Втік з міста до сільських проблем

Вже декілька місяців невеличким населеним пунктом з населенням 750 чоловік керує голова, котрий проміняв блага цивілізації у обласному центрі на спробу відродити українське село. До того часу, як стати княжпільським сільським головою, полковник Микола Брянгін відпрацював п’ять років начальником відділу взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи Хмельницької облдержадміністрації. Потім вийшов на пенсію та разом з дружиною повернувся на свою малу Батьківщину, щоб деякий час відпочити від міської метушні. Та на заслуженому відпочинку спокійно рибалити на березі річки, ходити за грибами та вирощувати огірки Миколі Михайловичу так і не судилося. Ось вже декілька місяців, як полковник проміняв квартиру в Хмельницькому на сільську хату. А на останніх виборах місцеві жителі, несподівано для нього самого, обрали пана Брянгіна сільським головою.
«Чесно кажучи, я не мав жодних планів на те, щоб очолити сільську раду, – ділиться княжпільський сільський голова Микола Брянгін. – В село, де я та моя дружина народилися та виросли, здебільшого, приїжджали на відпочинок. Ось і з виходом на пенсію, у квітні минулого року, приїхав на батьківщину морально відпочити від міста. А тут, напередодні місцевих виборів, до мене звернулися односельчани з проханням висунути свою кандидатуру на посаду сільського голови. Я спочатку вагався, а потім подумав, що, відмовившись, просто зраджу цих поважних людей. Отож, буквально в останній день реєстрації я подав документи і став одним із п’яти кандидатів на посаду сільського голови. Висувався сам, та усі знають, що я донині є членом партії «Наша Україна».
– В мене була одна основна мета – вивести із 20-річного забуття рідне село. За усі роки Незалежності тут нічого не робилося. Лише руйнувалося. Для того, щоб щось відбудувати, передусім, необхідно «розрухати» громаду. Мені здається, що саме у цьому й полягає основна функція сільського голови. Він не повинен займатися лише видачею довідок.
– Ну, а з чого ви почали, як ви кажете, «рухати» громаду?
– З самого елементарного. Відродили традицію толок. На першу прийшло зовсім мало народу. І дехто дивився на усе це скептично, та вже на наступну зібралося більше 30 чоловік. Тоді ми власними силами впорядкували одну з центральних доріг. Такий приклад показав, що деякі проблеми ми можемо вирішити силами громади. Отож, зараз візьмемося до облаштування місцевого кладовища, яке знаходиться у жахливому стані. А ще наша сільська рада абсолютно прозора для громади. Ми заснували сільську газету «Княжпільський вісник», яку вже зареєстрували у обласному управлінні юстиції. Інформаційний бюлетень має редактора та виходить раз на два місяці на двох сторінках. У ньому ми пишемо не лише про життя села, а й про те, на що витрачаються бюджетні кошти, яку зарплатню отримують працівники сільради, і, звісно, що необхідно ще зробити для того, або відродити наш населений пункт.
– Але ж є сфери, особливо у нинішніх українських селах, які лише власними силами не відродити.
– Я хочу добитися того, що б наша територіальна громада була самодостатньою, а не ходила по кабінетах чиновників з простягнутою рукою. Наше село є дотаційним, і вже протягом довгих років ми знаходимося в розряді пасинка – за довгі 20 років нам не виділили жодної копійки на бюджет розвитку, тобто, на соціальну сферу. Особливе занепокоєння у мене викликає вкрай критична ситуація довкола школи. За 73 роки її існування не зробили жодного капітального ремонту. Дерев’яні конструкції прогнили, покрівля протікає, в класах на другому поверсі із стелі обвалюється штукатурка і є небезпека, що на дітей просто обвалиться стеля. В будинку культури також все прогнило та протікає. Будівля не опалюється і, відповідно, псується бібліотечний фонд. Так само відсутнє опалення й у дитячому садочку. З цього приводу ми звернулися на загальних зборах нашої громади до голови районної адміністрації та ради. І, здається, зрушили справу з мертвої точки. Гроші на ремонт даху школи нам виділять. Але непокоїть той факт, що до цього часу, цієї проблеми ніби ніхто не бачив. Уявіть, що навіть у самій сільській раді вікна замість скла були закриті звичайною клейонкою…
– Миколо Михайловичу, ну, а як, на вашу думку, в селі можна вирішити питання наповнення бюджету. Ви ж самі бачите, що на самих лише дотаціях не протягнеш. До того ж, деякі населені пункти не задоволені тим, що за їхній рахунок виживають інші, при цьому не маючи на своїх територіях жодних підприємств.
– Треба шукати альтернативні шляхи наповнення бюджету. В мене є декілька задумів, які цілком реально втілити в життя. Зокрема, хочемо придбати власний автобус, який з’єднуватиме Княжпіль та навколишні села з Кам’янцем. У нас буде водій, котрому платитимемо зарплатню. Частина грошей йтиме на обслуговування транспорту, а решта до бюджету на соціальні видатки. Поруч із клубом у нас є яблуневий сад, який також нині занедбаний. Зараз його доводять до пуття – розчищають наші односельчани. На сесії ми вирішили, що задіяні у роботі отримають 25% за здану продукцію. Решта виручених грошей піде до сільського бюджету. А це декілька десятків тисяч гривень. Також ми хочемо залучити до селища ще одного інвестора, який займається сільським господарством. В нас є 100 гектарів землі, де він міг би відбудувати зерносховище. Ще одна сфера, яка може приносити дивіденди – зелений туризм. Принаймні, для цього у нас чимало історичних пам’яток та неперевершена природа. До речі, розвиток будь-якої сфери, які я називав, автоматично вирішує й одне з найболючіших питань сільської місцевості – зайнятості населення.
– Тобто, таким чином ви хочете затримати на селі молодь та вирішити демографічне питання?
– А чому б і ні. В нас у Княжполі народжуються діти, охоче купують хати міські жителі. Одним словом, залишається працювати над збереженням та розвитком інфраструктури. Тоді село буде не помирати, у ньому не закриватимуть школи та лікарні, а, навпаки, воно матиме усі шанси на розвиток громади та збільшення населення.