані Олена. У жінки й вдома завжди живуть коти. Але Монтану додому не запрошує. Його вже якось забирали додому, за чотири кілометри. Однак, кіт втік звідти та через два тижні вже був під дверима будинку творчості. Це ще раз переконує нас, що кожен кіт, як і людина, має свій характер і власні уподобання. Як каже директор будинку дитячої творчості Марія Кушнір, Монтана — дуже самостійний, це кіт, який гуляє сам по собі, і хатній затишок — не для нього. Щоранку, близько восьмої, Монтана займає позицію біля дверей закладу. За розкладом у нього — сніданок. Всередині, за зачиненими дверима, у нього є тарілка з їжею та мисочка з водою. Тут же – зручне крісло, у якому так добре полежати, помуркотіти, помитися і подрімати. Відпочивши, він знову обходить вулиці райцентру. На обід приходить не завжди, а от вечерю не пропускає. З їжі любить рибу й ковбасу. А от печиво чи цукерки, якими вгощають діти, залишає «на потім»: різні десерти та солодощі — то не для справжніх котів.
Так вже більше п’яти років свободолюбивий волочиський кіт має свою «родину». Чужих приймає з осторогою, не дуже любить, коли його беруть на руки. Але від ласки не відмовляється: присідає, закриває очі й підставляє голову, аби погладили. Після таких ніжностей струшується і йде далі «у справах».